Частина перша

— Будуть ще якісь ідеї? — запитав представник класу, стоячи за вчительським столом. За ним на дошці були написані різноманітні слова, такі як «кафе», «п’єса», «дім привидів» та «аркада».

Наближався культурний фестиваль. Як тільки з’ясувалося, що наш клас може не прийняти рішення вчасно, відразу після класного часу було скликано це безжальне зібрання.

Я тихо спостерігав за усім процесом.

Члени гуманітарних клубів у нашій школі не дуже цікавилися, що хотіли влаштовувати класи для фестивалю, так як були зайняті своїми власними діяльностями. В деяких школах навіть спортивні клуби придумували щось від себе для фестивалю, але в нашій такої практики не було. Тому всі ці класні діяльності, в першу чергу, орієнтувалися на залучення членів спортивних клубів, а також тих учнів, які ні в яких не перебували. Звісно, ми, гуманітарні клуби, і так би допомогли, але головний фокус все ж зосереджувався на учнях з цих двох категорій, щоб у фестивалі було задіяно якомога більше людей.

— Значить, будемо обирати серед цих ідей, підніміть руку, коли я назву те, що вам більше всього хочеться зробити.

Я підняв руку, коли пролунало «кафе», але всі інші проголосували за «п’єсу».

— П’єса, га?

— Звучить складно.

— Але буде весело.

— Я буду селянином А.

Однокласники почали теревенити про п’єсу.

— Тоді треба вирішити, яку саме ми поставимо.

Зазвичай при постановці п’єс у школі обирають щось з казок, наприклад Попелюшку, Білосніжку чи щось таке, тому що так можна швидко все підготувати. Учні лише любителі, а не справжні актори, тому запам’ятати усі рядки буде складно, якщо вирішитися на повноцінну п‘єсу.

Погрузнувши в різноманітні думки, я не висовував ніяких пропозицій. Все одно в кінці кінців мені дістанеться якась незначна роль, а інші оберуть те, що можуть зробити найкраще.

Однак…

— Буде чудово придумати щось оригінальне, — запропонувала якась дівчина, і всі відразу підтримали цю ідею.

Гадаю, вони так захопилися культурним фестивалем, тому що він проводився раз на рік. Але я переживав, чи все буде добре, бо повністю написаний з нуля сценарій складно реалізувати в такі стислі терміни. По-перше, яку взагалі історію ми будемо придумувати?

Але, звісно, я й словом не обмовився. Це був шанс для усіх поділитися своїми думками, тому я не хотів псувати їм веселощі своїми зауваженнями, перш ніж ми щось вирішимо.

— Але хто напише сценарій?

— Я ніколи не писав.

— У нас є хтось з драматичного гуртка?

— Ні.

— Тоді хто ж…

А це що таке? Всі учні раптом повернули голови назад. У мене виникло відчуття, що всі вони дивляться на мене…

— Точно, в нас ж є Яґі-кун! — вказала на мене дівчина, яка заговорювала зі мною від сили три рази.

— Я? Але я ж не вмію писати?

— Чому, ти ж в літературному клубі, хіба ні?

— Те, що я в ньому, не означає, що я можу писати.

Всі почали освистувати мене, а Сакай у кутку зареготав, тому що знав, що я насправді не вмів писати історії, а не просто так відмовлявся.

Я глянув на ученицю поруч із собою, на мене насуплено дивилася президентка Мінекава. Що, невже і вона думала, що мені слід написати сценарій?

— Я не можу цього зробити, — наполегливо відмовив я.

День завершився тим, що наш клас лише обрав поставити п’єсу для фестивалю, а представник наостанок наголосив, що всім слід подумати, яку б історію нам хотілося втілити. Виглядало насправді як сумна перспектива.

***

           Ейна: Доброго вечора, Шю-сане. Що робиш?

           Шю: Займаюся редакцією.

           Ейна: А, для випуску на культурний фестиваль? Цього разу тобі вдалося отримати матеріали для нього.

           Шю: Для третьокласників це останній шанс, тож вони завжди раді допомогти.

           Ейна: Хех, Шю-сане, ти здається чимось пригнічений сьогодні.

Я розгубився. Вона зрозуміла мої почуття по повідомленням? Як це можливо?

           Шю: Просто роздратований. Нічого такого.

Я розповів їй про зустріч із класом після школи.

           Ейна: Вони освистали тебе за небажання писати сценарій? Як жахливо!

           Шю: Не слід було давати їм надії.

           Ейна: Ти нічого поганого не зробив.

           Шю: Дякую. Я думаю, що нам робити. Якщо все ж будемо писати оригінальний сценарій, обговорюючи ідеї всіх, то навряд чи встигнемо вчасно…

Лише написання само по собі складне, але проблема полягала і в наступних етапах: запам’ятовування діалогів та репетиції. А треба ще зробити реквізит та костюми…

           Ейна: Шю-сане, це лише пропозиція, але…

           Шю: Що таке?

           Ейна: Може… я напишу… сценарій.

           Шю: Точно?..

           Ейна: Так, я спробую!

           Шю: Але ти й сама повинна бути зайнята, вірно?

Написавши це, я раптом усвідомив, що взагалі-то нічого і не знаю про її повсякденне життя.

           Ейна: Ні, я не ходжу на підготовчі уроки і не є членом ніякого клубу. Я вільна кожного дня, тож, гадаю, набагато корисніше вже писати, ніж нічого не робити.

           Шю: Справді?! Це чудово!

***

— Послухайте.

Наступного дня після занять я встав перед учительським столом.

— О, Яґі, вирішив усе ж написати сценарій? — спитав один з хлопців.

— Не я, але його напише дехто мій знайомий. А точніше Ейна — автор тієї нещодавньої історії, яку випустив літературний клуб.

Тільки-но я закінчив говорити, як в класній кімнаті піднявся галас.

— Я читала її, така цікава.

— Людина, яка це написала, повинна і для нас щось чудове вигадати, так?

— Добре, тоді підніміть руки ті, хто згоден, щоб Ейна-сан написала для нас сценарій… — мовив представник класу. Більшість класу проголосували за.

— Дякую. Тож, що ви хочете бачити в сценарії? З вимогами буде легше писати, тож накидайте ідеї, — попрохав я.

— Я хочу романтику!

— Щасливий кінець!

— Трохи таємничості!

Я записав усі пропозиції.

— Цікаво, яка історія вийде?!

— Сподіваюся щось захоплююче!

Схоже, всі мали великі сподівання щодо майбутнього сценарію. Чесно, як і я.

Я зможу прочитати наступний твір Ейни. Я справді не міг дочекатися сього, а ще, так як історія буде написана у вигляді п’єси, я не зміг стриматися від високих очікувань.

Гадаю, цього року я дуже багато допомагаю своєму класу.

В літературному клубі було куди більше учасників — просто зараз вони неактивні — від яких я і отримав матеріали для фестивалю, а тому міг спокійно сфокусуватися і над тим, що буде робити мій клас. А так як ті третьокласники, які пішли через підготовку до екзаменів, теж будуть щось робити зі своїми класами, то це було взаємовигідно, а не просто перекладанням всіх клубних обов’язків на мене.

А через те, що зараз я був єдиним активним учасником, то міг сам вирішувати, як триватиме підготовка в літературному клубі до фестивалю. Треба було роздрукувати невеличкі твори, які надали третьокласники, скріпити їх та поширити. Все добре, бо я міг редагувати їх вдома, а скріпленням можу займатися після занять в клубній кімнаті. І якщо я постараюся якомога скоріше, то навіть встигну й прикрасити все.

