Друг

Вступ 

— Кікьо-чян, не хочеш зазирнути в кафе по дорозі?

— О, пішли! Ой, зачекай хвилинку, добре? Я хочу запросити ще одну людину.

Після запрошення однієї з подруг, Кушіда підійшла до Хорікіти, котра клала свій зошит у портфель.

— Хорікіто-сан, я збираюсь з подругою у кафе, якщо ти не проти, приєднаєшся?

— Мене це не цікавить.

Хорікіта швидко відхилила запрошення Кушіди кількома словами.

Невже ти не можеш просто збрехати, що йдеш до магазину або що в тебе зустріч з кимось? Хорікіта без вагань відмовила. Попри це, Кушіда все ще посміхалася.

Ця сцена не була чимось новим. Від самої вступної церемонії Кушіда періодично намагалась запросити Хорікіту. Я вважаю, що моїй сусідці було б корисно приймати запрошення час від часу, але це, напевно, лиш точка зору стороннього. Тим не менш, нікому ще не вдавалось запросити Хорікіту*.

— Он як… Ну, тоді запрошу тебе іншим разом.

— Зачекай хвильку, Кушідо-сан.

З якоїсь причини, Хорікіта покликала Кушіду. Вона раптом захотіла прийняти запрошення?

— Будь ласка, не запрошуй мене більше. Це бісить.

Вона сказала це холодним тоном.

Однак це ніяк не вплинуло на Кушіду і дівчина продовжувала усміхатися.

— Я запрошу тебе іншим разом.

Кушіда підійшла до своїх друзів та вийшла разом з ними у коридор.

— Кікьо-чян, припини запрошувати Хорікіту-сан. Я її терпіти не можу.

Коли двері зачинилися, їх було ледве чутно.

Ті слова досягали парти Хорікіти, але не було жодного натяку на те, що вона їх почула.

— Ти ж не скажеш чогось зайвого, так?

— Ага. Тепер я досить добре тебе знаю. Це буде марно.

— От і добре.

Як тільки Хорікіта закінчила складати портфель, вона вийшла з класу у власному темпі.

Я ще трохи посидів, але мені набридло і я встав зі стільця. Час йти додому.

— Аянокоджі-кун, буде хвилинка?

Я натрапив на Хірату, який досі був у школі. Я тихо відповів йому. Незвично бачити, як він починає розмову першим.

— Це щодо Хорікіти. Мені цікаво, чи все гаразд. Я чув, що дівчата говорили про неї. Вона, все ж таки, завжди одна.

Відхиляючи запрошення Кушіди, вона завжди залишалась сама.

— Ти можеш попросити її проводити більше часу з іншими?

— Хіба це не від неї залежить? До того ж вона нікому не заважає.

— Звісно, я розумію. Однак дехто переймається за неї. Я не хочу, щоб у нас в класі були проблеми, пов’язані з булінгом.

Булінгом? Це було несподівано, але ці слова надали розмові поганий відтінок. То це ти так попередив мене? Хірата дивився на мене з чистими намірами.

— Я вважаю, що буде краще, якщо ти сам їй про це скажеш, а не передаси через мене.

— …Так, гадаю, ти маєш рацію. Пробач, що попросив зробити щось дивне.

Хорікіта постійно одна. Можливо, якщо це продовжиться, через місяць вона стане чимось на зразок пухлини класу.

Проте це її особисті проблеми, тому мені не варто втручатися.

 

Частина 1

Після того, як вийшов зі школи, я пішов до гуртожитку. Кушіда, яка перед цим пішла з друзями, чекала на когось, спершись об стіну. Помітивши мене, вона подивилась на мене з усмішкою на обличчі.

— Як добре. Я чекала на тебе, Аянокоджі-кун. Я хочу про дещо поговорити з тобою, буде хвилинка?

— Буде, мені зараз нічого робити.

Можливо, це зізнання…? Ні, ймовірність цього надто мала.

— Я запитаю тебе відверто. Аянокоджі-кун, ти коли-небудь бачив, щоб Хорікіта-сан усміхалася?

— А? Ні… не можу згадати.

Схоже, Кушіда вирішила зустрітися зі мною, щоб поговорити про Хорікіту. Також, наскільки пам'ятаю, я не бачив, як Хорікіта посміхається. Схопивши мою руку, Кушіда наблизилась до мене. Це запах квітів? Цей прекрасний запах охопив мої нюхові рецептори.

