Двері до Ейни.

Частина перша

— П’ять років тому в жовтні був величезний тайфун, Ейна покинула дім ввечері, того дня також стався обвал. Пам’ятаєш його, так?

— Так…

— І це правда, що тоді пропала дівчина. Про це навіть в газетах писали. Судячи по змісту, досить ймовірно, що її погреб під собою той обвал.

— Зрозуміло.

— Шю, мені справді дуже шкода, — винувато мовив Сакай, тому я змусив себе усміхнутися.

— Дякую за все. Я… радий, що дізнався про неї. Дякую і тобі теж, сенпай.

— Шю-кун… — схоже, вона не змогла підібрати потрібних слів. Цілком зрозуміло чому.

Я ж теж був такий схвильований, говорячи щось по типу «Цікаво, яка вона» чи «Я хочу поговорити про наші улюблені книжки, коли ми зустрінемося». Я відчув себе погано за те, що не приділяв увагу і їхнім почуттям.

Після того, як ми покинули дім Ейни, то попрямували до бібліотеки, щоб пошукати статті в газетах на цю тему п’ятирічної давнини та вияснити, чи казала та кузина правду. І хоча про це нам розповіла сама кузина Ейни, що вже повинно було означати, що її слова правдиві, я не міг так просто здатися й відразу в усе повірити. А Сакай та Ру́ка-сенпай, нічого не говорячи, просто мені допомагали з цим.

— Я піду додому.

— Я проведу тебе, — запропонувала Ру́ка-сенпай.

— Дякую, проте все добре.

— Але!..

— Я хочу якийсь час побути на самоті. Вибачте, що так поводжуся після того, як ви пройшли зі мною такий шлях, — відповів я. Вона промовчала.

Я відправився наодинці додому. В ту мить, як ми розділилися, на очі відразу навернулися сльози.

Ейна померла?

Я не міг у це повірити, я не хотів у це вірити.

Проте це правда.

Люди помирали надто швидко. Це несподівана, безжальна правда.

В світі не існує див.

Не існує ма…

— Ні, існує.

Я дістав телефон. Ось же вона — магія прямо в моїй руці.

Мій телефон пов’язаний з п’ятирічним минулим.

Я просто можу про все розповісти Ейні.

Я впевнений, що зможу.

Я відкрив чат, щоб їй подзвонити, проте…

Ім’я Ейни не було в списку моїх друзів. Навіть пошук нічого не висвітив. Історія повідомлень теж нещадно зникла.

— Це дивно.

Я в нестямі почав прочісувати телефон. В додатку, в своїх контактах. Проте я ніяк не міг знайти і сліду неї.

Коли годинник б’є опівночі чари руйнуються.

Ніби те, що я пішов до дому Ейни стало якимось знаком, так і мій телефон тепер був просто звичайним телефоном.

Частина друга

Після цього я не дуже пам’ятаю, що було. Коли прийшов до тями, то досі був у околицях дому Ейни.

Я тинявся місцями, які були зображені на фото в її постах.

Шукаючи хоч якогось її сліду.

Я продовжував свої марні пошуки, гадаючи, чи може вона бути досі живою.

Дерево вишні, очевидно, зараз не рясніло квітами. Спортзал у її початковій школі також давно перефарбували.

Передмістя потроху змінилося за останні п’ять років.

Ейна раптово перестала писати пости п’ять років тому. Якщо та, яка їх писала, померла, то звісно, що більше нових постів не буде.

А тоді ноги привели мене туди.

Там, де стався той обвал.

Вгору по схилу пагорба вела стежка, яку протоптали тварини. Дерева повалені, на схилі нічого не росло. Досі залишилися сліди того, що тут був обвал. Внизу виднівся насип землі.

Єдине місце, яке не змінилося за ці п’ять років.

Якщо потрапити в такий обвал, то живим не повернутися.

— Ейно… — покликав я. Вона була десь там, під тим насипом, тому що так і не повернулася додому. — Ейна!

Їй напевно було боляче і тяжко. Як довго вона це відчувала? Чи це сталося раптово, що вона й не встигла зрозуміти?

Я стиснув телефон. Прикріплений до нього брелок закачався в різні боки.

Цей телефон пов’язував мене з Ейною.

Тож чому я не можу її врятувати?

Чому?..

Чому?!

— Ейна!!!

Після мого вигуку пагорб знову накрила тиша, мій голос безплідно віддавався вдалині відлунням, а потім раптом…

Бз-з-з. Бз-з-з.