— Шю, підійди сюди, — коли я підійшов, Сакай прошепотів мені на вухо: — Ейна-сан з нашого класу?

— Чому ти так подумав?

— Ну, хто б зголосився писати сценарій для іншого класу, вірно? — Сакай випнув груди, задоволений своєю проникливістю.

— Напевно, — розпливчасто відповів я.

На таке питання не можна просто відповісти «так» чи «ні», бо інакше він щось усвідомить. Заперечна відповідь принаймні дасть йому зрозуміти, що вона точно не з нашого класу.

— Кей, ти ж не повіриш у це, так?

— Ну звісно ні, — роздратовано кинув Сакай. — Ти справді вмієш тримати язика за зубами, Шю. Навіть занадто, як для того, чий найкращий приятель пише для шкільної газети.

— Якби я був говірким, то небезпечно було б з тобою товаришувати, бо інакше ти вже написав про все можливе.

— Я знаю, що слід писати, а що ні, — він багатозначно позирав у мій бік, але я не мав наміру говорити про Ейну. До того ж, я і сам нічого про неї не знав, щоб щось йому повідати.

Раптом у мене стиснулося серце. Що це за відчуття…

Частина друга

Наступного дня:

           Ейна: Шю-сане, як пройшов твій день?

           Шю: Як і зазвичай, за редагуванням. Я отримав ілюстрації та дизайни обкладинок від Ру́ки-сенпай, тож збираю все разом.

           Ейна: О! Зроби все можливе!

           Шю: А як в тебе справи? Як там сценарій?

           Ейна: Розписую план!

           Шю: Добре, давай разом постараємося як слід!

Три дні потому:

           Ейна: Шю-сане, гарна робота.

           Шю: Ти теж молодець.

           Ейна: Як пройшов твій день?

           Шю: Ходив до школи, потім займався редагуванням, все як завжди. Я хочу допомогти класу з підготовкою до культурного фестивалю, тож подумав, що краще завчасно закінчити з роботою для клубу.

           Ейна: То ти трудяга, га?

           Шю: Ні, я так старанно працюю тільки над тим, що мені подобається.

           Ейна: Це все одно дуже класно.

           Шю: Дякую. Як там сценарій?

           Ейна: Е-е, вже скоро закінчу.

           Шю: Всі чекають на нього з нетерпінням. Як і я. Щасти тобі.

Тиждень потому:

Зазвичай я отримував повідомлення від Ейни кожного дня, але ось вже як три дні телефон мовчав. Тому після школи я сам їй написав.

           Шю: Гей, як ти?

Відповіді я не отримав.

Я замислився над тим, чи сталося щось, бо здебільшого вона відразу мені відписувала. Може, вона зайнята фестивалем у своїй школі?

Тільки я подумав про це, як загудів телефон.

           Ейна: Гей, як минув твій день?

           Шю: Нарешті закінчив з даними для антології. Тепер треба лише купити папір та роздрукувати все.

           Ейна: Ти дуже швидко впорався!

           Шю: Ага, тепер я зможу нормально допомогти своєму класу. Тож, щодо сценарію…

           Ейна: Ем-м, ох, ем-м… Я дуже стараюся.

           Шю: Коли, думаєш, зможеш закінчити?

На це вона не відповіла. Наступне повідомлення я отримав вже вночі, коли збирався йти спати.

           Ейна: Думаю, це займе більше часу.

           Шю: Зрозумів…

Гадаю, написання сценарію справді відрізнялося від написання твору. Я думав, що вона зможе написати цілу книгу за тиждень, враховуючи, що з тією коротенькою історією впоралася за одну ніч, але можливо це все ж було трохи складно.

Однак, до фестивалю залишалося вже два тижні. Якщо невдовзі ми не почнемо робити реквізит та костюми, то не встигнемо. А ще й акторам треба завчити свої репліки…

Нам взагалі треба вирішити, хто яку роль візьме.

           Шю: Можеш надіслати те, що вже написала? Так ми зможемо вже почати робити реквізит та костюми, а ще вирішити, хто кого буде грати.

           Ейна: Що вже написала… Ем-м, ем-м-м… Насправді…

А потім Ейна надіслала шокуюче повідомлення.

           Ейна: Я все ще не написала і єдиного слова.

— Що?! — вигукнув я у своїй кімнаті.

Ні єдиного слова? Чому?

Ні, в мене немає часу виясняти причину.

Це дуже серйозно. Сумніваюся, що вона зможе написати п’єсу за два тижні, що залишилися, але навіть так, тоді вже буде запізно.

У голові майоріло купа думок, а очі не зупинялися ні на єдиному предметі.

Я поговорю з Ру́кою-сенпай. Вона може знати когось, хто теж ставив п’єсу. Якщо зможемо позичити у них сценарій та зіграти по ньому… До того ж, сценарій готував увесь клас…

           Ейна: Шю-сане? Шю-сан?

Від Ейни надійшло ще одне повідомлення, і тільки тоді я зрозумів, що залишив її попереднє прочитаним, але без відповіді.

           Шю: Вибач, Ейно, я забув відповісти. Добре, тоді я скажу іншим, що за такий короткий проміжок часу складно написати цілу п’єсу і це вже занадто, я знайду щось інше.

           Ейна: Е!!

           Шю: Все добре, вони зрозуміють. Ти все одно була лише добровольцем.

Бз-з-з, бз-з-з.

Раптом пролунали дві довгі вібрації — це дзвонила Ейна.

— Шю-сане… Я постараюся, я зроблю все можливе, тому…

— Г-гей…

Ейна плакала. Її голос тремтів, вона шмигала носом, схлипуючи знову й знову.

Я вмить розхвилювався. Можливо, не слід було ось так раптово відмовляти. Вона могла подумати, що я сердився.

— Ейно, я зовсім не злюсь на тебе, не переживай. Це саме ми звалили все це на тебе, тож якщо ти йдеш у своєму темпі, це нормально.

— Шю-сане, не кажи так… Будь ласка, дозволь мені написати сценарій!

— Але…

— Розмови з тобою єдине, заради чого я живу. Я не хочу цього лишатися, будь ласка, не розривай зі мною зв’язок, я буду наполегливіше працювати!..

Я насупився. Вона щось не так зрозуміла. Наче…

— Ейно. Я розмовляю з тобою не тільки через те, що ти пишеш твори чи сценарії, розумієш?

— Е-е?

— Звичайно, я думаю, що те, що ти робиш — чудово, але якби ти не писала, то нічого. Зрештою, я й сам не вмію писати.

— Але так ти не будеш розчарований.

— А чому я повинен розчаровуватися? Пишеш ти чи ні, ти це ти, моя дорогоцінна…

— Дорогоцінна?

Моя дорогоцінна хто? Я не зміг знайти підходящого слова.

— У будь-якому випадку, не треба так на себе давити.

— Тоді чому ти зі мною спілкуєшся?

— Тому що це весело… гадаю, — цього разу я зміг це сказати.

Я щиро мав се на увазі. Мені справді було весело розмовляти з Ейною. Ось чому я ходив засмучений, коли вона раптом зникла на три дні. В якийсь момент розмови з нею стали частиною мого життя.

