Розділ 75
— Чи можете надати документ, що посвідчує особу? — Це питання працівниця ставила безліч разів, але сьогодні голос у неї тремтів.
— Це обов’язково?
— Так.
— Я його загубив. Що робити, якщо зараз його немає?
— Ах… тоді, будь ласка, спершу заповніть заяву на повторне оформлення, — поспіхом простягнула вона йому бланк.
У формі потрібно було вказати ідентифікаційний номер, про який Квон Че У не мав жодного уявлення. Його брови насупилися. Працівниця затамувала подих, спостерігаючи, як він завмер над анкетою. Квон Че У відклав ручку й потер скроні.
— Можна я скористаюсь вашим телефоном? Мені треба комусь подзвонити.
— Моїм телефоном? — перепитала працівниця. У наш час рідко зустрінеш когось без мобільного, але його погляд — хоч і привабливий — був настільки загрозливим, що вона не стала заперечувати. Підсунула апарат ближче.
Квон Че У взяв телефон і повільно набрав номер. Щелепа стиснулася, коли почувся неприємний голос.
— Це я, — сказав Квон Че У.
— …Че У?
У холодному голосі співрозмовника не було й натяку на емоції. У Квона Че У — так само. Він досі не розумів, чому в ньому стільки ворожості до брата. Це було зовсім інше, ніж коли він дізнався, що Со Лі-йон — його дружина.
— Я запам’ятав твій номер, коли намагався стерти його потай від Лі-йон.
У відповідь — мовчання. Квон Че У зітхнув коротко.
— Таких надокучливих, як ти, складно забути.
Повисла важка тиша. Єдиним звуком на тому кінці було глухе постукування пальців по столу.
— То що тобі треба? — запитав брат.
— Мені потрібен мій ідентифікаційний номер, — відповів Квон Че У.
Короткий, сухий смішок вирвався з вуст Квон Кі Сока.
— Виходить, пам’ять до тебе ще не повернулась.
У його голосі вловлювалося щось — то було важко розпізнати: полегшення чи розчарування.
— Мій ідентифікаційний номер, — повторив Квон Че У, не маючи жодного бажання розтягувати розмову.
— А чому б тобі не спитати Со Лі-йон?
Він знав, що Квон Кі Сок навмисно провокує його.
— Навіть не смій вимовляти її ім’я.
— Вона б і небо зірвала, якби ти її попросив, — відгукнувся Кі Сок. — Вона така… вірна.
Квон Че У трохи відвів телефон від вуха й заплющив очі, намагаючись стримати лють. Зусиллям волі він стримав потік лайки, який уже виривався з горла.
— Я не повторюватиму, — холодно промовив він.
— Як називається документ, який тобі потрібен, Че У?
— Свідоцтво про сімейні стосунки.
Квон Кі Сок розсміявся вголос. На руці Квона Че У, що тримала телефон, чітко виступили сухожилля.
— Але на оформлення ID піде трохи часу, — додав брат.
— Це не твоя справа, — різко відповів Квон Че У.
— Авжеж. Але ти мене здивував, тож я охоче зроблю тобі подарунок.
У Квона Че У сіпнулася брова.
— Зачекай трохи, — кинув Квон Кі Сок і роз'єднався.
Квон Че У поклав телефон на стіл з неоднозначним відчуттям. Минуло кілька хвилин, і з внутрішніх дверей офісу вийшов чоловік. Він був явно стривожений — начальник місцевого управління. Зблідлий, він майже підбіг до Квон Че У.
— Ми зробимо все можливе, щоб оформити ID вже сьогодні, — затинаючись, мовив він. І простягнув аркуш із тремтячою рукою.
Свідоцтво про сімейні стосунки.
Квон Че У швидко пробігся поглядом по документу.
***
— А як ти вважаєш, що таке шлюб?