У руці завібрував телефон.

Дзвонив він достатньо довго, щоб я зміг це почути та звернути увагу. Навіть якщо я й почав думати, хто б міг дзвонити мені у таку годину, я все одно по звичці подивився на екран.

Невідомий номер.

У грудях розлилася тривога.

Або, можливо, надія.

Хоч я і був нажаханий зрадою, хоч більше не хотів, щоб мені завдавали болю, я не зміг зупинитися і провів пальцем по екрану, відповідаючи.

Виклик з’єднався.

— Шю-сане?! — її чарівне, прекрасне сопрано віддалося в вухах.

— Ейно?! — мені точно не почулося, але я мусив перепитати.

— Не може бути! Це спрацювало!! — не відповіла вона на моє питання, але голос точно належав Ейні. На фоні я почув, як йшов дощ. Вона стояла під дощем.

Я згадав, як її кузина розповідала, що Ейна пішла на пагорб позаду їх дому під час бурі, і по спині відразу стік холодний піт.

— Ейно, ти на вулиці?! Якщо так, то негайно йди додому!

— Шю-сане? Це ти, так? Вибач, я не можу тебе чути.

Бі-і-іп.

Дзвінок перервався.

— Трясця, і саме зараз, — стискаючи телефон, я подивився униз. Спробував знову подзвонити. — З’єднайся, будь ласка… — але не схоже, що це станеться. — Ейна! Будь ласка, будь в безпеці, Ейно! — не перестаючи, я все продовжував викрикувати її ім’я.

А тоді я помітив, як брелок на телефоні слабо засяяв. Він був у вигляді невеличкої версії демона, якого я грав у п’єсі. Я нахмурився, перевівши на нього погляд.

Брелок сяяв все яскравіше і яскравіше, сліпуче сяйво затопило все навколо, через що я вже не міг тримати очі відкритими. Спалах охопив мене, а в наступну мить світ потемнів.

***

Переді мною знаходилася чиясь фігура.

Фігура маленька, наче дівчинки.

Вона навіть не підійшла до мене.

Вона стояла вдалині, промокла до нитки, вода капала з її довгого волосся. Дівчинка притискала телефон до своїх грудей.

— Шю-сане! — прокричала… вона.

— Ейна… це ти?

— Так! Я Ейна! — сказавши це, дівчинка кинулася до мене, обіймаючи та притуляючись. Я стиснув її в обіймах у відповідь.

Якийсь час ми трималися одне за одного під проливним дощем, слухаючи завивання вітру.

— Шю-сане, ти теплий…

— Дякувати Богу, ти жива.

— Так, але як ти тут опинився? — запитала вона.

— Я і сам не знаю, я звав тебе на тому місці, де сталася катастрофа, а потім якось опинився тут. Катастрофа! — я трохи відсунувся від неї, щоб зазирнути в очі. — Ейно, тут небезпечно, якщо залишишся тут, то тебе поглине обвал і ти помреш.

— Е?..

— Я пішов зустрітися з тобою в п’ятирічному майбутньому. Вибач, я не стримав обіцянку. Але я не зміг витримати, я хотів побачитися з тобою. А тоді твоя кузина сказала, що ти померла. Що ти зникла в цьому тайфуні.

Ейна зблідла, а я стиснув її руку.

— Все добре, — сказав я якомога м’якше. — Я зробив це, я врятую тебе.

Після цих слів напружене лице Ейни трохи розслабилося. Відчувши полегшення, я поклявся собі, що врятую її.

— Вірно. Нумо поквапимося і…

Раптом пролунав гуркіт, заглушаючи мій голос. Рефлекторно я потягнув Ейну за руку, щоб вона опинилася за мною. І прямо після цього земля переді мною обвалилася. По спині пробігли неприємні сироти.

— Це було близько… — її голос тремтів.

— Все позаду, пішли додому… Ейно, звідки ти прийшла?

Трясучою рукою вона вказала кудись вниз пагорбу, який перетворився на суцільну багнюку.

— Ми не можемо так піти, це надто небезпечно.

Я набрав 119, щоб попрохати про допомогу, але телефон не запрацював. Ну звісно не зміг, він ж з п’ятирічного майбутнього.

— Ейно, вибач, але можеш набрати 119? Щоб попросити про допомогу.