— Шю-сане!!.. — Ейна прозвучала так, наче хотіла закричати, а потім знову вдарилася в сльози по той бік слухавки.

— Що не так?! Я сказав щось, чого не слідувало?!

— Ні, ні. Я просто щаслива. Минуло… стільки часу… з тих пір, як хтось казав мені щось подібне…

— Стільки часу?

— Шю-сане, чи можу я… порушити правила? Чи можу я… розповісти про себе?

Правила, які вона сама постановила, полягали в уникненні розмов про неї, щоб я не міг нічого дізнатися та зрозуміти, ким вона була.

Проте…

— Так, — я кивнув.

Я теж хотів про неї знати.

— В мене немає мами чи тата. Вони були, проте померли.

Я раптом забув, як дихати.

— Тож зараз я живу з маминою сестрою, з моєю тіткою та дядьком, але ми не ладнаємо. Навіть старша сестра, моя кузина, знущається наді мною… Пам’ятаєш, коли я раптово повісила слухавку? Як раз тоді вона увірвалася в мою кімнату та накричала за те, що я шумлю.

— А зараз безпечно розмовляти?

— Так, я сховалася під ковдру.

В голові відразу майнула картинка, як дівчина ховається під ковдрою, щоб поговорити по телефону.

— В мене… немає друзів. Я сама по собі й у школі.

— …

— Мені подобається бути одною. Постійно спілкуватися з усіма в школі складно, хоча, насправді, ніхто просто не хоче бути моїм другом… Доволі боляче бути в школі на самоті. Мама й тато сказали б, що тоді не треба змушувати себе ходити до школи, але тітка та дядько кажуть, що я повинна, й зляться, коли я прогулюю.

Вона любить мріяти.

Вона відрізняється від людей навколо неї, але в школі навіть найменші відмінності можуть сприйняти як щось погане. Можете кликати це невдачею, що ніхто в школі не розумів Ейну.

То ось як все було.

Вона завжди була одна.

Я міцно стиснув телефон, він жалісно скрипнув.

Я хотів прямо зараз відправитися до неї та стиснути в своїх обіймах.

Але я не міг. Бо нас розділяли цілих п’ять років.

Проте, принаймні, я міг дати їй про це знати.

— Я на твоєму боці. Завжди і навічно.

— Ік! Дякую! — і вона знову залилася сльозами.

Вона й справді багато плакала.

Але… можливо, це на краще, якщо вона виплачеться. Адже се нормально плакати, коли ти щасливий, вірно?

Я раптом згадав, як вона питала: «А якщо через п’ять років я вже мертва?»

Ейна розуміла. Розуміла, що ніколи не відомо, коли твоє щастя можуть зруйнувати.

Ось чому потрібно цінувати його вже прямо зараз.

***

— М-м, Шю-сане? — прошепотіла Ейна мені на вухо, коли закінчила плакати.

— Так?

— Щодо сценарію.

— Точно, ми про нього розмовляли.

— Можу я… написати про тебе?

— Е?

— Гадаю, що тепер зможу писати. Я хочу безумовно написати все так, як є: про своє щастя, твої слова, про те, як приємно з кимось розмовляти… і якщо я використаю це в якості натхнення, то, думаю, зможу написати сценарій.

— Зрозумів. Тоді я скажу однокласникам почекати ще трохи. І, не насідай на себе, добре? Якщо виникнуть проблеми, не сумнівайся говорити зі мною про них.

— Не буду.

І хоч я не міг бачити її обличчя, я все одно відчув, що прямо зараз на ньому сяяла посмішка.

Частина третя

Коли я прокинувся наступного ранку, то отримав повідомлення від Ейни.

Це був сценарій.

Усе тіло відразу кинуло в жар.

           Шю: Дякую, тепер ми можемо почати готуватися до п’єси. Вибач, що поквапив.

           Ейна: Я просто не могла зупинитися, почавши писати!

           Шю: Ейно, ти справді маєш хист до цього.

Дивно, але я не заздрив її вмінням. Я просто був щасливий, що зможу прочитати нею написане.

Я негайно перекинув файл на свій ноутбук та роздрукував копію. Щось детально читати краще всього на папері. Поклавши сценарій у рюкзак, я попрямував до школи, а коли дістався туди, то відразу всівся на своє місце й почав читати.

Потроху почали приходити однокласники, друзі вітали одне одного та зав’язували розмови, але їхні голоси доносилися до мене наче з-під товщі води.

Сценарій виявився цікавим. Можливо, через те, що вона знала, що це буде п’єса, то написала все в жанрі фентезі. Це навіть більше походило на якусь казку.

Головним героєм була дівчина-підліток, над якою знущалися власна матір та старша сестра, в неї не було друзів, жила вона у відчаї. Через безнадійність власного життя вона вирішує з ним покінчити.

Однак, перед нею раптово з’являється поранений демон, якого переслідували люди, і добросердечна дівчина, не задумуючись, почала обробляти його рани. Після цього демон мовив, що виконає її бажання на знак подяки, проте спочатку їй треба пройти три випробування.

Перше полягало в тому, що їй треба самій відправитися у печеру в горах та заволодіти скринею зі скарбами.

У другому випробуванні їй потрібно зайти в кімнату її жахливої матері та вкрасти ключа.

А в третьому, о, в третьому треба було використати кинджал, який знаходився в скрині та піднести жертву богам.

І коли вона дісталася останнього випробування, демон запропонував в якості жертви власне життя, щоб її бажання виконалося, мовивши:

— Я на твоєму боці. Завжди і навічно.

І поклав кинджал їй на долоню. Однак, дівчина відмовилася.

— Я не можу уявити свого життя без тебе. Я хочу бути з тобою.

— Тоді вибору немає.

Використавши магію, демон оволодів її рукою та змусив героїню встромити кинджала йому в груди. Серце дівчини наповнила скорбота, вона думала про те, щоб використати своє бажання на воскресіння демона. Якщо вона це зробить, то її життя залишиться таким, як і раніше… Ні, воно навіть може бути ще гіршим, і все ж… дівчина воскресила демона. Оживши, демон перетворився на людину.

Як виявилося, він насправді був проклятим принцом, і доброта дівчина та почуття принца створили чудо, зруйнувавши се прокляття.

Двоє поклялися одне одному у вічному коханні, а потім поцілувалися…

— Яґі…

— Так? — піднявши голову, я побачив, як на мене дивиться вчитель англійської. Я зовсім не помітив, як він наблизився.

По класу прокотилися смішки учнів, вочевидь, урок давно почався, а я цього й не зауважив.

— Похвально, що ти працюєш заради свого клуба, проте приділяй увагу й урокам теж.

— Вибачте! — я хутко дістав підручник. Але, що треба робити?

— Сторінка дев’яносто, треба перекласти другий рядок, — раптово пролунав голос з боку.

Президентка. Вона дивилася на мене майже пильно, холодно. По шкірі пробігли сироти від її погляду. Я швидко відкрив підручник.

На щастя, англійська не була надто складною, тож я переклав рядок без запинки. Вчитель перевів увагу на іншого учня, а я повернувся до сценарію Ейни. Цього разу з червоною ручкою, щоб відредагувати.

Нарешті я прочитав увесь сценарій принаймні двічі.

— Кхм.

Почувши се, я підняв голову і зустрівся поглядом з учителем математики третього класу.

— Яґі, закінчив нарешті? Тоді відповідай на це питання.

Класна кімната знову заповнилася сміхом учнів.

