Легендарний, жорстокий меч "Шванжень"

Весь острів Лазурного Дракона був освітлений ліхтарями. Нічні патрулі, які мали збільшити через грандіозне змагання, зникли бозна-куди. Так що бродячі заклиначі, що перетворилися на купку мух без ватажка, всюди влаштовували переполох. У повітрі гули плітки і поширювалися всілякі чутки. Хтось казав, що темні заклиначі прийшли влаштувати сцену, хтось казав, що у владики острова трапилося відхилення Ці... Найбезглуздішим слухом було те, що під островом був запечатаний справжній великий лазурний дракон. Великий дракон якимось чином втік і вирушив на пошуки їжі, а купки заклиначів йому вистачить лише до опівночі.

Тан Ваньцьов постійно трималася на відстані трьох джан від групи Янь Дженміна і, здавалося, навмисно чекала на них. Хлопець бачив це, тому не суперечив. Але Калюжа, яку вона тримала в руках, як пакунок, була жалюгідним видовищем. Вона була одночасно налякана і страждала від запаморочення тому, що її перевернули догори ногами, тож дівчинка не могла стримати сліз. На щастя, Лі Юнь заздалегідь дав їй пігулку, щоби придушити в ній кров чудовиська. Якби їй дозволили плакати без зупинки всю дорогу, острів Лазурного Дракона зазнав би землетрусу. Це точно витлумачили б як якесь зловмисне, химерне явище.

Тан Ваньцьов провела їх повз гірський схил лекційної зали прямісінько до лісу. Незабаром вона зупинилася перед групою кам'яних табличок.

Це місце називалося «Ліс скрижалів». Кам'яні таблички спорудили на згадку про грізних володарів острова Лазурного Дракона, які або піднеслися, або загинули. Це було щось на кшталт зали предків у простих людей. Чен Цянь та інші чули про це місце, але оскільки вони були лише запрошеними заклинателями, а не учнями острова Лазурного Дракона, вони не могли прийти сюди без причини і без супроводу.

Тан Ваньцьов опустила руку і відштовхнула дівчинку убік. Після того, як вона проплакала всю дорогу, у серці Калюжі залишилися лише страх і гнів. Як тільки Калюжа знову здобула свободу, вона націлилася на руку Тан Ваньцьов і вишкірилася, збираючись вкусити жінку. 

Та перш ніж зуби Калюжі встигли зімкнутися на чужій кінцівці, Тан Ваньцьов раптово подивилася на неї згори донизу. У цей момент очі, які рідко виявляє емоції Тан Дженьжень, почервоніли. Здавалося, вона не хотіла показувати щось перед дитиною, тому стиснула зуби і з силою насупилась. Це не було схоже на те, якби вона насильно пригнічувала свій біль. Натомість вона справляла враження божества-хранителя  зі лютими очима.

"Божество-охоронець" тут використовується слово "金金". Воно відноситься до воїна-помічника Будди і може також ставитися до «ваджри», міфічної зброї. 

Зустрівшись з нею поглядом на мить, Калюжа не злякалася, натомість вона, здавалося, щось відчула. Дівчинка мовчки прикрила рота, ставши схожою на маленького звірка, і стурбований старший брат потяг її назад.

Повернувшись до них спиною, Тан Ваньцьов сухо промовила:

— За наказом Владики острова, я відішлю вас звідси сьогодні вночі.

Янь Дженмін здивувався: 

— Старша, що ж сталося? Нехай ми, молодші, не дуже корисні, але ми все одно провели так багато років під благословенням владики. Якщо є щось, що ми можемо зробити, щоб допомогти…

Почувши слово «благословення», Тан Ваньцьов, здавалося, була зворушена, щоправда, трохи. Вона знову обернулася до нього і сказала рівним голосом.

— Глава клану Янь, тобі достатньо зберегти цю милість у своєму серці. Але зараз, перш за все, захисти своє життя!

Після цього вона вказала на землю і вигукнула:

— Відкрийся!

Ґрунт лісу скрижалів здригнувся. У землі утворилася щілина площею два квадратні чі. Усередині щілини, крізь темну темряву, невиразно вгадувалися кам'яні сходи. То був потаємний хід.

Тан Ваньцьов створила печать. На кінчиках її пальців затанцювали іскри. Розсіявшись від клацання, іскри миттю метнулися до розвішаних уздовж стін смолоскипів, запалюючи вогонь і освітлюючи прохід. Тан Ваньцьов першою спустилася вниз і сказала їм:

— Не зволікайте!

Янь Дженмін обмінявся з Лі Юнем швидкими поглядами. Лі Юнь насупився і тихо сказав: 

— Старший брате, йди за нею.