— Сестриця зламала мій телефон, — винувато відповіла вона, показуючи його. На екрані та корпусі були величезні тріщини. — Він більше не вмикається, це просто диво, що раніше я змогла тобі подзвонити.

Ось що вона мала на увазі, коли говорила, що вони не ладять між собою — я зрозумів це по зламаному телефону. Тому ми і не могли більше розмовляти.

— Добре, тоді давай обережно спустимося самі.

І ми пішли звідси під проливним дощем. Я тримав правою рукою ліву Ейни. Від дощу її рука вся схолола, моя напевно теж рано чи пізно стане такою, я вже відчував, як мені стає все холодніше. Небо над нами було темне, а ще й лив дощ, тому видимість була просто жахливою.

Я сподівався, що на шляху нам трапиться щось, де можна сховатися від дощу та дочекатися допомоги, але я не зміг нічого такого помітити.

Крок за кроком ми обережно просувалися.

Чесно, я був наляканий. Ейна напевно теж. Її маленька долоня міцно стискала мою, вона вся тремтіла, і не тільки від холоду.

Однак…

Знову і знову я дивився на неї.

Знову і знову вона дивилася на мене.

І кожного разу, як ми зустрічалися поглядами, то слабко усміхалися одне одному.

Ситуація виглядала безнадійною… Проте ми були не одні, ми зустрілися з тим, кого так хотіли побачити. І це надавало нам хоробрості.

А тоді…

— Ейна! Дивись! Світло!

Ми спустилися з пагорба на дорогу, яка біля нього знаходилася.

— Ми це зробили!

Не задумуючись, ми стрибнули в обійми одне одного. Тепер залишалося лише піти дорогою, щоб дістатися міста.

А потім я помітив, як до нас щось невпинно наближалося.

Біле яскраве сяйво на мить осліпило мене. Вантажівка. Дощ грохотів, тому я й не помітив її аж до цього моменту. А ще вона виїхала з-за повороту, тому і світло фар я не побачив вчасно.

А вантажівка вже була доволі близько. Водій нас зовсім не помічав, воно й зрозуміло, адже видимість навколо дуже погана.

Часу на роздуми не було.

Я схопив Ейну і відскочив назад.

Приземлитися безпечно мені якось вдалося.

Вантажівка проїхала прямо там, де ми щойно були.

— Це було близько… Дякую, Шю-сане.

— Так, я радий, що ти в без…

В ту мить я раптом втратив рівновагу та зробив крок назад.

Під ногою опинилася прірва.

Світ навколо крутнувся.

Останнє, що я побачив — як Ейна з широко розплющеними очима дивилася, як я падаю.

Я покотився по нахилу, тіло вдарялося об слизький ґрунт нескінченну кількість разів, я навіть стиснути зуби не міг від болю.

— Шю-сане!!

Я почув, як десь вдалині пролунав повний горя крик Ейни, а потім я відключився.



Частина третя

Відкривши очі, я побачив над собою небо.

— Де… я? — хрипко пробелькотів я.

Дощ більше не лив, крізь прогалини в кронах дерев я побачив промені сонця.

— Я… повернувся у свій час?

Я спробував піднятися, проте моє тіло так боліло, що я не зміг поворухнутися й на сантиметр. У такому стані я не зможу дістатися додому самостійно. Треба подзвонити попрохати про допомогу. Я змусив свою ниючу руку залізти в карман, але так і не зміг нащупати там телефон.

А потім я побачив щось прямокутне поруч із собою.

— Ха-ха, та ви жартуєте, — я розсміявся.

Телефон виявився зламаним. Екран розбився, корпус — незрозуміло як вигнувся. Лише брелок з демоном залишився неушкодженим, тож це точно був мій телефон.

Я не міг покликати на допомогу.

І не міг ворухнутися.

Тіло змерзло від нещодавнього дощу.

Ясно, я невдовзі помру.

Проте дивно. Я не відчував від цього розпач. Я думав лише про Ейну, гадаючи, чи їй вдалося дістатися дому.

Я впевнений, що так, вона розумна. Вона б просто пішла кудись в людяне місце і попросила про допомогу. Прикро, що мене вони знайти не зможуть, але так склалося, я ж повернувся на п’ять років у майбутнє.

Це не кінцівка «і жили вони довго й щасливо», проте і не погана теж.

Я зміг врятувати Ейну, а цього достатньо.

Я закрив очі.

Наступного разу, як я знову їх відкрив, то першим побачив світло на стелі. На жахливо низькій стелі.