***

— Чуваче, ти схоже справді ігноруєш все, коли чимось зацікавлений, хах?

— Справді? — відповів я питанням на питання.

 — Хіба ти не зрозумів цього? — Сакай зітнув плечима. — Не помітив, як всі віталися з тобою вранці? Вони всі говорили щось на кшталт «круто, сценарій готовий!» чи «нам треба подякувати Ейну», але ти просто проігнорував їх усіх.

— Воу, справді? Треба потім вибачитися перед ними…

— Все добре, всі розуміли, що ти старанно вичитуєш сценарій.

Поки ми з ним говорили, до вчительського столу підійшов представник класу і зібрання розпочалося. Так як у нас вже був на руках сценарій, ми нарешті розпочали готуватися до вистави. А під час нещодавнього обіду я роздрукував сценарій декілька разів, щоб у кожного опинилася своя копія.

Сьогодні ми будемо обговорювати, хто яку роль буде грати. Я, звісно, мав на увазі не тільки персонажів у п’єсі, але й те, хто буде відповідальний за костюми, хто за реквізит, гарнітуру і тому подібне, бо кожен повинен щось робити. Якщо комусь не дістанеться ролі, то вони просто потім допоможуть закінчити з усім, але важливо було вже зараз розподілити обов’язки.

Коли називалася якась роль, хтось на неї відразу зголошувався, тому ми без проблем призначали за кожен етап відповідальних, а також вже вирішили, хто буде грати другорядних персонажів.

Я допомагав з гарнітурою. Я не дуже розбирався в усьому цьому, але вирішив, що можу допомагати носити та переставляти її.

Залишалося обрати акторів на роль головної героїні та демона-принца.

Напевно через те, що в сценарії між сими двома була романтика, то всі соромилися висувати свої кандидатури, бо там навіть ще буде сцена поцілунку. Тож, вочевидь, що вони не хотіли робити сього насправді.

Тоді я раптом почув, як поруч зі мною відсунувся стілець зі скрипом. Президентка випрямилася і сказала:

— Якщо ніхто не хоче, то головну героїню зіграю я.

У класі відразу стало шумно.

— Президентка в головній ролі…

— Вона ідеально для неї підійде, вірно?

— Це чудово!

Усі в єдиний голос зголосилися з її кандидатурою. Я теж думав, що вона підходила на роль головної героїні, її краса ідеально пасувала уявній дівчині.

— Але в мене є умова, — продовжила вона, перш ніж сказала дещо обурливе, — на роль принца я номіную літературний клуб.

В кімнаті здійнявся галас.

— Яґі як принц?

— Чому?

— Він вміє грати?

Всі не переставали переговорюватися, а потім у якусь мить я зрозумів, що їх погляди зосередилися на мені. А я був настільки здивованим, що не міг і слова вичавити.

— Саме він спілкувався з автором, тож він єдиний у класі, хто розуміє сценарій якнайкраще, тому йому і слід грати роль принца, — відчеканила президентка, дивлячись на мене зверху вниз своїми холодними очима. Наче говорила, що це мій обов’язок.

— Якщо дивитися на все це так, то чом би і ні?

— В її словах є сенс.

— Постарайся якнайкраще, Яґі-кун!

Всі почали підтримувати її думку. В такій ситуації я вже не міг відмовитися, тому просто кивнув.

Частина четверта

— Гей, Казаново, — Сакай раптом ударив мене по спині, коли я вже прямував до шкільних воріт.

— Завалися…

Поки мене втягували в усю цю авантюру, Сакая не було на тому зібранні.

— Це дійсно правда? Президентка сама висунула твою кандидатуру?

— Про що в дідька вона думала взагалі? — відповів я, змучено зітхаючи.

— Що і сказала, вона ж завжди каже правду.

— Ага, постійно має напоготові вагомий аргумент.

Саме тому я і переживав. Вагомі аргументи не завжди йдуть на користь іншим.

— Якщо можу вставити свої п’ять копійок, то я насправді переживаю, що вона хоче тебе використати, щоб викликати в якогось хлопця ревнощі.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую, вона ж найпопулярніша дівчина серед хлопців у нашій школі, вірно?

— Е, справді? — я знав, що вона гарна, але ніколи не замислювався, що ще й настільки популярна.

— Ти не знав? Ну, схоже, ти не з тих, хто займається оцінюванням дівчат, — Сакай саркастично всміхнувся. — Вона досить популярна вже через те, що є президенткою студентської ради, а до того ж ще дуже гарна. Було б дивно, якби вона не користувалася популярністю. Якби в нас проводили конкурс краси, вона точно з легкістю зайняла перше місце.

— Але вона ще й доволі лячна, еге ж?

— Ну, це так, деякі люди, як мій президент та учні з нашого класу, які напряму з нею спілкувалися, кажуть, що її відвертість їх лякає, але з іншого боку вони всі їй заздрять.

Від кожного його слова в мене все більше занепадав настрій. Якщо я погано зіграю, то мене просто розтопчуть соціально…

— Ну, постарайся. Я вболіваю за тебе. Вона ж тобі теж подобається, так?

— Відвали.

Хотілося думати, що я лише уявив собі, що моє лице почервоніло.

Коли я дістався дому, то написав Ейні про все, що сьогодні сталося. Про те, як схвалили її сценарій, і про те, як мені дісталася роль принца…

           Ейна: Ти принц! Ва-а-а, тобі ідеально підходить!

Вона явно була в захваті від цієї новини, але я справді не дуже розумів, чому.

           Шю: Але я ж звичайний старшокласник?

           Ейна: Тобі підходить. Тобто, я ж списала його з тебе, тому я дуже щаслива, що принца будеш грати саме ти.

Якщо Ейна так думає, тоді я викладуся на повну.

Я тут же дістав сценарій та прочитав його вголос. Просто читаючи, я не дізнаюся, чи добре справляюся, тому записав сю спробу на диктофон.

Коли закінчив, то прослухав запис…

— Це… жахливо.

Я настільки погано справився, що мене навіть любителем не назвеш.

— Треба купити книгу по акторській грі.

Стрибнувши на велосипеда, я поїхав до книжкового, який був відкритий у цю пору ночі.

Наступного дня після школи в нас була призначена перша репетиція. Мої дослідження виявилися марними, гра була все такою ж трагедією. Насправді, якби я мав якусь додаткову роль, то, можливо, мою гру і можна було б назвати нормальною для того, хто не мав у цьому досвіду.

Проте в мене була головна роль, а як для неї я справлявся просто жахливо.

— Час все ще є, тому ти розберешся з усім, вірно? — сказав Сакай, але це ані трохи мене не втішило.

Президентка була відсутня, напевно зайнята в раді якоюсь роботою для культурного фестивалю. Розчарований, я поплентався в кімнату літературного клуба. Хоч день вже добігав кінця, я хотів щось зробити і для нього. Так як ми планували в день фестивалю залишити кімнату відкритою та роздавати книжки, треба її для сього прикрасити.

Однак, я не міг ніяк перестати думати про свою акторську гру, тому не сильно просунувся в оздобленні.

А потім.

— Літературний клубе, — я здивовано застиг, почувши се.

На порозі стояла президентка.

— Вибач, я вже йду додому, — я рефлекторно вибачився. Все ж таки шкільний день вже давно скінчився.

— Я що, справді така лячна, — зітхнула президентка. Вона виглядала трохи пригніченою, через що я відчув себе злегка винним.