Відколи владика острова з'явився на відкритті грандіозного змагання, Янь Дженмін смутно відчував, що щось не так. Але він не володів жодною інформацією про те, що відбувається, і в даний момент виявився абсолютно неосвіченим. Тепер же він ніс Калюжу, що витирала соплі рукавом, тож у нього навіть не було сил збентежитися.

Янь Дженмін передав Калюжу молодшим адептам, що пішли за ним, і не зміг утриматися, щоб не озирнутися. Чен Цянь знаходився наприкінці групи. Він із самого початку пильно дивився у напрямку лекційної зали. Немов відчувши уважний погляд Янь Дженміна, Чен Цянь різко обернувся і кивнув йому. Здавалося, що навіть якщо небеса впадуть і земля розколеться, він був готовий до цього.

Але Янь Дженмін знав, що насправді він не був готовий, йому просто було байдуже. Хлопець не міг утриматись від сміху. Нарешті, засміявшись, він раптом відчув себе трохи спокійніше. Янь Дженмін міцно стиснув меч і увійшов у коридор за Тан Ваньцьов.

У коридорі було не так багато вільного місця. Тан Ваньцьов, що йде попереду, подорож не приносила жодного дискомфорту, а ось Янь Дженміну доводилося весь час тримати голову опущеною. Настінні смолоскипи з обох боків були посилені заклинаннями, тому полум'я залишалося нерухомим, коли люди проходили повз. Дорогою ніхто не промовив жодного слова, і від цього атмосфера здавалася вкрай напруженою. Під землею було легко заблукати. Поки вони кружляли довкола, Чен Цянь подумки стежив за відстанню. Саме тоді, коли він відчув, що вони збираються залишити острів Лазурного Дракона, перед ними з'явився ще один сходовий проліт.

Кам'яні сходи продовжували підніматися і опускатися, простір став настільки тісним, що навіть Калюжа змушена була трохи нахилитися. Інші ж вибиралися назовні майже повзаючи. Групі заклиначів довелося відкинути будь-яку гідність, поки вони протискалися через прохід.

Лі Юнь не зміг утриматись і нарешті заговорив.

— Цікаво, куди вона нас веде...

Янь Дженмін похитав головою. Він з деяким трудом озирнувся назад і сказав:

— Джеши, потурбуйся про нашу сестру.

Почувши цю репліку, Хань Юань, що йде за ним, теж дещо згадав.

Він квапливо поплескав себе по одягу і дістав ланцюжок із підвісками. То були голки пошуку душі, знайдені ним кілька років тому на небесному ринку. Кінчики голок були отруєні, тому їх помістили у маленькі та витончені дерев'яні футляри, а через вушко кожної було просунуто солом'яну мотузку. На перший погляд їхній вигляд здавався неповторним. Така зброя може бути тільки у жебраків, що бродили вулицями.

Хань Юань, який уперше купив цю зброю, думав, що оскільки на цьому острові так багато людей дивляться на них зверху вниз, голки швидко зникнуть. Але в нього завжди був Чен Цянь, який захищав його, так що три з них досі залишалися недоторканими.

Хань Юань повісив мотузку з голками на шию Калюжі і сказав: 

— Якщо хтось спробує завдати тобі шкоди, зніми дерев'яний наконечник і проткни їх цим.

За розмовами вони досягли кінця сходів. Тан Ваньцьов вдарила по каменю, розбивши плиту завтовшки два чі на шматки. Ця старша нагадувала феєрверк, що безтурботно гасав навколо. Янь Дженмін майже втратив терпіння, тому просто мовчки пішов за нею.

Але варто йому підвести голову, як він відразу відчув порив морського вітру, що дме йому в обличчя. Придивившись уважніше, він зрозумів, що це місце було таємним портом. Тут був один єдиний човен. При детальному розгляді, можна було помітити, що човен не такий і примітний. Здавалося, вона могла злитися з нічними тінями. Якби не той факт, що вона знаходилася в них просто перед очима, вони, можливо, так нічого б і не помітили.

— Давай, — сказала Тан Ваньцьов. — Там немає човняра, але твій клан завжди був гарний у заклинаннях. Човном можна керувати, розберетеся. Якби ви всі могли літати на мечах, це не було б так клопотно.

Тан Ваньцьов завжди справляла враження людини: «Небеса великі, а я друга після них». Коли ці слова злетіли з її губ, вони, здавалося б, мали стати глузуванням над їх низьким рівнем самовдосконалення, але, як не дивно, цього разу вона не мала на увазі нічого подібного.