Та і сама кімната якось дивно тремтіла.

— Де…

— Ти в швидкій, — відповів голос десь збоку.

Серце стиснулося. Президентка. В наступну мить я усвідомив, що вона тримала мою руку — я відчув її тепло.

— Ти врятувала мене?.. Чому?

— Не розмовляй зараз.

Послухавшись, я змовк. Повіки налилися свинцем і я знову втратив свідомість.

Коли прийшов до тями, то вже лежав у лікарні, повністю вкритий бинтами. Все тіло боліло.

— Шю! Дякувати Богу!.. — мати зазирнула мені в лице та полегшено зітхнула. Тато стояв позаду неї. — Дякувати Мінекаві-сан.

Через те, що вона назвала її по імені, мені знадобився деякий час, перш ніж я усвідомив, що мати говорила про президентку.

— Про що ти… подякувати?

— Мінекава-сан покликала на допомогу, вона тебе врятувала, — сказав батько. — Вона схоже почула, що ти збираєшся туди, де стався обвал, але не змогла до тебе докричатися, тому подумала, що щось сталося. А потім вона знайшла тебе внизу скелі, ти ніяк не рухався, і тоді вона подзвонила в швидку.

Почувши його пояснення, я відразу засумнівався. Звідки вона знала, що я там був? Почула від Ру́ки-сенпай чи Сакая? Ні, я їм нічого не казав за це. До того ж, я не дзвонив їй. Я навіть не знав її номеру.

Вона збрехала.

Але чому?

Наступного дня до мене навідалося багато людей. Першим прийшов Сакай, який заради цього прогуляв школу. На якусь мить мене зворушив його вчинок, бо я подумав, що він аж настільки переживав за мене, але потім:

— То ти впав зі скелі? І як воно, боляче? — Сакай увійшов у свій журналістський режим. Мене це й розлютило, й неприємно вразило одночасно.

— Очевидно, що так.

— Розкажи все, що зможеш. Я напишу статтю.

— Я не так багато пам’ятаю. Це сталося раптово, тому я швидко втратив свідомість.

— А, яка прикрість. Ну, я радий, що з тобою все гаразд.

Він ніколи не змінюється.

Наступною прийшла Ру́ка-сенпай, схоже, відразу після школи.

— Шю-ку-у-у-у-ун, ти живи-и-и-и-ий! — протяжно вигукнула вона, вдаряючись в сльози, як тільки побачила мене.

— Вибач, що змусив хвилюватися.

— Все добре, головне, що з тобою все гаразд… Ем-м, може моє питання видасться дивним, — вона витерла сльози, а наступної миті вже посерйознішала: — але, ти ж не стрибнув, так?

Схоже вона думала, що я намагався себе вбити.

— Ні! Це просто нещасний випадок!

— Я рада. Не думай про подібне, добре?

— Добре, я не настільки поїхав розумом, — я приклав усі зусилля, щоб усміхнутися та приховати своє хвилювання. Я думав, що бачив Ейну, але це був лише сон? Якщо в реальності я просто раптово впав зі скелі… Схоже на правду.

Проте невдовзі я знову почав думати, що не могло все відбутися саме так, я ж досі відчуваю її тепло, досі чую її голос.

Я досі бачу її очі, досі бачу її саму…

Просто в лікарнях люди вже звикли відразу думати про найгірше. Як тільки мене випишуть звідси, треба відразу піти на її пошуки.

Наступні декілька днів мене відвідали і решта однокласників, а також два третьокласники з літературного клубу. І тільки єдина президентка до мене не приходила. Та, з якою я хотів поговорити якнайбільше.

— Можливо вона й справді мене ненавидить…

І коли я вже почав гризти себе такими думками, вона нарешті з’явилася на п’ятий день мого лікарняного.

— Президентко! — радісно вигукнув я, вже встигнувши здатися.

— Хтось сьогодні приходив?

— Ні.

— А хтось планує? Хтось з нашого класу чи твого клубу?

— Я нічого за це не чув. Гадаю, вони вже усі відвідали мене.

— Зрозуміла. Тоді добре.

Що — добре?

Вона поставила стілець біля ліжка, в якому я лежав, та сіла.

— Вибач, я хотіла прийти раніше, але тут постійно хтось був, тому я б не змогла нормально з тобою поговорити. Ти ж хочеш дещо в мене спитати, вірно, літературний клубе?

— Так. Я нікому не розповідав про те, куди збираюся, тому і ти не повинна була знати, тож як ти дізналася?

