Коли годинник б'є опівночі.

Частина перша

— Вибач за такий пізній дзвінок, — Ейна подзвонила мені в п’ятницю вночі, якраз перед моїм днем народженням, — я хотіла поговорити щодо завтра.

— Звісно.

— По-перше, речі, які тобі треба взяти із собою…

— Мені треба щось взяти? Хіба мені не потрібен лише телефон?

— Лопата так само важлива.

— Навіщо?

— Хе-хе-хе, це таємниця. І, щодо часу, ти вільний після полудня?

— Так, давай підемо після того, як обидва поїмо.

— Ага, їсти під час розмови по телефону трохи грубо, — ми розсміялися. — Тож, щодо місця… давай напроти станції С? Вона ж недалеко від тебе, так?

— Так, давай. Але навіщо лопата?

— Я вже казала, що це таємниця.

— Від цього мені тільки цікавіше.

— Ти зрозумієш все завт… О, з днем народження!

— Е? — я подивився на годинник і побачив, що стрілка перевалила за північ. — Дякую.

Це вперше, коли я розмовляв з кимось під час настання свого дня народження. Коли наставав сей день, я вже зазвичай спав у своїй кімнаті.

В грудях якось потеплішало.

І ось так мені виповнилося сімнадцять.

***

Коли наступного дня я вже стояв на станції С, в моїй руці задзвонив телефон.

— Привіт, — сказав я у мікрофон навушників.

— Привіт, Шю-сане.

Моє серце почало частіше битися, коли я почув її голос у навушниках. Я вже давно звик до нього, проте чути її голос ось так прямо у вухах дарувало відчуття, наче ми тісно притулилися одне до одного.

— Гей… — заспокоївшись, щоб хвилювання не почулося в голосі, я привітав її у відповідь.

Ми пішли гуляти містом. Спочатку зазирнули в книжковий магазин, обравши відоме місце, яке знаходилося на верхньому поверсі великого універмагу.

— Ти ж читаєш казки, так, Ейно?

— Так, я обожнюю їх!

— Можеш щось порекомендувати?

— Дай подумати, так, що буде досі продаватися через п’ять років… — вона назвала назву відомої казки з картинками, — але ти ж вже її читав, так?

— Можливо, коли ще був малий. Ну, оскільки я вже тут, то куплю її.

— А що ти можеш порекомендувати?

— Може «Двері в літо»? — запропонував я.

— О, я її не читала! Але і не чула про неї також, — це було неочікувано. — Цікаво, чи є вона в бібліотеці…

— Вона популярна, тому повинна бути в книжковому? — я замислився, чому вона не захотіла її купувати.

— Ах, я знаю, що краще купити власну, але, ем, в мене не так багато грошей, які я можу вільно витрачати…

— А, це цілком нормально, вірно? — кожен мав свої власні обставини, тож я не розпитував детальніше.

Ми продовжили шлях: цього разу відправилися обирати одяг.

— Давай тоді підемо до Proca!

Proca — це мережа популярних бутиків, розкиданих по всій країні.

Проте…

— Е-е, Proca?.. — я повертів головою, намагаючись вишукати названий нею магазин, проте негайно зрозумів, що він знаходився у часі Ейни, не в моєму. — Ах-х, трохи тяжко таке говорити, але тут немає Procа.

— Немає? Е-е?! Вони зачинилися?!

— Ага.

— Не може бути… А я мріяла піти до Proca купити речі зі своїми друзями…

— Вибач, — мені стало сумно через те, що я зруйнував її сподівання.

— Ні, все добре, я можу поїхати в інше місто в цей бутик. Але… як же прикро… Я справді дуже хотіла піти з тобою до Proca, подивитися там на речі, випити чаю в їхньому кафе і багато чого ще зробити…

— Справді прикро… давай тоді зараз підемо вип’ємо чаю, — мені було трохи не по собі від того, що й кафе вже могло зникнути.

