Екстра IV. Свято ліхтарів

У п'ятнадцятий день першого місячного місяця у містечку біля підніжжя гори Фуяо розпочалася підготовка до свята ліхтарів.

Юний Хань Мучвень, який був тоді ще учнем, не хотів залишатися осторонь від метушливого світу. Щороку він з радістю приєднувався до веселощів: перед початком п'яти нічних варт з гори Фуяо спускалася низка різнокольорових ліхтарів. Вони опускалися на голови людей, і на тих, чиїх маківок вони торкалися, чекала якась нагорода.

​​ У Стародавньому Китаї було п'ять нічних варт по дві години кожна, з 19:00 до 5:00.

І цією нагородою могло виявитися будь-що: амулет від зла, ліки від болю, здатні зростити плоть і кістки, чудодійна пігулка, здатна пробудити в людині вроджений потенціал або навіть священна незгасна лампа, з тих, що дарують людям світло багато років поспіль. 

Раннього ранку п'ятнадцятого дня першого місячного місяця, Тон Жу відчинив двері бічного павільйону. Холодний вітер увірвався всередину, розкидавши довгі рукави. Переступивши поріг, Тон Жу побачив свого учня, що схилився над лотком з різними дрібничками. 

Невідомо, де Сяо-Чвень все це роздобув, але перед ним височіла ціла гора різнокольорових ліхтарів. Високі й низькі, довгі й плоскі, товсті й тонкі, деякі з них висіли в повітрі, інші безладно валялися на підлозі, а Хань Мучвень безтурботно орудував пензлем, вигадуючи нові і нові загадки. 

Тон Жу ступив уперед і, заклавши руки за спину, схилився над плечем учня. З-під кисті Хань Мучвеня тяглися низки химерних головоломок. Тон Жу на мить замислився, намагаючись їх розгадати і, не втримавшись, засміявся. 

— Гей, пане дзюйжень, як ти думаєш, скільки людей, які підняли твої ліхтарики, вміють читати? Здається мені, ти граєш на цитрі перед биком. 

Ліхтарі Хань Мучвеня завжди приземлялися на голови бідняків. У цьому наповненому тяготами і негараздами житті людям була потрібна лише мала дещиця удачі, здатна вивести їх зі скрутного становища. І якщо цією удачею стане «скарб», прихований усередині ліхтаря, людина, яка знайшла його, можливо, отримає шанс змінити свою долю. Тому жителі містечка, що розкинулося біля підніжжя гори Фуяо, вірили, ніби всі негаразди людини, яка підняла «божественний ліхтар», незабаром добігнуть кінця. 

І все це, звичайно, добре, ось тільки бідняки, які трудом і потім заробляють собі на життя, могли не зрозуміти пишномовних висловів Хань Мучвеня. 

— Учитель неправий, — зі сміхом озвався Хань Мучвень. 

— Що що? — піднявши брови, запитав Тон Жу, очікуючи почути, де саме він був неправий. 

 — На свято ліхтарів усі відгадують загадки, — Хань Мучвень підняв кисть, зроблену з козячої вовни і, змішавши сік гарцинії з охрою, почав малювати квіти зимоцвіту. Закінчивши, він знову вмочив кисть у чорнило і охайним почерком вивів поруч загадку. — Я не бродячий музикант, але мені подобається грати на цитрі, і не важливо, чи слухає мене хтось чи ні, — з миролюбною усмішкою продовжив юнак. — Вчителю, невже щоразу, коли на вас знаходить натхнення, ви йдете розганяти натовп, щоб жодна свиня не почула вашої музики?

— Та ну тебе! — незворушно лаяв його Тон Жу. — Куди ж, скажи на милість, подінеться твоя старанність, коли я прошу тебе вирізати талісмани або приділити більше часу самовдосконаленню? Жахливий учень. 

— Учителю, доки ви очолюєте наш клан, навіть Четверо Святих не зможуть нам зашкодити. Ви дійсно вважаєте, що я маю тренуватися старанніше? — незворушно відповів Хань Мучвень, не побоюючись напускного гніву Тон Жу. — Якщо ви так дбаєте про дух нашої сім'ї, чому інші мають зі шкіри геть лізти, роблячи те саме? Це ж знущання.