— Тому що ти сам мені про це сказав п’ять років тому, вірно? Що ти кликав мене на місці катастрофи, а потім якось опинився біля мене.

П’ять років тому? Кликав її?

— Не може бути…

— Все вірно, — вона коротко усміхнулася. — Я Ейна, — оголосила вона своїм прекрасним сопрано.

А я тільки й міг, що широко розплющеними очима витріщатися на неї в німому шоку.



Частина четверта

— Коли ти впав зі скелі, я побачила, як ти зник, Шю-сане, — президентка — ні, Ейна тепер говорила зі мною ввічливо, як і завжди, кличучи по імені, а не звертаючись «літературний клубе». — Ти справді розчинився у повітрі. Коли дощ трохи вщух, я спустилася вниз, щоб на всякий випадок перевірити, але тебе там дійсно не було, тому я подумала, що ти повернувся у свій час.

Президентка, яка зазвичай вела себе гостро, наче клинок, тепер видавалася звичайною дівчиною. Це відчувалося наче ілюзія, проте її дівоча сторона виявилася на диво милою, а ще від цього стало якось приємно.

— Проте я все одно переживала. Я не знала, чи потрапив ти в те ж саме місце, звідки прийшов, чи тут теж впав зі скелі. Якщо ти нікому не сказав, то тебе б не знайшли, тому я вирішила зв’язатися з тобою того дня.

— Ти пам’ятала цілих п’ять років?

— Так, я не забувала про це ні на мить, — спокійно кивнула Ейна, а я, дивуючись, хотів спитати, невже вона так багато про мене думала. — Я спробувала зв’язатися з тобою через шкільний телефон, але як і думала, не змогла… — продовжила вона пояснювати, поки я мовчав. — Тому і пішла на цей пагорб, знайшла тебе і покликала на допомогу.

— То ось що сталося… Ти врятувала мені життя, Ейно, дякую тобі велике.

— Хех, — вона зніяковіло засміялася. — Але якби ти не прийшов того дня, мене б завалив обвал. Дякую і тобі величезне, — вона низько схилила переді мною голову.

— Зачекай, але тебе ж звати не Йокота Юкіно, а Мінекава Юкіно?.. Хіба ми знайшли не твій будинок?

— То був дім моєї тітки та дядька. Я тобі розповідала про це раніше, хіба ні? Мої батьки померли, а я переїхала жити до маминої сестри та її чоловіка.

Точно, вона розповідала про це.

— Га? Але хіба ти живеш не в дитбудинку? — через всі ці складні обставини я зовсім розгубився.

— В кінці кінців наші відносини стали надто поганими, тому я і вирішила жити в дитбудинку. Чи, скоріше, я хотіла цього, хотіла перестати вічно з ними миритися. Мені вдалося вижити, тому я вирішила знайти місце, де б змогла жити самостійно. Іншого опікуна я не мала, оскільки батьки померли, тому після невеликого вивчення мені дозволили це зробити.

— Зрозуміло…

— Багато чого змінилося за п’ять років.

Ми одночасно палко кивнули одне одному. Я відчував, наче отримав вже відповіді на всі свої запитання, але потім про дещо згадав.

— Зажди, якщо ти Ейна, тоді ти завжди була живою, вірно? Проте Йокота, твоя кузина, сказала, що ти померла?

— Ах-х, це… — з якоїсь причини вона завагалася. А потім знову глибоко схилила голову. — Мені так шкода! Я змусила сестрицю збрехати тобі!

— Га?! Збрехати?

— Ти сам п’ять років тому сказав під час бурі, так? Ти сказав, що почув від неї, що я зникла та померла під час тайфуну.

— Так, сказав.

— Якби вона сказала «Ейна — Мінекава Юкіно», ти б не повернувся назад у часі, хіба ні? А якби ти цього не зробив, то я, можливо, б померла. А я цього не хотіла, я хотіла зустрітися з тобою, тому і попросила сестрицю допомогти мені.

— В-вірно, — я був надто щасливий, почувши, що вона хотіла зустрітися зі мною, тому мені стало байдуже на цю брехню. — Ну, я щасливий, що зміг тебе врятувати, тож нічого страшного.

— Дякую.

— Але я думав ви не дуже ладнали? — запитав я, а Ейна у відповідь натягнуто усміхнулася.

