— Привіт, Брате Фань...
— Ти питаєш про Боса Джанкуна? Та я й сам не знаю. Якби ти не згадав, я б геть забув про нього. Уже давно нічого про нього не чути!
— Я зараз у розпалі завдання, тому найближчим часом не зможу з ним зв’язатися. Але чув, що він зник після того, як повернувся до міста Бо з головою Темнокрилого Вовка.
— Гаразд, як тільки щось про нього дізнаюсь — одразу подзвоню. Але я на завданні, і не знаю, коли повернуся до штабу.
— Як поживає Полум’яна Белль?
— Я в порядку, я найкращий бігун у всій команді. Якщо вже не можу перемогти в бою, то принаймні зможу втекти. Ми всі — солдати, і ніхто з нас не покине інших. Хто зможе повернутися живим, той і доповість про ситуацію в штаб. Навіть якщо інші загинуть... я все одно виживу.
Чжан Сяохоу розмовляв із Мо Фанем через навушник. Вони ще не прибули до району навколо Сяньчи, тож не мусили бути у підвищеній бойовій готовності.
Після завершення розмови Ван Тун глянув на нього з похмурим виглядом і невдоволено буркнув:
— Кого це ти там накликав на смерть? Можу гарантувати, що якщо вже хтось і загине під час цієї місії, то це будеш саме ти!
— Хе-хе, це я так, для прикладу, — почухав потилицю Чжан Сяохоу.
— Навіть для прикладу таке не кажуть… А хто це був? Чув, ти назвав його братом. Ти ж казав, що ти єдина дитина в родині?
— Ми разом виросли на одній вулиці. Він мені як старший брат — завжди дбав про мене з дитинства, і досі не припиняє, — пояснив Чжан Сяохоу.
— Та ти ж солдат, ще й талановитий серед магів Середнього рівня. Чого це ти досі як мале дитя, якому потрібна опіка? — здивувався Ван Тун.
— Він набагато сильніший за мене.
— Ех, досить. У нас в армії таких талановитих маніяків хоч відбавляй, та чомусь жоден не зміг прибрати цих мерзенних істот...
Дев’ятеро з команди повільно наближались до району Сяньчи.
Сяньчи — це назва місцевості, де на поверхні майже не росло жодної рослини. Грунт був м’яким і зазвичай покритий тонким шаром білого піску…
Насправді цей білий пісок був попелом від тіл, які довго розкладались під вітром і сонцем. Він мав вигляд солі, розсипаної по землі. Місцеві, щоправда, не називали його буквально сіллю — вони говорили: «солоний край».
(ПП: "Сяньчи" китайською означає "солоний ставок". У деяких поезіях цим словом називали ставок, де в давнину купались красуні)
Сяньчи знаходився між горами Ціньлін і територією Сіаня. Через трохи заглиблену форму ця місцина на мапі й справді нагадувала ставок, звідси й назва — Сяньчи (Солоний Ставок).
Вздовж північно-східного кордону Сяньчи було зведено довгу зону безпеки. Зазвичай вона складалася з укріплень, складів, сторожових веж і пунктів постачання, і охоронялася спільними зусиллями армії, мисливців і Магічної Асоціації.
Однак демонічні звірі, які водилися поблизу Стародавньої Столиці, були доволі особливими, тож зона безпеки там була нестабільною. Вона складалася лише з довгої стіни, що позначала межу.
Цю стіну спорудили маги Землі — вона служила захисним бар’єром. Через активність нежиті її постійно пересували. Через це деякі села, які раніше були в зоні безпеки, раптом опинялись за її межами.
Якщо село розташовувалося на південному чи північному узбережжі, то опинитись поза зоною безпеки було смертельно небезпечно. Його зрівняють із землею за кілька років, і не залишиться жодної душі.
Та села на краю Стародавньої Столиці мали власні способи уникати нежиті. Тож за межами безпечної зони досі існували села… і їх було чимало. Магічні Асоціації інших країн називали їх Селами Чудес — мешканці там були напрочуд відважні й жили без жодного страху.
— Наш перший пункт — Село Сонячної Кози. Воно знаходиться біля підніжжя гір Ціньлін, і в ньому мешкає приблизно тридцять селян, — капітан Цінь Ху щойно спустився з неба, тримаючи в руках карту, що виглядала зовсім новою.