— І справді, чого я взагалі чекав? — втомлено зітхнув Тон Жу. — Не варто забувати, що вдосконалення моральних якостей необхідне… 

— Так-так-так, — перебив його Хань Мучвень, — необхідно для здобуття мудрості та просвітління. Але навіщо людині мудрість та просвітлення? Щоб бути щасливим. 

З цими словами Хань Мучвень нарешті перестав розписувати ліхтар. Він клацнув пальцями, і ліхтар повільно злетів у повітря. Юнак закатав сповзлі рукави, підняв голову і посміхнувся:

— Але я й досі щасливий. 

Лід, що скував гори, вже розтанув, і хмари, що згущалися над Долиною демонів, нарешті розсіялися. 

Мало хто з людей міг похвалитися силою, здатною перевертати пагорби і перекроювати світ. Така жахлива міць мала позбавити людство від турбот. 

Стурбований глава клану на якийсь час забув про свої печалі і вирішив трохи натиснути на недбайливого учня: 

— Світ мінливий, що, коли Вчитель колись покине тебе? — напівжартома почав Тон Жу. — Що ти робитимеш, якщо клан Фуяо опиниться в твоїх руках? Чи зможеш покластися на своїх нікчемних учнів? 

Тон Жу був наймогутнішим представником свого часу, він ніколи не діяв безрозсудно. Однак він не міг похвалитися теплими взаєминами із суспільством. Зрештою, мало кого з людей великий глава клану обдаровував своєю «увагою». Домовивши, Тон Жу тут же пошкодував про сказане. Можливо, він злегка перегнув ціпок. Не варто було говорити про це під час свята, це могло засмутити Сяо-Чвеня. 

Якби на його місці був Дзян Пен, він би тут же змінився в обличчі і почав нести нісенітницю про те, що «Вчитель перебуває в розквіті сил». 

Але Хань Мучвень навіть не повернув голови. 

— Ох, якщо одного разу наш клан впаде, за що нам тоді битися? Фуяо перетвориться на фазаняче гніздо, цілий рік ми будемо тільки їсти, пити і грітися біля вогнища. Учителю, вам нема про що хвилюватися!

— Нема про що хвилюватися?.. — промимрив Тон Жу. 

Невже йому ніколи не знайти спокою?

— Коли настане час, ваш учень приведе з собою інших учнів, і вони будуть подавати вам солодкі османтусові галушки. Хіба цього замало? — з усмішкою запитав Хань Мучвень. — Я знаю, вони вам подобаються, але такому герою, як ви, мабуть, надто незручно просити добавки… Ой-ой, Учителю, стійте, тільки не ліхтар! Приборкайте свій гнів!

На заході сонця, коли настав час запускати ліхтарі, Хань Мучвень взяв парасольки і поставив по одному на кожне зі своїх творінь. У новонабутих капелюшках різнокольорові ліхтарики виглядали дуже чарівно. 

— Чим це ти займаєшся? — запитав Тон Жу. — Боїшся заморозити свої дорогоцінні вироби? 

— Сьогодні вночі буде сніг, — спокійно відгукнувся Хань Мучвень, — тому я заздалегідь приготував ці парасольки, щоби фарби не розмило. 

Тон Жу підвів очі і задумливо глянув на небо: 

— Ні хмари, який ще сніг? 

— Який обов'язково піде, — кивнув Хань Мучвень. — Селяни кажуть, якщо у свято середини осені буде похмуро, то на свято ліхтарів обов'язково випаде сніг. Минулого свята середини осені весь день лив дощ, а сьогодні вночі буде сніг. 

Тон Жу на мить здивувався, а потім зітхнув: 

 — Сяо-Чвень, якщо ти витрачаєш свою пам'ять на те, щоб пам'ятати, які хмари були на святі середини осені, то ти, напевно, здатний пізнати незбагненне Дао Небес, що вже говорити про якусь погоду. 

— Але ж старовинне прислів'я є старовинне прислів'я, у ньому є сенс… 

— Не буде снігу. 

— Учитель хоче посперечатися? — Хань Мучвень підштовхнув останній ліхтар донизу, до підніжжя гори. — Якщо я виграю, ви зробите мені ліхтар. 

— А якщо програєш, із завтрашнього займатимешся на годину довше, — суворо підсумував Тон Жу. 