— Розумієш… Я хочу подружитися з Хорікітою-сан.

— Вона теж це розуміє. Спочатку, багато хто хотів з нею заговорити, але тепер, залишилась тільки ти.

— Аянокоджі-кун, схоже, ти знаєш Хорікіту-сан дуже добре.

— Певна річ, ти дуже добре знатимеш людину, якщо сидітимеш біля неї кожного дня.

Дівчата є дівчата, вони прагнуть утворити групи з першого ж дня. Вони навіть більш обізнані про фракції та групи, аніж хлопці, і про те, що приблизно 4-ох людей достатньо, щоб "володарювати" над 20-ма. Дівчата ж кажуть, що вони просто багато знайомляться.

Проте є один виняток — Кушіда. У кожній групі багато людей, але тільки Кушіда стала настільки популярною. Не здаючись, вона продовжує намагатись подружитися з Хорікітою. Це не те, що може звичайна школярка. Напевно, тому вона і популярна.

А ще вона мила.

Все ж таки, милота веде до популярності.

— Хіба Хорікіта не відмовила тобі? Я не думаю, що її можна переконати.

Я знаю, що вона не з тих, хто забирає свої слова назад. Якщо розмовляти з нею необачно, то можна отримати купу образ. Чесно кажучи, я не хочу бачити, як Кушіду ображають.

— Ти… допоможеш мені?

— Ну…

Я не відповів одразу. Зазвичай, якщо мене попросить допомоги мила дівчина, то я погоджусь без вагань. Проте оскільки я не хочу проблем, то не можу погодитись одразу. Це тому, що не хочу бачити, як Хорікіта вербально ображає Кушіду. Я відмовлюсь м'яко.

— Я розумію тебе, але…

— Ні…?

Милота + прохання + звернені вгору очі = смертельна атака.

— …Ну, нічого не поробиш. Тільки цього разу, добре?

— Справді? Аянокоджі-кун, дякую!

Після того, як я погодився їй допомогти, Кушіда радісно посміхнулась.

…Мило. Оскільки я сказав, що допоможу, то не можу поводитись необачно та робити щось безглузде.

— Так, що саме мені треба робити? Навіть якщо ти кажеш, що хочеш подружитися з нею, це не так легко.

Для такого як я, хто немає друзів, це дуже складне завдання, для якого важко знайти рішення.

— Хм… Перш за все, змусити Хорікіту-сан усміхнутися.

— Змусити усміхнутися, так?

Її усмішка вимагає правильного настрою та атмосфери — за таких умов ми досягнемо успіху.

Цей тип взаємин і має називатись дружбою.

На щастя, схоже, що Кушіда знала, як викликати усмішку в людей.

— В тебе є ідеї як змусити її усміхнутися?

— Ем… Я думаю, що разом ми щось вигадаємо.

Збентежено хихикнувши "ті-хі", вона легенько постукала себе по голові.

Якби це була неприємна жінка, то я б її одразу вдарив, але якщо це Кушіда, то все гаразд.

— Усмішка…

Якимось чином, за проханням Кушіди, моя головна мета тепер — змусити Хорікіту посміхнутися. Це взагалі можливо? Сумніваюсь.

— Тим не менш, після школи я спробую запросити Хорікіту, хоча не впевнений, що після цього дійду до гуртожитку цілим. Ти знаєш якісь місця, куди я можу її запросити?

— Хм, може "Палет"? Я туди часто ходжу, тому вона вже чула про нього від мене.

"Палет" — перше чи друге за популярністю кафе у кампусі.

Звісно, я багато чув про нього, коли Кушіда разом з друзями йшли після школи.

А якщо я чув про нього багато, то і Хорікіта теж.

— Як гадаєш, якщо ви разом "випадково" зустрінетесь зі мною там, це спрацює?

— Ні… Я вважаю, що це занадто очевидно. А що як твої друзі теж допоможуть?

Як тільки Хорікіта помітить Кушіду, вона, напевно, одразу ж піде додому. Якщо це можливо, то краще створити ситуацію, де буде складно відмовитись. Я лише сказав те, що думав.

— О~ Це звучить, як гарна ідея. Аянокоджі-кун, ти такий розумний!