— В той час… ми й справді не ладнали, це було жахливо. Проте, коли ми почали жити окремо, я почала розуміти, що вона не просто хотіла знущатися наді мною, вона просто багато про що думала по-своєму, а зараз вона стала набагато добрішою, осмисливши се.

Я згадав слова її кузини: «Я завжди погано з нею поводилася… Але вона завжди просто замикалася в своїй кімнаті, використовувала речі інших. Сперечалася з мамою та татом, турбувала…»

Значить, вона не просто тоді грала, а дійсно так думала про те, що сталося. Від цього усвідомлення потеплішало на серце.

Багато чого змінилося за ці п’ять років.

— Ах-х, але я справді рада, що все пройшло добре, — Ейна раптом зітхнула — було приємно бачити, як зазвичай ідеальна президентка так зараз поводиться. — Якби мене викрили, то всьому б настав кінець, я справді дуже боялася.

— Зрозуміло, якби я знав, що ти Ейна, тоді я б зрозумів, що ти жива і не повернувся б у часі, — тоді б Ейну завалило обвалом і вона померла. Якщо думати про це з такої перспективи, то вона завжди боролася за своє життя. — Було складно? Прикидатися, що ти мене не знаєш?

Вона не виглядала сумною, а лише трохи надулася.

— Пам’ятаєш нашу першу зустріч? Сумніваюся, що так.

— Я пам’ятаю, в бібліотеці, вірно?

Ейна від здивування затамувала подих.

— Вірно, я тоді надто фамільярно розмовляла з тобою, так? Опісля я задумалася над цим і зрозуміла, що якщо ми будемо разом, то все скінчиться, тому я і не приєдналася до літературного клубу, а коли ми навіть опинилися в одному класі, я як могла тримала дистанцію.

— То ось чому ти була до мене так холодна? Я думав, що ти ненавидиш мене.

— Я б ніколи не змогла зненавидіти тебе!

— С-справді?.. — я не міг нормально говорити через щастя, але знову пригадав її холодну поведінку, тому і не зміг відразу ж в це повірити. — Але ти ж збиралася нещадно забрати нашу клубну кімнату…

— Я мусила тоді поводитися як демон, це справді було тяжко! Я не могла виказувати фаворитизм!

— А ще ти завжди виглядала такою нещасною, коли була поруч зі мною.

— Це тому, що я як могла намагалася стримуватися. Лише від єдиних розмов з тобою хотілося посміхатися, тому я нервувала, що ти мене викриєш… — вона почервоніла. Я, можливо, теж.

Якийсь час ми просто дивилися один на одного.

— Скажи, Ейно.  — Ем-м, Шю-сане…

І знову ми одночасно зупинилися, а потім розсміялися через нашу синхронність.

— Я тоді перша… — почала вона, але я її перебив.

— Вибач, але в такій ситуації першим повинен сказати хлопець.

— Добре… — Ейна якось церемонно подивилася на мене, випрямляючись на стільці.

— Ейно… — я глибоко вдихнув і мовив: — Я люблю тебе. Насправді я закохався в тебе ще при першій зустрічі тоді в бібліотеці, як у Мінекаву Юкіно. Я думав, що ти ненавиділа мене, тому, коли Ейна написала мені, я змусив себе забути тебе, проте ніколи не припиняв любити.

Її лице так сильно зарум’янилося, проте погляду від мене вона не відвела. На її очі навернулися сльози.

— Тепер, коли я знаю, що Ейна і Мінекава Юкіно — одна й та сама людина, яку я люблю, я дійсно щасливий. Тому що я дізнався, що закохався в одну й ту саму людину, що люблю одну й ту саму людину.

— Я… — вона затремтіла. — Я завжди любила тебе, Шю-сане. П’ять років тому, впродовж них, і навіть зараз! Завжди… — говорячи це, вона присунулася ближче до мене. Я обвів руки навкруги її талії та притиснув до себе.

— Це ж не сон, так?

— Я теж про це думала, проте це не він. Ми справді разом, — відповіла вона, усміхаючись в моїх обіймах, змушуючи мене усміхнутися теж.

Я думав, що ми були так далеко, але насправді вона весь цей час була поруч зі мною…

Вона переді мною прямо в цю мить. Є стільки всього, про що я хочу з нею поговорити. Так багато місць, які я хочу з нею відвідати. Напевно, буде весело обмінятися книгами.

Але зараз я просто тримав її в своїх обіймах, насолоджуючись щастям того, що вона поруч зі мною.

Кінець.