Ми відправилися до кафе, яке теж було мережею. Хоч і пішли ми в однакове місце, але назва сього кафе в мене давно змінилася. Я купив каву на винос, а потім присів із нею на лавці на найближчій площі.

— Багато чого змінилося за п’ять років, га?

— Те, що все міняється, змушує мене почуватися трохи самотньою.

— Але є те, що не змінилося.

— Наприклад?

— Гм-м, назва станції С?

— Ця зміна ні на що б не вплинула.

— І то вірно.

— Ах, точно. Якщо вже мова зайшла про те, що не змінне… Шю-сане, чому кришталевий черевичок Попелюшки залишився? — я справді не зрозумів, про що вона питала, тому повагався з відповіддю, але Ейна, помітивши це, пояснила: — Ну, чари повинні були зникнути, коли годинник пробив опівночі, вірно? Попелюшка завжди носила пошарпаний одяг, тож і її кришталевий черевичок повинен був знову стати звичайним черевичком?

А й справді.

— Я ніколи не задумувався про це.

— Мене завжди це цікавило. Було таке відчуття, що це все було неспроста.

— Може почуття принца утримали чари? — се перше, що спало мені на думку. — Якщо дивитися на все з точки зору принца, то раптове зникнення Попелюшки було б трагедією. Вірно? Людина, яка, як він думав, призначалася йому долею, зникла, тож його почуття та бажання знову з нею зустрітися можливо досягли кришталевого черевичка?

Однак, закінчивши, я почав думати, що можливо так все і було. Тобто, якби я був принцом… тоді Ейна була б моєю Попелюшкою. І я впевнений, що йому, принцу, було боляче. Якби я не міг переписуватися та говорити з Ейною, не знаю, чи б оговтався від цього.

— Ти на диво романтичний, га?

— Розчарована?

— Ні, це чудово. Гм-м, почуття принца значить? Попелюшка була б щаслива зустріти того, хто так сильно її кохає.

Якийсь час ми просто тинялися містом. Ходити навколо та розмовляти з Ейною було весело, проте згодом я почав замислюватися, що б сталося, якби ми побачилися з нею насправді…

Ми б зустрілися перед станцією, я б сказав «Гей», а вона відповіла «Привіт». Тоді ми б пішли на прогулянку, походили містом трохи, а потім попрямували до кафе. Ейна полюбляє солодке, тож можливо замовила парфе чи щось подібне. А після цього було б чудово піти до караоке. Які пісні вона б там співала?

Я хочу також прогулятися по книжковим магазинам та обговорити з нею популярні книги. Не просто по телефону, а наживо, щоб вона знаходилася переді мною.

Хоч для нас це не дуже й можливо.

— Шю-сане? Що сталося, ти так раптом стих, — голос Ейни виринув мене із думок.

Зараз ми високо піднялися, щоб насолодитися виглядом міста.

— Ах, вибач, я просто задумався.

— Боже, не роби так, я від цього почуваюся самотньою, — вона прикинулася, ніби злиться, але це зовсім не було лякливим, — якщо так зробиш, я не зможу віддати тобі подарунок.

— Подарунок?..

— Зацікавлений?

— Ага… Зажди, але як?

— Хе-хе-хе, копай під найбільшим деревом.

Дотримавшись її інструкцій, я почав копати. Лопата невдовзі вдарила по чомусь із глухим стуком. Я прийнявся розгрібати ґрунт і наткнувся на наче консервну банку. Витягнувши її, я відкрив банку та побачив усередині брелок для телефону з м’якою фігуркою на кінці.

То була фігурка демона, якого я грав.

— Ти зробила це сама?

— Так. Я доволі незграбна, тож вибач, що він не сильно добре зроблений, проте… — вона говорила трохи глухо, наче десь сховала лице. Фігурка і справді була трохи деформована, а шви — грубими. Однак відразу видно, що цей подарунок зроблений від щирого серця.

— Ні, мені справді подобається. Дякую, я буду берегти його.

— Ехе-хе.

Нас розділяли п’ять років. Але, навіть так, ми досі жили на одній планеті.

