— То до чого тут я… — почав Мо Фань, але не встиг договорити.
— Відверто кажучи, ми підозрюємо, що хтось із нашого племені співпрацює з ворогом. Тому, як би обережно ми не діяли, завжди є ризик, що наш план стане їм відомий. Я запропонувала Голові Магічного Суду залучити когось стороннього, кому можна довіряти, — пояснила Тан'юе.
— І цей «сторонній», якому можна довіряти — це я? — Мо Фань ткнув у себе пальцем з розгубленим виразом обличчя. Навіщо він взагалі тоді телефонував Тан'юе? Якби не подзвонив — не встряг би в цю кашу.
Тан'юе звабливо усміхнулася. Її чарівні очі прямо впилися в Мо Фаня.
Я ж тільки-но ламала голову, що мені з усім цим робити… А ти сам мені під руку підвернувся. І я лише рада тебе втягнути!
Мо Фаню здалося, ніби перед ним — спокуслива змія, що шипить йому в обличчя, щомиті готова його зжерти.
— Я довіряю тобі, тому й відкрила таємницю. До того ж ти не з нашого племені, не пов'язаний з жодною організацією. Біографія у тебе чистенька. А ще ти кмітливий і добре реагуєш у складних ситуаціях. Вірю, що ти станеш чудовою підтримкою для своєї вчительки! — Тан'юе аж сяяла від радості, так і хотіла поцілувати Мо Фаня в щоку.
Ця справа давно не давала їй спокою.
Линька, яка відбувається кожні десять років, мала колосальне значення. Інші могли б подумати, що існування цього бога — це загроза для людства, але Тан'юе, яка вже багато років була його охоронницею, знала: він — справжній захисник міста. Йому навіть більше було не байдуже до цього міста, ніж самим людям, що в ньому жили.
Люди збудували місто, місто породило бога, бог захищав людей, а люди поклонялися богові. Якби інші могли так само спілкуватися з ним, як вона, — зрозуміли б, який він насправді м’який і добрий.
Тан'юе була однією з небагатьох у племені, хто міг встановити з ним контакт. Вона знала, що під час линьки бог стає особливо дратівливим і надзвичайно ворожим до сильних магів чи живих істот, тому Голова Магічного Суду та Хеюй доручили саме їй відповідати за цей процес.
У племені було чимало експертів, але ніхто з них не спілкувався з богом щодня.
А враховуючи, що в дні линьки йому не слід було бачити сильних магів, аби не зірватися, вона була найкращою кандидатурою.
Це була надзвичайно важлива місія. І все ж... за надійними джерелами, у племені завівся зрадник. Із цією новиною тягар на плечах Тан'юе лише зріс.
Аж раптом з’явився Мо Фань.
Щоб не дати ворогові дізнатися, де саме бог перебуватиме під час линьки, їй потрібен був той, кому можна було довіряти. І Мо Фань підходив ідеально.
Тому щойно вона отримала його дзвінок — одразу й відкрила таємницю. Інакше кажучи, вона просто втягнула його в усе це!
З усіх, кому вона могла довіряти, Мо Фань точно був у числі перших.
— Не забувай, ти мені винен послугу, — примружившись, нагадала Тан'юе.
— Я врятував тобі життя.
— Хмф, ти вже й так скористався ситуацією! — зніяковіло відповіла Тан'юе, трохи почервонівши.
— Хіба мова не йшла про звичайний Магічний Артефакт Зоряного Пилу? Я тобі навіть два дам, — кинув Мо Фань. Він же тепер багатій.
— Це було раніше! — випалила Тан'юе. Ну який же він ненадійний! Обіцяв же сам!
Тим часом Мо Фань у душі вже обкладав себе всіма можливими словами — намагався зрозуміти, як так сталося, що він знову вляпався в таку кашу.
— Дай мені подумати, — врешті зітхнув Мо Фань.