— Ні, я просто не хочу ризикувати знову втратити кімнату.

— Вдам, що не чула. Я не зациклена на точному слідуванню правилам. Я знаю, що ти займався приготуваннями як для класу, так і для свого клубу.

— Вірно.

Я напевно неправильно зрозумів, якою людиною вона насправді була.

— Гей, літературний клубе. В тебе зараз є час? Якщо так, то попрактикуєшся зі мною трохи?

Частина п'ята

Що мені робити?

В цю мить ми з президенткою йшли на самоті в присмерковому сяйві. Так як у школі залишатися більше не могли, ми пішли репетирувати в найближчий парк.

Як тільки вона сказала все, що хотіла, то між нами на всю дорогу запала ніякова тиша.

І через це мені було надзвичайно не по собі.

Я кинув на неї погляд. Як і зазвичай, вона хмурилася. Але навіть з таким виразом примудрялася виглядати гарною — президентка і справді дивовижна.

Але чи насправді нам вдасться попрактикуватися в такій атмосфері?

Коли ми підійшли до парку, мене врятував телефон, який раптово завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення від Ейни.

           Ейна: Вечора, як проходить підготовка до фестивалю?

           Шю: Як вчасно! Ти не зайнята? Я можу подзвонити?

           Ейна: Звісно, але що таке?

           Шю: Я насправді зараз буду практикуватися з президенткою, проте… мені некомфортно.

           Ейна: Некомфортно? Чому?

           Шю: Здається, вона мене ненавидить.

           Ейна: Але ви все одно разом тренуєтеся, хоч вона ненавидить тебе?

           Шю: Так. Я не дуже гарний актор, а вона була зайнята справами студентської ради. Вона не з тих, хто змішує особисті почуття зі справами.

           Ейна: Схоже, вона серйозна людина.

           Шю: Ага, але вона все одно не може приховати свого поганого настрою, тому, чи можеш ти послухати, як ми репетируємо та надати поради? Так буде простіше, ніж якщо ми будемо робити це наодинці.

           Ейна: Зрозуміла!

— Літературний клубе, чим ти там займаєшся?

— Я спілкувався з авторкою, вона послухає, як ми практикуємося. Тільки по дзвінку, ти не проти?

— Ні. Я б теж хотіла послухати об’єктивну думку щодо гри.

Я подзвонив Ейні та перевів дзвінок у гучний режим.

— Добрий вечір. Приємно познайомитися, президентко.

— Мені теж, Ейно-сан. Гадаю, ми спрацюємося?

— Так! Сподіваюся, ми поладимо!

Я поклав свої речі та телефон на лавку, а потім повернувся лицем до президентки, тримаючи в руках сценарій.

— Тоді давай почнемо спочатку, з появи головної героїні…

І раптом вираз обличчя президентки змінився.

— Боляче, так боляче. Можливо було б краще, якби я просто померла…

Її лице висловлювало горе. Наче вона ось-ось розплачеться, але відчайдушно стримувала сльози. Вона просто виглядала пригніченою, напівголосно вимовляючи свої репліки, але чудово змогла передати сум та біль головної героїні.

— Твоя черга, Шю-сане.

До тями мене привів голос Ейни, який пролунав з телефону.

— Ах, вибачте. Юна пані, чи можу я попрохати вас про маленьку послугу? Не могли б ви подати мені свою руку? Моя нога поранена і я не можу стояти.

Коли ми закінчили сцену, президентка вп’яла в мене погляд.

— Знаю, що ти збираєшся сказати, я теж думаю, що це було жахливо.

— І зовсім ні! Це було дуже по-твоєму, гадаю, все було чудово!

Від доброти Ейни я відчув себе більш пригніченим.

— Гарна робота. Ти правильно вивчив репліки й вірно жестикулюєш. Все, що залишилося, так більше практикуватися, щоб згладити шорсткості, — мовила президентка, що трохи мене заспокоїло.

— Ти була теж неймовірна, президентко.

— Ти раніше грала? — запитав я, але вона лише похитала головою. — Тоді ти геній?

— Все тому, що я багато практикувалася… — вона відвела погляд.

Вона має на увазі, що тренувалася всю ніч? Але ж вона і так дуже зайнята через фестиваль.

— Нумо прорепетируємо кожну сцену. Я покажу тобі приклад, тож спробуй повторити.

Годину потому:

— Давай відпочинемо, — запропонував я. — Я піду куплю попити, ти чогось хочеш?

— Колу, — пробурмотіла вона у відповідь.

— Добре.

Залишивши телефон на лавці, я почимчикував до найближчого магазину. Через те, що зараз вже час вечері, касир був дуже заклопотаний, тому на купівлю напоїв пішло більше часу, ніж я думав. Нарешті їх придбавши, я щодуху побіг назад до парку.

Президентка сиділа на лавці, говорячи по моєму телефону.

— Я знаю, що він не погана людина. Він працьовитий і все таке, просто, коли ми розмовляємо, я відразу починаю нервувати.

Зазвичай така гідна, президентка зараз видавалася звичайною дівчиною, що було для мене новим і незвичним.

— О, Шю-сан. Тоді я вже піду.

— Ми більше не будемо репетирувати?

— Вибач, з’явилося дещо невідкладне! Мені справді шкода! Впевнись, що проведеш президентку додому, добренько?

— Е?

Заждіть, піти додому разом? З президенткою? Хіба нам тоді не буде ну дуже незручно? Але Ейна вже скинула слухавку.

— Що робимо, президентко? Хочеш продовжувати?

— Мені теж вже треба додому. В мене комендантська година.

— Зрозумів.

— Ти справді проведеш мене?

— Ну, вже пізно.

— Дякую… — промимрила вона.

І ми пішли, попиваючи колу з банок.

— Про що ти говорила з Ейною?

— Школу і все таке.

— Зрозуміло.

Знову запала тиша.

Трясця, ну справді дуже ніяково.

Я не знав, про що поговорити, а вона, як зазвичай, теж схоже не поспішала заводити зі мною розмову.

Чому Ейна сказала, щоб я провів її додому? Ми ж не парочка чи щось таке.

Заговорили ми знову вже тоді, як підійшли до її дому.

— Га, це… — не зміг я стриматися, проте на половині питання змовк.

Ми прийшли до дитбудинку — невеличкої будівлі, яка ззовні виглядала як школа.

— Ти здивований? — спитала вона.

— Трохи.

— Не роби таке лице, — а яке я зробив? — Я сама обрала тут жити. Вдома виникли деякі проблеми, тож краще вже жити так. Що ж, я збрешу, якщо скажу, що мені тут все подобається, проте це в рази краще, ніж було до цього.

— А як ти будеш вступати до університету?

— Я планую скласти екзамени в найближчому. Якщо мені вдасться, тоді мене можуть звільнити від оплати за навчання через сімейну ситуацію, а завдяки своїм результатам я зможу отримати стипендію. В ньому є гуртожитки, тож з витратами на проживання теж впораюся. Буду наполегливо працювати, щоб компенсувати різницю, і зроблю все можливе, поки не закінчу навчання. Складно буде потім віддати кошти, але я дійсно хочу піти до університету, — поки президентка говорила, то весь час дивилася на будівлю дитбудинку. На її обличчі читалася сила та впевненість, воно було вишукане і, перед усім, гарне.

Я і справді нічого про неї не знав.