Частина друга

— Шю-кун, цей брелок милий, га?

З того дня минув тиждень, зараз була п’ятниця. Я сидів у клубній кімнаті, очікуючи на нових кандидатів, які ніколи не прийдуть, мляво почитуючи. Ру́ка-сенпай сиділа напроти, навчаючись. Ми просиділи тут вже з годину, як раптом її увагу привернув мій телефон на столі і вона спитала щодо брелока.

— Це подарунок від Ейни.

— Ти про ту авторку? — я кивнув. — Часто з нею зустрічаєшся? — вона відклала ручку та нахилилася вперед, повністю готова слухати плітки.

Я поклав книжку та підняв на неї погляд.

— Ми насправді ніколи не зустрічалися.

— Е? Але звідки ти тоді про неї знаєш? З соціальної мережі?

— Так, щось типу того, — підтвердив я.

— Боже, молодь в нинішні часи вражає, старенька пані дуже здивована. (пхвххвх це піде на картинку або в мем сто проц)

— Що це за «старенька пані», ти ж старша мене всього на рік!

— А-ха-ха. Так, жарти жартами… не думав зустрітися з нею? Ви схоже добре ладнаєте, хіба не буде веселіше спілкуватися наживо?

— Ми… не можемо зустрітися. На то є причини.

— Хоч так кажеш, але ти хочеш зустрітися.

— Е? — вона застала мене зненацька. Як вона зрозуміла?

— Якби не хотів, то не сказав би, що не можете, вірно? — вона ніжно усміхнулася.

— Так, якби не обставини, я б хотів з нею зустрітися… — ми насправді намагалися, проте не змогли.

Вона замислено схилила в бік голову, протяжно гмикаючи, перш ніж раптово спитала:

— Шю-куне, вона тобі подобається, так? — мовила вона це спокійно, наче просто продовжувала розмову.

Проте вмить, коли я почув її слова, відчув, як серце застигло.

Чи мені… подобається Ейна?..

Коли я подумки вимовив ці слова, то голову спочатку наводнило усе, що я про неї знав, а потім там спорожніло. Я не міг сказати й слова. Ру́ка-сенпай дивилася на мене так, наче розважалася, а потім коротко зітхнула.

— Зрозуміло, значить, я програла тій, кого ти навіть не бачив.

— Програла?.. — зміг, зрештою, вичавити я, вже не вловлюючи сенс розмови.

— Не хвилюйся за це, просто розмовляла сама з собою. Гей, якщо вона тобі подобається, тоді зустрінься з нею і дай знати про свої почуття. Ти точно пожалкуєш, якщо цього не зробиш.

— Є багато причин, через які ми не можемо.

— Але вона тобі подобається, вірно?

— Так… — визнав я.

Я думав, як чудово було, якби вона була поруч зі мною при підготовці до культурного фестивалю. Коли ми розмовляли на моє день народження, я справді бажав, щоб вона була біля мене, а коли я отримав подарунок, то дійсно хотів отримати його від неї особисто. Я точно думав так, тому що вона мені подобалася.

— Ти хочеш бути впевненим, ким вона є, правильно?

— Так… — знову сказав я, але цього разу вже після довгої паузи.

— Ага, тоді твоя неперевершена сенпай допоможе. Тож, чому ви не можете зустрітися?

— Не будеш сміятися? Я… скажу дещо неймовірне, — я просто вирішив здатися та все їй розповісти. Можливо, я зійшов з розуму, але раптові імпульси є невід’ємною важливою частиною нашого життя. — Ейна насправді живе не в теперішньому, а в п’ятирічному минулому. Я не знаю як, проте мій телефон якось пов’язаний з тим часом, тому я можу з нею розмовляти.

Почувши мої слова, сенпай злегка відкрила рота, а на її обличчі відобразився такий шок, наче всі думки щойно зникли з її голови.

— Вибач, можеш повторити ще раз?

— Я скажу це знову й знову, але так, Ейна живе в минулому, а я — в теперішньому, тому ми й не можемо зустрітися.