Поки Кушіда слухала мене з палаючими очима, вона кивала головою та казала "Так, так".

— Я не думаю, що це пов'язано з моїми розумовими здібностями… Але такий план.

— Добре, я багато очікую від тебе, Аянокоджі-кун.

Ні, не треба, твої очікування ускладнюють мені життя.

— Якщо ти запросиш Хорікіту, то вона, напевно, відмовить, то, може, краще мені запросити її?

— Гаразд. Все ж таки, Хорікіта-сан довіряє тобі.

— Чому ти так вважаєш?

— Ну, це так виглядає. Принаймні, вона довіряє тобі більше, ніж будь-кому з нашого класу.

Це не означає, що я найкраща кандидатура для цього завдання…

— Усе тому, що я випадково зустрів її першого дня.

Я зустрів її в автобусі через збіг обставин і сидів біля неї з тієї ж причини.

Якщо б нічого з цього не трапилось, я, напевно, взагалі не заговорив би з нею.

— А хіба не всіх людей ми зустрічаємо випадково? Потім вони стають нашими друзями, кращими друзями… а іноді, коханцями та сім'єю.

— …Зрозумів.

Гадаю, що це один зі способів сприйняття. Розмова з Кушідою теж результат збігу обставин.

Іншими словами, незабаром Кушіда і я можемо бути у стосунках.

 

Частина 2

Це було після школи. Учні пішли весело проводити час поза школою, обговорюючи, куди піти. Я подивився на Кушіду та дав знак, що починаю виконання плану.

Ціль — Хорікіта — розпочала свою звичну рутину, збираючись йти додому.

— Агов, Хорікіто. Ти зараз вільна?

— У мене немає вільного часу. Мені потрібно повернутися до гуртожитку і готуватися до завтра.

До завтра? Я майже певен, що їй потрібно готуватися лише до школи…

— Я хочу, щоб ти пішла зі мною в одне місце.

— ...Що ти намагаєшся зробити?

— Гадаєш, я запрошую тебе з певною метою?

— Якщо запрошуєш зненацька, очевидно, що я засумніваюсь. Однак якщо у тебе щось конкретне, я не проти вислухати.

Звісно, це не так.

— Знаєш, що у кампусі є кафе? Я боюсь туди зайти, бо там багато дівчат. Таке відчуття, що хлопців звідти виганяють.

— Звичайно, що частка дівчат висока, але хіба хлопці туди не ходять?

— Ходять, але жоден не йде сам. Вони завжди з дівчатами. Тільки такі хлопці ходять в кафе.

Хорікіта намагалася пригадати інформацію про "Палет", розмірковуючи над пропозицією.

— Звучить правдоподібно. Незвично чути від тебе розумну думку.

— Мене все одно цікавить лише місце. Тому вирішив запросити тебе.

— Звісно, оскільки… тобі більше нікого запросити, правда?

— Це грубо, але так.

— А якби я відмовила?

— Тоді все. Мені нічого не залишається, окрім як здатися. Зрештою, я не можу змусити тебе пожертвувати особистим часом.

— …Зрозуміла. Те, що ти сказав здається правдою. Але я не можу витрачати занадто багато часу. Гаразд?

— Так. Я не буду там довго.

"Напевно", подумки додав я. Якби вона знала, що Кушіда причетна до цього, то, мабуть, дорікнула б мені.

Оскільки я зміг поговорити з Кушідою і запросити Хорікіту, я почав думати, що, ймовірно, і сам міг би подружитися із сусідкою.

Врешті-решт, чи то в клуб, чи в кафе, Хорікіта пішла зі мною, попри те, що весь час скаржилася. Це дивовижно, враховуючи, що мені важко подружитися.

Вийшовши разом, ми нарешті прийшли до кафе "Палет" на першому поверсі школи.

Дівчата почали збиратися, щоб розважитися після уроків.

— Виглядає дуже людно.

— Ти теж вперше тут після школи? А, точно. Ти ж завжди самотня.

— Це мав бути сарказм? Дуже по-дитячому.

Це був лише жарт, але Хорікіта, як завжди, словесно образила мене.

Після замовлення ми отримали напої. Я замовив панкейки.

— Любиш солодке?

— Я просто хочу поїсти панкейків.