Почувши це, Хань Мучвень помітно зневірився, а Тон Жу з посмішкою додав:

— Якщо не будеш поспішати, запізнишся на свято. 

Але час минав, і незабаром світ занурився в хаос. Усюди бешкетували демони, святість стала одержимістю, а великі безсмертні перетворилися на чудовиськ. Під горою Фуяо більше не запалювали ліхтарі.

Лише через роки гучних потрясінь, сорок восьмий глава клану Фуяо знову відчинив ворота, і гора почала процвітати. 

А через вісім років біля підніжжя знову почали підготовку до свята ліхтарів. Один із місцевих людей похилого віку, який прийшов на гору, щоб попросити про благословення, навіть загадав бажання, сподіваючись, що безсмертні заклиначі почують його і обдарують успіхом, як говорилося в давній легенді. 

Коли Янь Дженмін відкрив гору, клан уже перетворився на «фазаняче гніздо». Почувши про легенду, він тієї ж ночі увійшов до печатки глави, маючи намір побільше дізнатися про цю традицію. 

Повернувшись на світанку, він довго мовчав, а потім, користуючись становищем глави клану, відправив своїх братів, сестру та молодших учнів носитися по окрузі. Калюжа, прихопивши з собою молодших, вирушила робити ліхтарі, Лі Юнь вигадував загадки, перераховував ті самі ліхтарі, і вкладав усередину різні подарунки. Чен Цянь вирізав на них заклинання, що залишилися після вчителя, покликані захистити ці вироби від попадання в недобрі руки. І лише глава клану сидів нога на ногу і невпинно чіплявся до чужої роботи… кхм, тобто контролював процес. 

— Невже Вчитель займався всім цим поодинці? — спантеличено пробурмотів Лі Юнь, спантеличений кількістю загадок. Зрештою, він не витримав, і почав красти чужі ідеї. У цьому йому радо допомагав Хань Юань, замкнений на Південних околицях. Ось тільки шкоди від нього було більше, ніж користі. Усі запропоновані Хань Юанем загадки стосувалися виключно світу мертвих, таке не можна було показувати людям. — Схоже, наш шановний наставник мав багато вільного часу… все це надто… пишномовно. 

Натомість Кадюжа щиро насолоджувалася тим, що відбувається. Ліхтарі, що ширяли в повітрі, і червоний журавель, що кружляв над ними, здавалися частиною однієї родини, що пофарбувала небо в яскраві кольори. Варто визнати, що їй справді подобалося займатися рукоділлям. 

— А та суперечка між Учителем та старшим наставником… хто виграв? — раптом спитала Калюжа. 

— Учитель, — ненадовго замислившись, вигукнув Янь Дженмін. 

— Ух ти, Учитель просто приголомшливий! Схоже, цього року мені варто читати більше книг, — продовжила дівчина. 

— Бути такого не може, — подав голос Лі Юнь. — Старший наставник був всемогутнім, міг розігнати хмари і відстрочити снігопад хоч на десять днів, хоч на цілий місяць, а може навіть на п'ятсот років. 

І лише Чен Цянь не став втручатися в їхню суперечку. Він підвів голову і невиразно посміхнувся. 

Янь Дженмін відразу ж помітив це і, скинувши брову, звернувся до юнака: 

— Хочеш щось сказати? 

Легким рухом руки Чен Цян закінчив вирізати невидиме заклинання і передав ліхтар, що стояв поблизу Нянь Дада.

— Управляти погодою не так вже й важко, — почав він повільно, — важче при цьому залишитися непоміченим. Наш предок був у цій справі справжнім майстром, а мені, наприклад, до нього ще далеко. Здається, нам усім слід більше постаратися цього року. 

Слова Чен Цяня вразили всіх мешканців гори Фуяо, але найбільше главу. Янь Дженмін, що сидів на своєму місці, напружився, ніби вдарений невидимим хлистом, геть-чисто забувши про гарбузове насіння, що лежало поруч. 

Лише через кілька напружених миттєвостей Калюжа знайшла в собі сили «пропищати» щось у відповідь: 

— Значить, старший наставник вирішив розважитись і сам улаштував снігопад? 