Здобути найновішу карту — надзвичайно важливо. Лише такі карти містили відомості про останні зміни ландшафту в цій місцевості. А от старі карти... одинадцять із десяти заведуть вас у пастку!
— Назва села звучить надто весело, — зауважив найбільший пустун у команді — Лу Хунцзин.
— Досить балачок, — Цінь Ху одразу посерйознішав, не давши іншим і слова вставити.
— Село Сонячної Кози знаходиться приблизно за чотири кілометри звідси. Сонце скоро сяде — чи не варто обговорити план? — запропонувала бойова магеса Ши Шаоцзю.
— Просто йдемо прямо в село. Нічого складного. Невже ми не впораємося з якимись нікчемами? Як з’являться — просто всіх переб’ємо! — зневажливо кинув Лу Хунцзин.
— Не будь таким наївним! Ти забув, що ця місцевість уже перевірялась і має позначку помаранчевої зони! — Цінь Ху, очевидно, був обережним командиром, і негайно жорстко втрутився, побачивши, як його загін втрачає пильність.
— Та це ж усього-на-всього помаранчева зона, я не раз гуляв і по червоних… — втрутився Ван Тун.
Розвідкою й картографуванням демонічних звірів займався Союз Мисливців. Вони позначали ділянки різними кольорами відповідно до щільності проживання демонічних істот.
Чим більша щільність — тим насиченішим був колір. Градація кольорів була такою: зелений, білий, помаранчевий, червоний, фіолетовий, чорний — останні чотири відповідали рівням бойової тривоги.
Зелений означав, що територія належить до безпечної зони.
Білий — у зоні рідко трапляються поодинокі демонічні звірі.
Помаранчева зона вказувала на присутність зграй демонічних звірів — тобто територія вже була небезпечною. Дозволялося входити лише досвідченим мисливцям, спецзагонам і сильним магам.
Червона зона, або ж "кривава" зона — характеризувала смерть. Тут можна було легко потрапити в засідку зграй демонічних звірів, що пересувалися, немов хвилі приливу.
Між червоною та чорною зонами існувала ще фіолетова — царство демонічних звірів. Навіть верховні маги не мали шансів вийти з неї живими.
А чорна зона — це взагалі територія, заборонена для будь-якої форми життя. Ніхто ще ніколи не наважувався туди піти, й, здається, навіть самі демонічні звірі обходили її стороною.
Зелений, білий, помаранчевий, червоний, фіолетовий, чорний — усього шість кольорів. Останні чотири відповідали чотирьом рівням тривоги.
Червоний рівень тривоги, який був оголошений в місті Бо, — це другий рівень тривоги для міста.
Стародавня Столиця знаходилася поруч із Царством Нежиті, тому це було місто з найбільшою кількістю бойових тривог у всій країні. Місцеві мешканці вже настільки звикли до цього, що сприймали тривогу як звичайний ранковий будильник. Ті, хто пив чай, продовжували пити чай. Ті, хто пліткував, — пліткували. А ті, хто був відповідальний за захист міста — вирушали на поле бою!
(ПП: щось нагадує, чи не так?)
Та слід зазначити, що через особливості регіону, поки сонце було високо в небі, електронна карта показувала тільки зелені чи білі зони, а іноді навіть й помаранчеві — коли звірі з гір Ціньлін заблукали й випадково заходили в межі цієї зони.
Проте щойно сонце опускалося за обрій, і світло, що захищало землю, зникало — вся мапа, окрім безпечної зони Древньої Столиці, ставала суцільно червоною!
З настанням ночі люди більше не були господарями цієї землі...
Наразі спеціальний загін із штабу Ліньтону перебував поза межами безпечної зони. Останній промінь сонця згас, і повітря навколо просякло запахом смерті...
З-під землі, покритої білим пилом, почувся дивний звук — немов щось хрумтить або пульсує...
Першим до Землі Нежиті ступив Чжан Сяохоу. Він був украй напружений, увесь насторожений, оглядаючись довкола...
І раптом — менше ніж за п’ять метрів від нього — із землі вирвалися сухі, гнилі руки, які почали хаотично махати й хапати повітря!