— Просто хочу впевнитися, але це ж не просто така відмовка, вірно?

— Бачиш, ти мені не віриш.

— Ой, не дуйся. Хто б відразу повірив б у щось подібне! Ах! Я не маю на увазі, що не вірю тобі, дай подумати, — мовила вона, склавши руки. — Ну, це схоже на правду, гадаю… Ти приховуєш правду про Ейну, тому що думаєш, що тобі ніхто не повірить, якщо скажеш про це?

— Так, вірно.

— Зрозуміла. Я вірю тобі. Ти все одно не з тих, хто видумує такі дивні побрехеньки, — відповіла вона, усміхаючись, і я відчув, як з душі звалився камінь. — Тоді чому ти не можеш зустрітися з нею в сьогоденні? Хоча це й означає, що їй прийдеться чекати п’ять років.

— Тому що цього не хоче Ейна, вона не бажає знати свого майбутнього.

— Гм-м-м, мені було б цікаво, що зі мною станеться в майбутньому.

— Ейна доволі песимістична, тому думає, що її майбутнє може бути жахливим і боїться його дізнатися. Вона також думає, що якщо з нею дійсно станеться щось погане, то я не зможу цього приховати, тому і попрохала не зустрічатися.

— Зрозуміла, — вона кивнула.

— Тож, я ціную її рішення, проте…

— Проте ти все одно хочеш з нею зустрітися, вірно?

— Вірно.

— Тоді нашою ціллю є знайти Ейну так, щоб вона про це не дізналася, та піти з нею зустрітися, — а потім вона різко опустилася лицем у стіл. — Але як нам це зробити?

— Я теж не знаю.

— Нам потрібна поміч.

Я знав лише одну людину, яка є обізнаною в подібних речах. Туз шкільної газети — Сакай. Він професійно вмів збирати інформацію, тож здатен відшукати Ейну.

Частина третя

— Знайти когось? Залиште це на мене, — відразу кивнув Сакай, коли ми пішли до кімнати його клуба та все йому пояснили. — Однак, у мене є умова, я б хотів надрукувати інтерв’ю з Ейною-чян.

— Е, я не можу погодитися без її дозволу.

— Це неможливо, хіба ні? Ми ж шукаємо її так, щоб вона про це не дізналася, — підтримала мене Ру́ка-сенпай.

Сакай на мить замислився, а потім продовжив.

— Тоді пообіцяй мені, що переконаєш її. Звісно, я не хочу, щоб ти давив на неї, їй не потрібно надсилати своє фото, достатньо буде інтерв’ю. Зрештою, вона стала такою популярною: її дебютна історія повисла на вустах усієї школи, а її сценарій для п’єси зробив увесь культурний фестиваль! Якщо ми зможемо отримати ексклюзивне інтерв’ю, то станемо відомими на увесь світ! — він так швидко говорив, що в нього аж рот запінився, а я просто розгублено стояв. Давати інтерв’ю чи ні залежить від Ейни, тож…

— Шю-куне, можеш поки погодитися, — Ру́ка-сенпай напружено мені усміхнулася, — ти певно переживаєш через це зараз, бо, знаю, який ти серйозний.

— Добре, я спробую її переконати.

— Так-так-так! Тоді, оскільки з цим вирішили, давайте розпочнімо, — Сакай поставив на стіл планшет. — «Ейна» — це її нікнейм в Інтернеті, так?

— Вірогідно.

— Тоді давайте пошукаємо спершу в соціальних мережах, як Твіттер.

Я здивовано подумав, як сам над цим не замислився. Я згаряча кинувся в саму гущу, бажаючи з нею зустрітися, але не продумав усі варіанти самостійно до кінця.

Сакай вписав «Ейна» в рядок пошуку і відразу на екрані з’явилося десь понад десять акаунтів.

— Хах, тут чимало таких, — з подивом пробурмотіла Ру́ка-сенпай.