Ближче до півночі, бачачи, що Хань Мучвень дедалі більше й більше турбується, вдивляючись у нічне небо, і зовсім втратив інтерес до свята, Тон Жу непомітно створив заклинання. Східний вітер, що з'явився на поклик, потривожив ліхтарі, що висіли на вулицях, і за чверть години над містечком зібралися хмари. З неба, немов шматочки білосніжної солі, повалили снігові пластівці.

Пізніше на дев'ятому поверсі бібліотеки Лі Юнь знайшов ліхтар, зроблений руками Тон Жу. Це був традиційний восьмикутний ліхтар, стриманий і стійкий. Написана на ньому загадка включала всього чотири слова: «Те, що заспокоює серце». 

Але дерев'яна табличка під ліхтарем була порожня, отже, таємниця так і залишилася нерозгаданою. 

— Ей, це ж нескладно, я знаю відповідь, — заявила Калюжа і, взявши кисть, написала на табличці: «Моя батьківщина». 

Але написані дівчиною слова одразу ж зблікли і зникли.

Калюжа охнула і спробувала знову. На табличці знову з'явилися такі вирази, як «рідні краї», «рідні місця» та багато інших схожих варіантів. Не бажаючи здаватися, Калюжа навіть вирушила шукати, де колись стояв рідний будинок старшого наставника Тон Жу, однак і ця спроба не мала успіху. 

Чен Цянь ніколи не був сильним у відгадуванні загадок. Він лише запитав: 

— Може, це Фуяо? 

Але й ця відповідь не була правильною. 

— Може, це якась шарада? — припустив Лі Юнь. — «Те, що втихомирює серце»… якщо розбити на склади, вийде… 

Шарада — салонна гра, суть якої в тому, щоб відгадати слово за інсценованими підказками. Початково шарадою називали поетичний твір-загадку, що пропонувала відгадати слово чи вираз.

— Ой, другий брате, не кажи дурниць, — перебила Калюжа, — це ніяка не шарада. Думаєш, якби це було так, Учитель би не здогадався? Чи ти вважаєш себе розумнішим за нього? 

Вони довго сперечалися та шуміли, але так нічого й не вирішили. Почувши, що під горою ось-ось почнуться гуляння, Калюжа не витримала і заявила: 

— Все одно не відгадаєте! Швидше, ходімо на свято, пограємо в простіші ігри.

Лі Юнь, бувши щасливим володарем марних «дев'яти ланок», не мав жодної можливості чинити опір. Демонічна молодша сестра безжально потягла його за собою.

— Стій! Почекай! Дай мені ще трохи подумати… те, що заспокоює серце… заспокоює… 

Спостерігаючи його страждання, Чен Цянь беззвучно засміявся і, озирнувшись, майже ласкаво звернувся до Янь Дженміна:

— Старший брате, ходімо разом? 

Янь Дженмін відразу прийшов до тями, ахнув і пробурмотів: 

— Іди… тобто, почекай, мені треба переодягтися… 

Але не встиг він домовити, як Чен Цянь зник, кинувши лише:

— Чекаю тебе вночі біля підніжжя гори, до зустрічі.

Янь Дженмін відразу прикусив язика.

Що ще за підлі жарти? Що це означає?!

Бібліотека відразу спорожніла, і Янь Дженмін залишився сам. Примружившись, він окинув поглядом ліхтарі, що сотні років висвітлювали дев'ятиповерхову будівлю. 

Постоявши так трохи, він підняв висохлу кисть і вивів на дерев'яній табличці: Чвень.

У тиші бібліотеки пролунало клацання, стародавнє заклинання розвіялося, і восьмикутний ліхтар відкрився, виявляючи погляду те, що ховалося за незвичайною загадкою. Усередині лежала крихітна нефритова бирка. 

Янь Дженмін з хвилину мовчав, потім сховав бирку назад у ліхтар, стер напис з дерев'яної таблички, розвернувся і пішов геть, запечатавши за собою вхід. 

На той момент перші розписні ліхтарики, мабуть, уже досягли підніжжя гори. 

У повітря, тріщачи і звиваючись, злетіли феєрверки, висвітливши половину неба, і Янь Дженмін побачив Чен Цяня, який збирався йти першим. Чен Цянь чекав його біля дверей "Країни ніжності".

Отак, у сліпучому світлі моря вогнів, людський світ знову сповнився щастям.