— Літературний клубе, постарайся на фестивалі, — мовила президентка, з куди більш ніжним виразом обличчя, ніж зазвичай.

— Звісно.

— І… дякую, за те, що провів, — президентка зникла в дверях, ледве чутно промовивши останні слова.

Я посміхнувся, думаючи, що хотів би більше про неї дізнатися.

Частина шоста

Місто накрила ніч.

Повечерявши та прийнявши ванну, я вже відпочивав у кімнаті, коли прийшло повідомлення від Ейни.

           Ейна: Шю-сане, ти знав? Хе-хе-хе…

           Шю: Знав що?

           Ейна: Що президентка зовсім тебе не ненавидить?

           Шю: Га?

           Ейна: Коли ти пішов за напоями, ми багато про що розмовляли, і, схоже, президентка так жорстоко з тобою поводилася, тому що нервувала. Ха-ха, бути популярною реально складно!

Моє обличчя обдало жаром.

           Ейна: Та це ж подія зі зізнанням! Коли герої йдуть додому з фестивалю чи щось таке! Це чарівно, скажи? Наче ти долею пов’язаний зі своїм партнером.

Що це за почуття… Коли Ейна сказала мені, що президентка можливо й не ненавидить мене, що я навіть можливо їй подобаюся, я розгубився, почав панікувати.

І тоді я усвідомив. Я запанікував через те, що Ейна може неправильно зрозуміти мої почуття. Ейна думала, що президентка мені подобається теж, а тому щиро підтримувала.

Від цього стало одиноко.

Я шоковано закліпав очима: чому я так подумав? Я ж навіть лиця Ейни не бачив, вона взагалі живе в п’ятирічному минулому, ми навіть зустрітися не можемо…

           Шю: Мені просто подобається зовнішність президентки. Вона гарна, але не думаю, що я справді її люблю, тож зізнання не буде.

           Ейна: Е? З-зрозуміла… це добре.

           Шю: Добре?

           Ейна: А, нічого.

Якийсь час ми обидва нічого не писали.

           Шю: Давай спати.

           Ейна: Давай, гарних снів.

           Шю: Добраніч.

Частина сьома

Наступні два тижні пролетіли непомітно.

Вранці я рано пішов до школи на репетицію для п’єси. Через це я весь день ходив як сомнамбула, а після уроків в нас була ще одна репетиція. Поки ми практикувалися, однокласники в цій же кімнаті займалися виготовленням костюмів та реквізиту.

Раптом пролунав сильний гуркіт, а потім десь розбилося скло — проте це лише команда, відповідальна за звук, обирала музику та звукові ефекти. В нас навіть були відповідальні за прожектори — їх вони робили з ліхтариків, які накривали целофаном.

Подібне відбувалося по всій школі. Всі були зайняті підготовкою своїх ідей для культурного фестивалю.

Коротко кажучи, у нас були доволі продуктивні дні.

Але з якоїсь причини я почувався невдоволеним. Я не знав чому. Мене переслідувало дивне почуття самотності, наче в моєму серці раптово з’явилася маленька діра.

Однак, через те, що треба багато чим було займатися, я не мав достатньо часу, щоб про це подумати. Коли я був вільний від репетицій, то весь свій час присвячував книжкам для літературного клубу.

І ось нарешті настала п’ятниця, день перед фестивалем.

Після школи я вирішив, що клас може справитися і без мене якийсь час, тому попрямував до клубної кімнати, щоб нарешті її гарно оздобити для відвідувачів. За вікном вже стояла темінь, проте тільки сьогодні вчителі нам не скажуть нічого за те, що ми так допізна затрималися.

Коли я увійшов у кімнату, тут вже знаходилася Ру́ка-сенпай.

— Ти вчасно! Шю-куне, можеш це прикріпити? — вона стояла на столі, намагаючись повісити прикраси на дошку, але не могла ніяк дістати. Вона так сильно тягнулася, що, здавалося, будь-якої миті впаде.

— Залиш це на мене, сенпай, — я помінявся з нею місцями і повісив прикраси. — А де інші?

— Вони вже пішли, бо їм треба на підготовчі курси. Шкода, що їм не дозволяють прогуляти разок, зовсім не розуміють настрою.

— Цього не уникнути, екзамени чекати не будуть. А як щодо тебе, все буде добре?

— Гм-м, насправді, в мене вони теж вже скоро почнуться.

— Тоді йди. Я і сам можу закінчити.

— Ти впевнений? Я можу і пропустити…

— Все добре, залишилося лише прикраси повісити.

Вона не сильно виглядала щасливою через це, бо, можливо, навіть сподівалася, що я дам їй причину пропустити курси.

— Ну, добре. Дякую. О, точно, я неодмінно прийду подивитися вашу п’єсу завтра! Щасти!

— Дякую, але що ми будемо тоді з клубом робити?

— Я попрошу Кобаяші-сенсея замінити нас, все ж таки вона наша керівниця, тож все добре! Побачимося! — і Ру́ка-сенпай, потупотівши, пішла.

— А тепер, нумо швиденько закінчимо.

Інші учасники майже все зробили, мені лише треба було гарно оформити саму кімнату. Я поставив декілька столів разом, поклав поверх них скатертину та розставив готові книжки — не тільки ті, які ми підготували для фестивалю, але й ті, які робили раніше, може вони також когось зацікавлять.

Закінчивши, я тяжко видихнув, виглядаючи з вікон на вулицю. В школі давно повисла тиша, більшість учнів, скоріше за все, вже пішли додому. Небо було чорняво-чорним, зірки рясно мерехтіли.

Я мляво подумав, чи дивилася зараз Ейна на ці ж самі зірки. Не та з п’ятирічного минулого, з якою я спілкувався — очевидно, що вона не могла дивитися на ті ж самі зірки, що і я — а… нинішня Ейна? Чи дивилася вона, на цій самій планеті, прямо зараз, на ці зірки?

Я витягнув телефон. Нових повідомлень не було. Останнім часом я був дуже зайнятий, тому не міг часто їй відповідати, і через це ми мало розмовляли. Провівши пальцем по екрану блокування, я зайшов у наш чат та подзвонив їй. Пролунати встигнув лише один гудок, а потім вона підняла слухавку.

— Привіт, це Ейна.

— Це Шю.

— Доброго вечора. Завтра нарешті все почнеться, ти вже вдома?

— Ні, я все ще в школі.

— Ох, тобі певно тяжко.

— Ну, я вже якраз збирався додому.

— Схоже, ти живеш зараз справжнім продуктивним шкільним життям!

Ейна повністю права. Останнім часом моє життя дійсно видавалося на диво продуктивним.

— Ага. Репетирувати для п’єси та займатися підготовкою у літературному клубі весело, проте, — нарешті знову почувши голос Ейни, я зрозумів, чому почувався самотнім, — я впевнений, що це було б куди веселіше, якби ти теж тут була.

Проте Ейни тут не було. Я не знав, як вона виглядає, як звучить її повне ім’я, чи скільки їй років, але все одно відчував, що вона повинна бути поруч зі мною. Я хотів зустрітися з нею.

Але не міг.

Тому що вона жила в п’ятирічному минулому…

Якби нас в теперішньому просто розділяла довга відстань, то тоді ми могли б зустрітися. Я б поїхав до неї потягом чи навіть полетів літаком.

Проте подолати відстань у часі неможливо.