Річ не в тім люблю я їх чи ні, я просто вигадав правдоподібну причину.

— Усе зайнято…

— Думаю, нам доведеться трохи почекати. О, не зважай, там є місця.

Помітивши двох дівчат, які встають зі своїх місць, я швидко зайняв стіл.

Я дозволив Хорікіті пройти до дальнього краю столу. Поставивши сумку додолу, я сів і недбало озирнувся.

— Агов, я щойно зрозумів. Якби хтось подивився на нас здалеку, ми б виглядали як пара… ні.

Обличчя Хорікіти було безвиразним і холодним, як завжди. Відчуваючи нервозність від багатолюдного оточення, у мене почав боліти живіт.

Я почув, як дві дівчини поруч із нами сказали "Ходімо", тримаючи в руках напої.

І відразу після цього сіла інша дівчина. Це була Кушіда.

— О, Хорікіто-сан. Який збіг! І Аянокоджі-кун теж тут! — сказала вона.

— …Так.

Вдаючи, що ми зустрілися випадково, Кушіда привіталася з нами. Примруженими очима Хорікіта подивилася на неї, а потім повернулася до мене. Все це, звісно, було сплановано. Разом з чотирма друзями Кушіди ми зарезервували два столика, а потім, коли ми з Хорікітою прийшли в "Палет", я дав їм сигнал, щоб вони звільнили місця для нас двох. Через деякий час інші двоє теж пішли, щоб Кушіда змогла сісти.

У підсумку наша зустріч виглядала випадковою.

— Хорікіта-сан і Аянокоджі-кун прийшли разом?

— Так сталось. Ти прийшла сама?

— Так, сьогодні я...

— Я йду додому.

— Е-ей, ми ж щойно прийшли.

— Я тобі більше не потрібна, адже Кушіда-сан тут, правильно?

— Ні, ти не зайва. Зрештою, ми з Кушідою лише однокласники.

— Ми з тобою теж «лише однокласники». На додачу…

Вона подивилася на мене і Кушіду холодним поглядом.

— Мені це не подобається. Що ви плануєте?

Схоже, вона бачила наш план наскрізь.

— Н-ні, це просто збіг!

Я б не хотів такого результату, якщо можна.

Ідеальний варіант дій був би знизати плечима і сказати: «Що ти маєш на увазі?»

— Коли ми сіли, дві дівчини перед нами були з класу D. І ще дві поряд також були з класу D. Це лише збіг?

— Ого, ти це помітила? Я взагалі не звернув уваги.

— Крім того, ми прийшли сюди, одразу після школи. Неважливо наскільки швидко дівчата сюди прибули, вони могли бути тут щонайбільше 1-2 хвилини. А повертатись додому ще рано. Я помиляюсь?

Хорікіта набагато спостережливіша, ніж я думав.

Вона не тільки запам’ятала їхні обличчя, але й майже миттєво зрозуміла, що відбувається.

— Ем…

Збентежена Кушіда подивилася на мене, прохаючи про допомогу.

Хорікіта помітила її погляд. Концерт завершено.

— Вибач, Хорікіто. Ми організували це.

— Так і думала. Вся ця ситуація здавалась мені підозрілою.

— Хорікіто-сан, будь моєю подругою, будь ласка!

Вже нічого не приховуючи, Кушіда прямо сказала їй.

— Я вже казала багато разів: залиш мене у спокої. Я не збираюсь надокучати класу. Це заборонено?

— ...Постійне перебування на самоті призведе до сумного та самотнього шкільного життя. Я хочу ладнати з усіма в класі.

— Я не намагаюся заперечувати твої бажання. Але неправильно залучати інших проти їхньої волі. Мені не сумно від самотності.

— А-але…

— І ще, невже ти вважаєш, що я була б рада, якби ти змусила мене ладнати з тобою? Як ти гадаєш, чи прийде якась дружба чи довіра через примусові стосунки?

Слова Хорікіти непомилкові. Справа не в тому, що вона не хоче заводити друзів, а в тому, що відчуває, що вони їй непотрібні. Думки Кушіди та Хорікіти відрізняються.

— Цього разу винна я, бо не сказала тобі чітко. Тому не буду тебе звинувачувати. Але якщо спробуєш ще, то наступного разу я не пробачу.

Вона схопила своє недоторкане лате й підвелася.