— Добре, — погодилась Тан'юе, не сильно тиснучи. Урешті-решт, вона просила не про якусь дрібницю. — Якщо не хочеш — просто забудь усе, що я тобі сказала. Краще, щоб якомога менше людей знали про існування бога.
Бога не приймали серед людей. Він викликав у них страх. Місцева влада та Союз Примусу в Ханчжоу, можливо, ще були згодні захищати спадкоємність давніх тотемних звірів, але це зовсім не означало, що вища державна влада дозволить таке.
Нещодавня поява бога в місті вже привернула увагу людей з Вежі Перлини Сходу та Магічного Палацу. Вони очікували, що незабаром сюди прибуде чимало магів, аби задавати питання. А якщо ті вирішать стратити бога — під час линьки в нього просто не буде шансу вижити.
Тан'юе стиснула губи. Її погляд був прикований до киплячих казанів на поверхні води — древньої спадщини, що залишалася тут вже дуже давно.
Вона лише сподівалась, що бог витримає цю бурю.
— Ти справді так сильно переживаєш за нього? — запитав Мо Фань, побачивши, як Тан'юе мовчки молиться за Небесного Змія.
— Давним-давно мій батько загинув у війні з демонічними звірями. Я залишилася тут одна ще зовсім малою. Якось я вирушила на невеличку пригоду до гори Ліньїнь і натрапила на звіра з гострими іклами, якого вигнали з його племені. Поблизу не було ні душі, а звір зголоднів. Я думала, що помру там... Але згодом, коли я відкрила очі, побачила, що той звір утік, трясучись від страху. Я озирнулася, й у темряві з вершини гори побачила Західне озеро. У сяйві місяця на воді з’явилася тінь велетенської змії… Саме тоді я вперше його побачила, — губи Тан'юе ледь піднялися в легкій усмішці. — Він був просто гігантський. Але я не злякалась. Це було більше схоже на те, ніби поряд жив старший сусід, який завжди стежив за мною, як я зростаю. Поки я біля Західного озера — він мене оберігає.
Мо Фань не перебивав, уважно слухаючи серйозну розповідь Тан'юе.
Людям потрібен дім — щоб повернувшись туди, можна було просто бути собою, не хвилюючись ні про що.
Більшість дітей зростали під захистом батьків чи старших. А для Тан'юе — цю роль відіграв Небесний Змій, істота, що вселяла жах у все місто. Це було… незвично.
— Чув, що шкіра після линьки — чудовий матеріал для створення виняткової броні. Якщо я погоджусь допомогти, ти даси мені шматочок його шкіри, — сказав Мо Фань.
З огляду на розміри цього Змія, шкіри з нього вистачило б на тисячі комплектів. Утім, матеріал ще треба було очистити й обробити, аби виготовити справжню екіпіровку. Розмір — не головне. Головне — це особлива сила, яку містили в собі кістки, кров, шкіра чи плоть демонічної істоти. Тож навіть якщо з неї можна буде викувати лише кілька десятків комплектів — прохання Мо Фаня про один із них не було надмірним.
— Ось що в тебе на думці, га! — фыркнула Тан'юе.
— Не зовсім. Раз ти кажеш, що він для тебе, як старший родич, то й мені — як рідня. А родину я не покину в біді, — відповів Мо Фань серйозним тоном.
— Хто тобі сказав, що ми родина? Совість у тебе є?! — Тан'юе знітилась і почервоніла.
Мо Фань розсміявся, побачивши, як його вчителька ніяковіє.
Тан'юе прискорила крок будучи роздратованою. Вона більше не мала бажання говорити зі своїм зухвалим учнем. Щоб приховати зніяковіння, вона витягла телефон і зробила вигляд, що гортає новини.
Та її обличчя швидко змінило вираз: розгубленість зникла, змінилась на гнів. Щоки налилися червоним, а очі зупинились на екрані телефону.
— Це абсурд! Це просто знущання! — вигукнула Тан'юе обурено.
— Що сталося?
— Вони готують змову, щоб підставити його… — сказала вона, простягаючи Мо Фаню телефон з останніми новинами.