— Я б хотіла зустрітися з тобою, якби ми могли… — віддалося в моєму вусі її чисте сопрано, тихе й самотнє, — я б хотіла підготуватися з тобою до культурного фестивалю та репетирувати з тобою п’єсу.

Я подумав, що можливо Ейна відчувала те саме, що і я. Слухаючи її голос, я тихо запам’ятовував його, зберігаючи в своєму серці.

— Дякую, Ейно.

— Все добре.

Деякий час ми мовчали, абсолютно нічого не говорячи. Але моє серце було спокійне, тому що я знав, що вона досі поруч, по той бік слухавки. Хоч вона і не стояла поряд зі мною, я анітрохи не почувався самотнім.

— Скажи. — Ем-м…

Ми знову одночасно порушили тишу, але потім знову змовкли, вичікуючи, коли інший продовжить.

— Давай ти перша.

— Ох, коли в тебе день народження?

— Наступної суботи.

— Е, вже так невдовзі?! Що ж мені робити?..

— Що тобі робити?

— Е, а, я просто сама з собою розмовляла. А, точно, тоді чому б нам не погуляти разом у наступну суботу?

— Разом погуляти? — я не зрозумів, про що вона.

— Звісно, ми не зможемо зустрітися, але якщо одночасно підемо до того ж й одного місця, то наче будемо гуляти разом.

— А-а-а, давай так і зробимо, — я перевірив наручний годинник. Треба вже скоріше йти додому. — Тоді я кладу слухавку, мені вже час додому.

— Добре.

— …

— Ем, хіба ти не збирався класти слухавку?

— Я чекав, поки ти це зробиш.

Ми розсміялися.

— Тоді на рахунок три?

— На три.

— Один.

— Два.

— Три.

Наші голоси змішалися зі звуком, який означав, що дзвінок завершено. Я деякий час дивився на телефон, перш ніж піти.

Частина восьма

Настав день фестивалю.

Перевіривши все в клубній кімнаті та ще дещо підготувавши, я попрямував до класу. Там стояв галас: всі метушилися, роблячи макіяж, готуючи костюми для акторів та координуючи, куди відносити світлове обладнання.

Я вишукував поглядом президентку, бажаючи ще раз прогнати сценарій, проте ніяк не міг її знайти.

— Президентка досі зі студентською радою? — запитав я у Сакая.

Перш ніж відповісти, він зробився незвичайно серйозним.

— Вона ще навіть до школи не прийшла. Я питав у ради, але і вони її не бачили.

Я видав змішаний зі шоку та сумнівів звук.

— Вона не списувалася з тобою? — запитав він.

— Ні, в мене немає її номеру… — я опустився навпочіпки.

А потім раптом:

— Президентко! Ти трохи запізнилася! — вигукнула дівчина біля дверей.

Я підняв голову і побачив, як президентка повільно заходила в кімнату. Проте вона нічого не сказала, лише нагородила дівчину поглядом.

Ні, вона щось говорила, її рот ворухнувся. Однак я не почув її голосу. Тривожне передчуття кольнуло мене.

— Президенткою, з тобою все гаразд?

— Так, — вона підійшла до нас, а я ледве розчув її голос.

Вона говорила не своїм звичним сопрано, а хрипко, і якби я не побачив, що вимовила се слово саме вона, то подумав, що це говорить хтось інший. Її очі опухли, а щоки почервоніли — в неї явно був жар. А ще вона йшла не звичною легкою ходою, а ледве волочилася.

— Вочевидь, що ні.

— Вибачте, я не спала минулої ночі, тому заморена. А ще схоже, що я підхопила застуду, — зізналася вона.

— Не спала? Чому?

— Я розхвилювалася, коли думала щодо сьогоднішнього виступу.

— Значить ти теж вмієш переживати…

— Я що, робот по-твоєму? — вона невдоволено насупилася, надуваючи щоки.

— Ні, просто ти завжди так невимушено звертаєшся на зборах та подібних виступах.

— Це тому, що я завжди викладаюся на повну, — змогла видавити вона, перш ніж закашлялася.

Що ж робити? Не схоже, що вона втратила голос, але з таким станом їй буде важко виступати.

— Треба поставити когось на заміну. Хтось тут… — але не встиг я навіть договорити, як усі дівчатка відразу відвернулися. — Гей, це ж терміново.

— Очевидно, що ніхто з нас не захоче, — одна з них, як представниця, вийшла вперед. — Щоб хтось з нас замінив президентку? Всі ж прийдуть подивитися саме на неї, хіба ні? Якщо хтось з нас піде, то вони почнуть жалітися «хто це взагалі така» чи щось подібне, ні, дякую.

— Вірно! Якщо вийде інша дівчина, то вони просто почнуть нас освистувати, що ми дарма витрачаємо їхній час, — додав Сакай, якого після цих слів відразу відтягли дівчата.

— Тоді ти повинна це сама зробити, але з таким голосом тобі буде тяжко.

— Гей, літературний клубе, ти можеш зв’язатися з Ейною-сан? — хрипко запитала президентка.

— Сьогодні субота, тому можу.

— Тоді подзвониш?

Я набрав Ейні, як вона і попросила.

— Привіт, на зв’язку Ейна.

— Ейно-сан?

— Хто це?..

— Це президентка, — уточнив замість неї я.

— Е-е-е?! — розгублено вигукнула вона. — Що сталося з твоїм голосом?!

— Я підхопила застуду. Тому, в мене є прохання…

— Допоможу, чим зможу!

Почувши ці слова Ейни, президентка схоже розслабилася. А потім:

— Дякую. Тоді зможеш озвучити головну роль? — мовила вона зі спокійним виразом обличчя.

— Е-е?  — Га?

В унісон мовили ми.

— Зажди, коли ти сказала озвучити, то мала на увазі, щоб вона це робила по телефону?

— Саме так.

— Хіба її не швидко розкриють?

— Все добре. Ми можемо зробити так: головна героїня втратила голос через поранення, а демон використав магію, щоб вона знову заговорила?

— Якщо так, тоді це буде виглядати нормально…

Якщо сценаристка так казала, тоді в межах історії це повинно спрацювати.

— Дякую. Тоді треба повідомити оповідачу, щоб він пояснив це глядачам пізніше.

— Точно, ні, зажди, проблема не в цьому! Я не вмію грати!

— Я ж казала тобі, коли ми були в парку з літературним клубом, хіба ні? Щоб ти теж спробувала попрактикуватися.

— Так, але я зовсім не добра в цьому…

— Ні, ти зможеш це зробити. Чи, точніше, ніхто, окрім тебе, на це не здатен. Головна героїня це ж ти, вірно? Тобі навіть грати не треба, просто кажи потрібні слова.

— Але… Я ж можу згодом заговорити монотонно…

— Все добре. Героїня зрештою страждає і не відчуває нічого. Я знаю, що ти впораєшся, — сказала президентка, перш ніж задихано почала хапати ротом повітря.

— Ейно, ти сама чуєш, що їй буде тяжко, зможеш це зробити?

— Добре, я викладуся на повну!

***

— І-і-і, готово. Виглядаєш круто, Яґі-кун, — дівчина, яка відповідала за костюми та макіяж, вдарила мене по плечу.

— Дякую…

— Ти хвилюєшся?

— Дуже.

— Боже, бери приклад з президентки.