— Я будь-що хочу порозумітися з тобою. Вперше тебе побачивши, у мене було відчуття, що це була не перша наша зустріч, і мені здається, що ти відчувала те ж саме.

— Це марна трата часу. Через тебе мені незручно, — перебила її Хорікіта, підвищуючи голос. Кушіда мимоволі ковтнула.

Хоч і погодився допомогти Кушіді, я не мав наміру втручатися. Проте...

— Не те, щоб я не міг зрозуміти мислення Хорікіти. Я також часто запитував себе, чи потрібні мені друзі.

— І це кажеш ти? Ще з першого шкільного дня ти хотів їх знайти.

— Я цього не заперечую. Однак я така ж людина, як і ти. Принаймні до закінчення середньої школи. Я ніколи не мав змоги завести друзів, поки не вступив до цієї школи. Я ніколи не знав чиїхось контактів і не грав ні з ким після школи. Я був геть сам.

Кушіда здивувалася, коли я це сказав.

— Мені здається, саме тому я почав багато спілкуватися з тобою.

— Це щось нове. Однак навіть якщо у нас і було щось спільне, все, що йде після середньої школи, відрізняється. Ти не заприятелював ні з ким, навіть коли хотів цього. Я не шукаю друзів, тому що вони непотрібні. Казати, що ми схожі, некоректно. Чи не так?

— …Може й так. Але казати Кушіді, що тобі незручно, це занадто. Тобі справді добре отак? Говорити, що ти ні з ким не будеш ладнати, означає, що наступні 3 роки ти будеш одна. Це суцільна самотність у майбутньому.

— Зі мною все буде гаразд, тому що це буде мій 9-ий рік поспіль. А якщо враховувати дитячий садок, то ще довше.

Вона випадково сказала щось обтяжливе? Чи вона постійно сама, тому що була такою скільки себе пам’ятає?

— Можу я вже піти додому?

Хорікіта глибоко зітхнула і подивилася Кушіді прямо в очі.

— Кушідо-сан, якщо тебе це не переконало, я нічого не скажу. Пообіцяй мені. Оскільки ти не дурна, ти ж розумієш, що я кажу, чи не так?

З "Ну що ж" Хорікіта покинула "Палет". Вона залишила нас з Кушідою в людному кафе.

— Невдача. Я намагався допомогти, але марно. Вона надто звикла до самотності.

Кушіда, яка нічого не могла сказати, сіла зі стуком. Однак вона одразу повернулася до звичного усміхненого обличчя.

— Ні, дякую, Аянокоджі-кун. У мене не вийшло з нею подружитися, але… я змогла  дізнатись дещо важливе. Я задоволена цим. Вибач, Хорікіта-сан може тебе зненавидіти за те, що ти допоміг мені.

— Не хвилюйся про це. Я теж хотів, щоб Хорікіта знала, які переваги дають друзі.

Оскільки ми займали чотири місця вдвох, я підійшов до столика Кушіди.

— Попри це, я була здивована, коли ти сказав, що у тебе не було друзів. Це правда? Це зовсім не здається так. Чому ти був сам?

— Хм? О, це правда. Судо, Іке та компанія перші мої друзі. Не знаю, сам я винен чи просто середовище, в якому виріс.

— Ти радий, що подружився? Це весело?

— Так. Часом це дратує, але це і дуже весело.

Очі Кушіди сяяли, коли вона кивнула головою та промовила "Угу, угу."

— Хорікіта має певний задум та намір у своєму способі мислення. Ми нічого не можемо з цим вдіяти.

— Невже це так? Невже для неї неможливо подружитися?

— Чому ти така відчайдушна? Хіба у тебе вже немає цілої купи друзів? Немає причин зациклюватися на Хорікіті.

Попри те, що вона ще не порозумілася з абсолютно всіма в класі, це не означає, що вона повинна відчайдушно намагатися подружитися з Хорікітою.

— Я хотіла дружити з усіма… Не лише у класі D, а й в усіх інших класах. Але якщо не можу порозумітися з однією однокласницею, то я вже зазнала невдачі…

— Просто думай про Хорікіту як про особливу людину. А потім чекай справжнього збігу обставин.

Не щось підлаштоване, а справжній збіг.

Тоді з’явиться можливість заприятелювати.