Вона повернулася, щоб подивитися на чорне, як смоляне небо і ще темніше море, і сказала тихим, ледь помітним голосом:

— Зовсім скоро… Часу майже не лишилося…

На коротку мить їй здалося, що вся її істота потонула вночі. Її спідниця і волосся трохи колихалися на морському вітрі, створюючи навколо неї ледь вловиму ілюзію крихкості. 

Через довгий час Тан Ваньцьов, нарешті, сказала:

— Того дня я справді бачила Хань Мучвеня, але не наважилася покликати його. Я була... трохи необтесаною, тому не змогла відразу зрозуміти, чи хоче він бути впізнаним.

Але вона завжди була незграбною по відношенню до людей. Перш ніж вона встигла ухвалити рішення, людина зникла.

Янь Дженмін на мить остовпів і, нарешті, зрозумів, що вона мала на увазі велику битву з демонічним заклинателем, що вибухнула у Східному морі п'ять років тому.

— Ти... трохи схожий на свого вчителя в молодості.

Говорячи це, вона злегка нахилила голову і заправила пасмо свого довгого волосся за вухо. Цей жест багато дівчат використовували несвідомо, але коли його використовувала вона, здавалося, ніби за ним ховається якесь шокуюче минуле.

Промовивши ці слова м'яким тоном, яким вона колись у своєму житті говорила, вона відразу ж знову стала тією Тан Ваньцьов, до якої вони встигли звикнути. Вона сказала Янь Дженміну: 

— Залишивши це місце, не повертайтеся на гору Фуяо. Тренуйтеся серед простих людей або знайдіть добре місце, щоб продовжувати займатися самовдосконаленням. Ніколи нікому не кажіть, що ви з клану Фуяо.

Янь Дженмін з цікавістю запитав:

— Старша, хіба клан Фуяо вже давно не вважається незначним? Навіть якщо ми розповімо про це іншим, хто дізнається?

— Люди, які не знають, природно, не зрозуміють, про що йдеться. Але ті, хто має бути в курсі, і навіть ті, хто не повинен бути в курсі, знатимуть. Не зволікайте, сідайте в човен і спливайте.

Перш ніж вона встигла домовитись, стовп світла раптово рушив до небес. На мить весь острів осяяв білим сяйвом, таким яскравим, що вони навіть не могли розплющити очі.

Тан Ваньцьов примружилася, на її обличчі з'явився неспокій.

Саме тоді Чен Цянь, що стояв позаду всіх, раптово випростався і повільно підняв Шванжень: 

— Хто тут?

У повітрі почулися свистячі звуки. Група людей у ​​масках, подібно до зграї воронів, спустилася вниз один за одним. Миттєво вони оточили втікачів.

Їхній ватажок виступив уперед. Його обличчя приховувала чорна вуаль:

— Острів Лазурного Дракона оголосив воєнний стан. Відтепер човнам заборонено залишати його межі!

Тан Ваньцьов схопила Чен Цяня за плече і з силою відштовхнула його, перш ніж піднялася сама. 

— Я ніколи не чула, щоб владика острова говорив щось про введення воєнного стану. Що ти задумав?

Людина в масці холодно розсміялася низьким голосом і склала руки, вітаючи Тан Ваньцьов: 

— Дженьжень, не треба втрачати самовладання. Навіть якби ви сіли в човен, ніхто з вас не міг би піти.

Закінчивши говорити, він підвів голову, ніби натякаючи на щось. Нічне небо висвітлювали численні плями світла. З такої відстані вони здавалися світлячками.

Калюжа знову зібралася плакати, але Джеши закрив їй рота рукою. 

— Старший брате, що це таке? — тихо спитав Лі Юнь.

Янь Дженмін уважно озирнувся довкола і відвів погляд, відповівши: 

— Це свічення Ці, воно походить від мечів, що літають.

Лі Юнь запанікував.

— Що? Їх так багато? По кого вони прийшли? Адже вони не можуть цілитися в нас, правда?

Лі Юнь був із тих людей, що відрізнялися спокоєм і зібраністю у звичайній ситуації, але в критичні моменти втрачали свідомість.

У той момент, коли він промовив ці слова, Янь Дженмін зрозумів, про що він думав. Мабуть, усі вони були лише незначними учнями незначного клану. Вони ніколи не йшли з гори і залишалися на острові Лазурного Дракона відколи покинули Фуяо. Найвидатніше, що вони коли-небудь робили — це билися з бродячими заклиначами. Судячи з того, які значні сили зібрала інша сторона, вони швидше за все прийшли за Тан Ваньцьов. Вона мала особливу здатність ображати всіх і кожного в Піднебесній, так що це цілком могло б стати тією самою катастрофою, в яку вона була втягнута.