Я кинув на ту погляд. Президентка вже вдяглася в пошарпаний одяг, виглядаючи такою ефемерною, наче будь-якої миті могла розчинитися у повітрі. Проте навіть в подібному одязі вона досі залишалася чарівною. Вона тихо стояла осторонь, в останнє продивляючись сценарій.

— Ейно, вже майже час, ти готова? — звернувся я до телефону, який поклав біля звукової системи.

— Так! Покладися на мене! — вона знову була енергійною, я не почув в її голосі й сліду нервозності.

Не можна залишатися єдиним, хто нервував зараз. Я протяжно зітхнув і випростався.

— Отже, розпочинаємо! — оголосив представник класу, і президентка вибігла на сцену з-за лаштунків. Підбадьорливі оплески привітали її появу.

Перша репліка Ейни розлилася відлунням по залі.

— Боляче, так боляче. Можливо було б краще, якби я просто померла…

Хоч її голос і доносився з телефону, посилений звуковою системою, він був все таким же прекрасним — ідеально чисте, чарівне сопрано, яке так приємно слухати.

А потім на сцену вийшов я.

Класна кімната була переобладнана таким чином, що тепер нагадувала зал, а ще була забита під зав’язку — побачивши таку велику кількість глядачів, я на мить розгубився. Їх було більше, ніж я очікував.

— Юна пані, чи можу я попрохати вас про маленьку послугу? Не могли б ви подати мені свою руку? Моя нога поранена і я не можу стояти.

Решту п’єси я перебував на сцені. Підчас першого та другого випробувань, які влаштував демон головній героїні, ми з президенткою та Ейною грали наші ролі… без значних помилок.

І ось, нарешті, розпочалося третє.

— Я на твоєму боці. Завжди і навічно, — вимовивши свою репліку, я передав кинджал президентці.

 Вона відкрила рота, щоб вимовити свою.

Однак, голосу Ейни я не почув.

Зал наповнила тиша.

Я кинув погляд на лаштунки, де заметушилися однокласники. А авдиторія схоже ще не зрозуміла, що щось пішло не так.

Що не так, Ейно? Чому ти нічого не говориш?..

Я хотів підійти до телефону, але вчасно передумав. Зараз треба думати не про почуття Ейни, а про почуття персонажа на сцені. Що б думала героїня? Вона повинна бути щаслива, так? Відчути кохання демона.

І тоді все стало на свої місця. Вона була настільки щаслива, що не могла вимовити свої почуття.

Тому…

— Я… на твоєму боці.

І тільки я повторив свою репліку, як по щокам президентки скотилися сльози. А може вони були частиною ілюзії, в якій я перебував, уявляючи, наче переді мною стоїть Ейна. Вона тут, поруч зі мною на цій сцені.

Мені стало ніяково перед президенткою, на місці якої я уявляв Ейну.

— Я не можу уявити свого життя без тебе. Я хочу бути з тобою, — мовила Ейна свою репліку, у відповідь на мою.

А тепер, щасливий фінал.

***

— Чуваче, це було фантастично, — як тільки п’єса підійшла кінця, з-за лаштунків вискочив Сакай.

— Справді?

— Так, глядачам теж дуже сподобалося. А, ще, ось запис, — він передав мені флеш-карту.

— Дякую, ти мій рятівник.

Сакай записав усю п’єсу на свій телефон. Так як він був журналістом шкільної газети, то й так мусив прийти на неї заради статті, а оскільки вже був тут, то я попросив його її відзняти.

— О, так, чому ти не запросив Ейну-чян? Було б краще подивитися її особисто, хіба ні? — спитав Сакай. Напевно задавав таке пряме питання, тому що йому досі кортіло знати, ким ж вона була.

— Хтозна.

— Як і завжди, тримаєш рота на замку, га. Навіть і крихтою інформації не поділишся.

— Звісно, що ні, — навіть якби і хотів, я все одно майже нічого про неї не знав. — Я піду ненадовго до літературного клубу, — додав я, залишаючи Сакая позаду.

І кинувся до клубної кімнати, щоб позбутися нестерпної самотності, яка стискала серце.

На шляху до неї я надіслав запис п’єси Ейні. Відповідь я отримав незабаром.

           Ейна: Це було неймовірно, я так вражена! Це так дивовижно бачити як на сцені грають за моїм сценарієм! Хоча мені трохи ніяково, що там і мій голос чутно…

           Шю: Саме так ти все собі уявляла?

           Ейна: Так, так, саме так! Ні, все було навіть краще! Бо…

           Шю: Бо?

           Ейна: Так я змогла побачити твоє обличчя.

Точно, вона ж вперше бачила, як я виглядаю.

           Шю: Я зіпсував твоє уявлення?

           Ейна: І зовсім ні! Все наче… прямо як я думала… ти це просто ти!

Прочитавши сі слова у дусі Ейни, я відчув, як на серці потеплішало.

***

Останній день фестивалю підійшов кінця.

Наша школа організувала для учнів невеликі розваги, щоб вони могли відпочити після всієї підготовки та самого фестивалю, тому в спортзалі розташували сцену, на якій зараз грала група, а у залі влаштували справжнє реслінг-шоу.

Я не любив подібні веселощі, тому просто забився в куток зали та попивав напій, відсторонено спостерігаючи за святкуванням. Багато хто вчинив так само, як і я, тож я не почувався відчуженим.

— Літературний клубе, — хтось поплескав мене по плечу, я повернув голову та побачив президентку.

— Чи добре, що ти тут? Хіба не студентська рада всім цим заправляє?

— Не я ж одна всю роботу виконую, — відповіла вона так гучно, наскільки могла, щоб перекрити галас. Навіть до сюди долітала гра групи на сцені, тому мені стало трохи її шкода.

Я кинув погляд на вихід, мовчки пропонуючи вийти, і вона кивнула. Ми вийшли зі спортзалу та попрямували коридором на вулицю.

Нічний вітерець приємно обдув лице.

— Мені справді шкода, — почала президентка, поки ми йшли далі, — мені варто було більше доглядати за своїм здоров’ям.

— Не переживай за се, все ж таки ти була зайнята. До того ж, тобі вдалося зіграти свою роль навіть у такому стані, ти неймовірна.

Ми ставили п’єсу двічі — вранці вчора та після обіду сьогодні — тому президентці прийшлося протриматися на ногах майже два дні. Сьогодні її голос вже не був таким хрипким, тому вона змогла самостійно проговорювати свої репліки.

— Я-я?..

— Так. Ти нікого не потурбувала, а ще, схоже, Ейні теж було весело.

Хоч це було і нечесно по відношенню до президентки, проте я був радий, що зміг прийняти участь у культурному фестивалі разом із Ейною, як була рада і вона. Нам дійсно пощастило сьогодні. Звісно, подібного президентці я не скажу — я не міг вимовити «як добре», що вона підхопила цю застуду, коли вона так страждала через неї, а також це було б дуже грубо, враховуючи, що грала саме вона. Проте я дійсно хотів дати їй знати, що вона нікому не доставила проблем.

— Дякую за твою чудову гру, ти дійсно добре постаралася, — мовив я, а вона відвела погляд, трохи зарум’янившись.

— Можу сказати тобі теж саме. Передаси від мене подяку Ейні? Мені час йти! — і президентка втекла, ховаючи своє лице.

Я подумав, що іноді вона все ж була милою.

Назад до зали я не повернувся, а натомість залишився на вулиці, дозволяючи нічному вітру обвівати тіло.