— Скоріш за все більшість з них іноземці, тож напевно вона хтось з цих двох, — поки говорив, Сакай відкрив нові вкладки з двома акаунтами. — Тож? Щось виглядає знайомим? Чи може бачиш дописи про те, що вона згадувала?

— А! — я вказав на один з них. — Це напевно вона. Вона тут пише про минулий тиждень.

            Ейна @eina002

           Сьогодні йду гуляти з Ш-саном.

            Ейна @eina002

           Приготувала для нього подарунок.

            Ейна @eina002

           Ятакнервуюся!

— Ш-сан це ти?

— Напевно… — я прокрутив трохи далі.

            Ейна @eina002

           Я не можу… написати сценарій… ВСЕ СКІНЧЕНО.

            Ейна @eina002

           Ш-сан похвалив мене за сценарій! Я така щаслива!

            Ейна @eina002

           Я подивилася п’єсу! Ш-сан був таким крутим!

— Ейна-чян така мила.

— Я якось заздрю.

Сказали Сакай та Ру́ка-сенпай відповідно з обох боків, а я відчув, як у мене зашарілося лице.

— В усякому разі, це, швидше за все, її акаунт. Що робимо далі? — запитав я, вдавши спокій.

— Проаналізуємо її твіти та пошукаємо особисту інформацію, — Сакай провів пальцем по екрану, продивляючись повідомлення. — О, вона і звичайний блоґ веде, давайте подивимося, — він відкрив його в окремому вікні, на екрані відразу показалися декілька записів, більш детальних, ніж твіти. — Радуйся, Яґі. Ейна-чян не сильно розуміється, як користуватися Інтернетом.

— Чому мені слід через це радіти? — мені стало не по собі.

— Це гарні новини для нас, бо так зможемо її знайти. Наприклад, це фото… — він збільшив фото дерева вишні — миле фото, на якому дерево рясніло рожевими квітами, — у ньому досі зберігається місце, з якого воно було зроблене. А ще назва «Фото біля дому». Це дає нам зрозуміти, що живе вона біля дерева вишні. Адреса… — він показав розташування на мапі — адреса знаходилася в одній станції від станції С, схоже десь на околицях міста.

— То ось як переслідувачі когось знаходять… — Ру́ка-сенпай відступила від нього.

— Гей, Ру́ка-сенпай! Я не використаю це таким чином! Вірно, Яґі?

— Вибач, мені теж це здається в дусі переслідувача.

— Як грубо! Тоді ти такий самий!

— Шю-кун інший! Вони закохані одне в одного!

— Гей… Що це за дискримінація?! — Сакай скрипнув зубами. — Це мене не зупинить… Це все заради інтерв’ю з Ейною-чян!..

Він дійсно докладав для цього багато зусиль, тож я вирішив зробити все можливе, щоб вона погодилася дати інтерв’ю.

— Тут є багато світлин, давайте ще раз продивимося її твіти… О, день спорту в початковій школі? Проте фото тільки з цього дня спорту, тож… О! Вона завантажила фото з вікна!! — Сакай на якийсь час занурився в Інтернет, а потім… — Ось де вона, ймовірно, живе, — він вказав на будинок на вулиці. Шлях до нього займе півгодини, тож ми можемо піти перевірити. — Схоже, що це дім родини Йокота. П’ять років тому в них жили дві школярки — одна середньої школи, а інша — початкової. Проте як все зараз не знаю. Ейна-чян нічого не постила з жовтня п’ять років тому, тож я не можу ще більше звузити. Можливо після цього вона стала обізнаною щодо публікацій в Інтернеті.

— Це… дім Ейни… — я здригнувся, коли подивився на фото. — Дякую тобі, справді. Я не думав, що тобі вдасться знайти її так швидко.

— Я збираюся бути журналістом, тож це як два пальці об асфальт, — гордо відгукнувся Сакай.

— Дивись, щоб тебе не вбили, якщо встрянеш свого носа надто далеко в якусь політичну корупцію…

— Я буду тільки щасливий, якщо мені попадеться така велика справа!

Ру́ка-сенпай виглядала щиро схвильованою, проте Сакай урочисто відмахнувся від її переживань.