— Старший брате, якщо вони тут не заради нас, то…

Янь Дженмін упіймав Лі Юня за лікоть і похитав головою. Він не думав, що все вирішиться так просто. Острів перебував у сум'ятті, то чому ж Тан Ваньцьов не допомагала там, а була тут, щоб таємно відіслати їх?

Він гостро відчув щось у застереженні Тан Ваньцьов: «Ніколи не згадуйте, що ви з клану Фуяо».

Раптом після довгої мовчанки заговорив Чен Цянь. Без жодного сумніву він сказав: 

— Ця людина — Джво Ханьджен.

Янь Дженмін був приголомшений.

— Що? А ти звідки знаєш?

Чен Цянь безпристрасно глянув у вічі ватажку людей у ​​масках і з легкістю відповів: 

— Я зможу впізнати його, навіть якщо він обернеться на порох.

Янь Дженмін, як справжня жертва Джво Ханьджена, можливо, вже не пам'ятав його. Він завжди був таким. Янь Дженмін міг сваритися з іншими, міг сердитись на людей, але ніколи не тримав зла. Незважаючи на те, що він не міг забути приниження, яке пережив, коли його скинули з платформи, це не залишило в серці глибокої образи. У будь-якому разі, навіть якби Джво Ханьджен знову захотів скинути його вниз, зараз зробити це було б не так просто. Якби він мав зайві сили, він, найімовірніше, витратив би їх на те, щоб згадати своє щасливе дитинство на горі Фуяо.

Але Чен Цянь був уже не той. Щоразу, коли він не міг продовжувати вправлятися з мечем, або коли він відчував, що не може винести випробування, через яке проходив, юнак думав про братів Джан та Джво Ханьджен. У міру того як швидко зростав рівень його вдосконалення, люди на зразок Джан Дасеня поступово випадав з його поля зору, так що тепер всі мстиві почуття були звернені тільки до Джво Ханьджена.

Швидко озирнувшись, Чен Цянь ступив уперед і трохи підвищив голос, щоб Тан Ваньцьов його почула: 

— Тан Дженьжень, цей молодший надзвичайно вдячний за увагу, яку владика острова надавав нам усі ці роки, але є одна річ, яку я ніяк не можу зрозуміти. Чому він дозволив комусь сумнівного походження увійти до лекційної зали?

Тан Ваньцьов спершу приголомшили його слова, але вона відразу повернулася до нього обличчям: 

— Що ти сказав?

Почувши це, ватажок людей у ​​масках подивився на Чен Цяня... і Шванжень у його руці. 

— Як і слід було чекати, саме тебе відчула птах живих. Для сопляка ти виявився досить винахідливим, щоб зуміти сховатися.

Раніше він прагнув навмисне змінити свій голос, але тепер показав справжній. Якою б поганою не була чутка Тан Ваньцьов, цього разу вона його впізнала. Недовіра відразу ж позначилася на її обличчі.

— Джво Ханьджен?

Людина в масці зрозуміла, що більше не зможе прикидатися, і просто зняла вуаль з обличчя з безстрашністю людини, яка має сильну підтримку. Явив усім присутнім профіль вченого, який тричі подумає, перш ніж діяти, він посміхнувся.

— Тан даойов , коли ти питаєш, чому б нам не повернутися, щоб зустріти наших гостей разом із володарем острова?

Даойов 道友(dàoyǒu). Зазвичай використовується для звернення до колеги-заклинача.

 Тан Ваньцьов розплющила очі від подиву, а потім вибухнула від люті. 

— Твої борги перед володарем острова, важкі, як гора, але ти наважився вступити в союз із чужинцями?

Джво Ханьджен самовдоволено зітхнув.

— Слова Тан Дженьжень не зовсім вірні. По-перше, я не є частиною острова Лазурного Дракона, я ніколи ні з ким не вступав у союз і став захисником лише тому, що владика високо оцінив мене. О? Що я щось не так запам'ятав? Хіба Тан Дженьжень не з'явилася з гори Мулань і також не належить до острова Лазурного Дракона?

Звичайно, Тан Ваньцьов не стала б слухати його дурниці. Не кажучи більше ні слова, вона змахнула важким мечем і одним рухом підняла за спиною стрімкий і лютий вітер. Вона, здавалося, зовсім не боялася заклиначів, що ширяли в небі, і виглядала так, ніби збиралася розмозжити Джво Ханьдженю голову.

Джво Ханьджен легко підстрибнув у повітря. Чоловік змахнув віялом, довкола заблищали іскри та блискавки. Варто їм зіткнутися з аурою меча Тан Ваньцьов, як пролунав гучний, лункий звук, і обидві сторони злилися один з одним. Частина землі обпалила запеклим вогнем.

Джво Ханьджен мав лагідне обличчя, але в його серці не було ні краплі жалю. Янь Дженмін відчув занепокоєння. Хоча він тільки спостерігав, але швидко зрозумів, що його попередня думка про те, що Джво Ханьджен не зможе так легко скинути його з платформи, була надто самовпевненою. Джво Ханьджен не тільки не був слабким, але й був дуже безсоромним. У нього, схоже, не було жодного наміру боротися з Тан Ваньцьов віч-на-віч, тому, змахнувши віялом, Джво Ханьджен наказав людям у масках: 

— Схопіть її!

Тан Ваньцьов заревіла: 

— Я подивилася б, як це в тебе вийде!

Люди в масках, подібні до воронів, один за одним спустилися нижче, повністю заповнюючи маленький простір навколо. Меч Янь Дженміна перетворився на потік світла, коли він піднявся на ньому на помірну висоту. За допомогою печаток він створив кілька фігур які, як дві краплі води, схожі на нього. Ця відволікаюча техніка була надзвичайно стомлююча, але він планував самостійно знищити всіх цих людей у ​​повітрі.

Чен Цянь майже наважився випробувати на цьому Джво свій Шванжень, але, озирнувшись на блідого Лі Юня та всіх інших, він змусив себе заспокоїтися. Він залишався нерухомим поруч із Джеши, що тримав Калюжу.

Двоє чоловіків у масках обережно приземлилися та підійшли до групи Чен Цяня з іншого боку. Вони явно були невисокої думки про Чен Цяна, простого підлітка. Виставивши перед собою мечі, вони кинулися вперед, очевидно, маючи намір змусити дітей замовкнути.

Але Чен Цянь не відступив і натомість рушив їм назустріч. Не кажучи ні слова привітання, він відповів на їхні атаки рухом «Хвилі, що здіймаються, б'ються об берег».

У цей момент Чен Цянь, нарешті, усвідомив різницю між своїм пошарпаним дерев'яним мечем і цим знаменитим мечем, що забрало безліч життів. Один маленький помах Шванженя — і невимовний холод охопив увесь порт. У той момент, коли клинки зіткнулися один з одним, Чен Цянь почув крики люті та помсти, що оглушили його. На лезі утворився шар інею, і він легко перерубав мечі обох нападників. Серце Чен Цяня безжально билося об ребра, даючи йому хибне уявлення про те, що його тіло ось-ось вибухне.

Так, у записці говорилося: "Його ніколи не можна використовувати необачно".

Спочатку Чен Цянь був приголомшений і його першою думкою було викинути меч. Але варто йому проявити слабкість, як з'явилися інші люди в масках, і один з них навіть простяг руку, маючи намір схопити Калюжу. Чен Цянь зібрався з духом і подумав: «Хоч би що відбувалося, це станеться. Потрібно позбавитися цих людей, а не розглядати їх».

І ось, не зупиняючись і не змінюючи своєї техніки, він знову повторив рух «Хвилі, що здіймаються, б'ються об берег». Двоє чоловіків у масках вирішили, що оскільки Чен Цянь ще не досяг злиття, його рівень розвитку має бути обмежений, тому він не зможе впоратися з двома людьми поодинці. Вони гадки не мали, що його навички володіння мечем були відточені за допомогою дерев'яної зброї. Деревина тендітна і може легко зламатися, її здатність стримувати Ці невелика. Власник такого клинка змушений не лише контролювати свою силу, а й робити це дуже точно. Маючи намір стерти з лиця землі лекційний зал, Чен Цянь наважився об'єднати фехтування припливу, з його довгими кроками, і надзвичайно динамічне мистецтво, що постійно змінюється, володіння дерев'яним мечем Фуяо. На шляху вдосконалення він уже давно досяг більшого, ніж навіть ті, хто освоїв злиття та міг літати.

Більше того, тепер у нього в руках був знаменитий Шванжень.

Блиск меча був подібний до пурпурової блискавки і блакитного інею. Немов відчувши смертоносні наміри свого власника, аура клинка миттєво збільшилася і накрила три чі. Пролунав звук шовку, що рветься — Чен Цянь одним ударом перерізав горло двом чоловікам, змусивши повітря пофарбуватися червоним. Краплі, що впали на «меч нещасної смерті», стали, перетворившись на кривавий іній.