— Тож, що робимо далі? — запитав я.

— Підемо та перевіримо. Ми не зробили нічого такого, чого треба соромитися, — впевнено заявив Сакай.

«Ні, насправді зробили», подумав я стурбовано.

Частина четверта

Наступного дня в суботу, я, Ру́ка-сенпай та Сакай попрямували до будинку Йокота. Напроти станції С я купив трохи солодощів.

— Що купив? — запитав Сакай.

— Ейна полюбляє солодке, тож трохи дораякі, — відповів я.

— Ти справді її любиш, — мовила Ру́ка-сенпай, а я відчув, як у мене запашіли щоки.

На наступній станції ми зійшли з потягу та п’ять хвилин ішли тихими околицями, перш ніж опинилися перед будинком Йокота.

Я встав перед їхнім домофоном та глибоко вдихнув. Ру́ка-сенпай та Сакай зробили крок назад, вичікуючи та не змушуючи мене натискати на кнопку.

Наче в повільній зйомці я підняв руку та витягнув палець до кнопки.

Цікаво, як вона виглядає?

Якої форми її брови?

Якого кольору її очі?

Цікаво, вона має бліду шкіру чи засмаглу.

Вона висока чи низька?

Наскільки довге її волосся?

А якого воно кольору?

Вона завжди усміхається, на що схожа її усмішка?

Я натиснув на кнопку.

Пролунав приємний передзвін.

— Так? — відповів голос дорослої жінки.

— Ейна-сан тут живе?

— Ейна?.. — жінка, схоже, розгубилася.

Може немає сенсу питати про неї по її нікнейму? Вона могла і не сказати свої родині, який використовувала.

Чи ми прийшли до неправильного місця? Може вона вже давно звідси виїхала, зрештою, минуло п’ять років.

— Вона писала історії?

— Так! Так, писала! — я схилився вперед.

Однак на тому боці раптом повисла тиша на якусь мить.

— Мені шкода казати, проте її тут немає.

— Немає? Вона переїхала?

— Ем-м, заждіть хвилинку.

Домофон загудів і вимкнувся, а згодом з будинку вийшла жінка. Вона виглядала десь на двадцять, погляд у неї був гострий і вона видавалася доволі холодною. Жінка коротко кивнула.

— Я кузина Ейни. Приємно познайомитися з її друзями.

— З вами теж приємно познайомитися, — привітався я з нею у відповідь, думаючи, чи це та кузина, яка знущалася над Ейною.

— Прошу, поговоримо всередині, — запросила вона нас.

Ми втрьох увійшли в будинок вслід за нею, вона провела нас до вітальні, де ми присіли на диван.

— Прямо кажучи, Ейна мертва.

Що вона?..

Я спробував спитати се, проте з рота вийшов лише якийсь дивний звук. Потрясіння здавило мені горло, не даючи і слова вичавити.

— Ейна пішла на пагорб, який знаходиться позаду нашого дома, під час грози п’ять років тому і не повернулася. Її досі не знайшли. Проте навряд чи треба на щось сподіватися після стількох років, тому ми здалися, — розповіла її кузина зі серйозним виразом обличчя.

Я приголомшено дивився їй у лице.

— Думаючи про це зараз, гадаю, я робила те, чого не слід було. Я завжди погано з нею поводилася… Але вона завжди просто замикалася в своїй кімнаті, використовувала речі інших. Сперечалася з мамою та татом, турбувала… — вона не змогла стримати сліз.

Ру́ка-сенпай щось їй сказала, Сакай теж щось відповів.

А я дивився на них усіх ошелешено, їхні голоси доносилися до мене наче здалеку.

В голові повторювалося лише одне речення.

Ейна померла.

Померла…

Померла!

«Але я налякана. Мені лячно дізнатися своє майбутнє. Тобто… А якщо через п’ять років я вже мертва?»

Раптом на думку спали слова Ейни.

— Це не правда… — якось вдалося мені вимовити. — Це не може бути правдою!!..