Другим чоловіком, з яким зустрілася Лі-йон, був тесля приблизно її віку з вражаюче кремезними руками. Його засмагла шкіра й гучний голос змусили Лі-йон трохи здригнутися. Але він був привітним і легко підтримував розмову. Спочатку без упину розповідав про свої хобі, а потім раптово змінив тему, поставивши це запитання.
— Ем… — Лі-йон вагалась. Я думаю, шлюб — це… могила.
Чоловік знизав плечима й поклав величезні долоні на стіл.
— Для мене шлюб — це важлива життєва подія.
Лі-йон кивнула й уважно слухала.
— Тобі ж тридцять два, так?
— Так.
— Тоді ти мене зрозумієш.
— Зрозумію щодо чого саме? — щиро здивувалась Лі-йон.
— Показати батькам, що ми щасливі! — захоплено вигукнув чоловік.
Лі-йон не знала, що сказати.
— Звісно, часи змінилися. Я не очікую жодних жертв від дружини, — продовжив він. — Я мрію поїхати в похід або на місяць за кордон разом із батьками моєї дружини. — В його очах блищав ентузіазм. — Що ти про це думаєш, міс Лі-йон?
— А… — раптом їй стало важко дихати. Вона розуміла, що наміри в нього добрі. Але щойно він промовив слово «шлюб», у свідомості виринуло обличчя Квон Че У. Лі-йон різко похитала головою, намагаючись відкинути думку. — Звучить, ніби у вас чудові плани, але…
Вона глибоко вдихнула й усміхнулась.
— Я не дуже люблю свою родину.
— Що? — очі чоловіка округлилися. Лі-йон не проминула короткої, майже непомітної зморшки на його лобі.
У грудях у неї похололо. Усвідомлення того, що вона, можливо, справді не зможе знайти когось «звичайного», з ким змогла б просто проводити час, вдарило несподівано й боляче.
Лі-йон було соромно перед самою собою. Її вже стільки разів відштовхували, принижували — і все одно вона нічому не навчилась. Знову й знову намагалася стати кимось іншим, щоб жити життям, яке їй не належало.
Вона не змогла знайти зв’язку з жодним із чоловіків, яких зустріла. Один досі не відпустив своє перше кохання, інший був до глибини душі відданим сином. Обидва — чудові люди, готові будувати життя з кимось іншим. Але в світі Лі-йон не було нікого. Лише дерева, які вона сама висадила. І вона зрозуміла: світ, у якому живуть ці люди, не створений для неї. Можливо, вона взагалі не здатна в ньому жити.
“Ти — все, що в мене є, і все, чого я потребую. І я думав, що для тебе — так само.”
Якби тільки я могла почути це ще раз… — з болем подумала Лі-йон. За вікном сірі хмари накривали небо, занурюючи місто в темряву. Їй хотілося втекти звідси, просто побігти додому.
П’ятеро чоловіків, яких вона зустріла сьогодні, мали свої історії — про шкільні роки, родину, стосунки. Лі-йон з кожною хвилиною відчувала все більшу порожнечу. Вона була не на своєму місці. Їй не було чим ділитися — ані типовими спогадами з минулого, ані звичним щастям теперішнього.
— Міс Лі-йон, про що ви задумались?
Вона здригнулася й підняла голову.
— А… ні про що.
Вона мусила визнати: все, що пережила за останні кілька місяців із Квон Че У, не зникло з її серця.
Що зі мною не так?!
Чоловік навпроти зробив ковток кави.
— Міс Лі-йон, а який у вас ідеал?
— Я… гадаю, що в мене його немає.
— Справді?
Її обличчя потьмяніло. В голові знову прозвучало те, що якось сказав Хван Чо-юн — і вона не могла це ані заперечити, ані забути:
“Ти не та жінка, яка здатна зустрічатися з чоловіками! Ти ненавидиш бути серед людей!”
“Та хто взагалі зрозуміє жінку, яка щовечора ходить до дерев і робить добрива вдома, навіть на вихідних?”
Вона повернулась до вікна — до дощу, що заливав вулицю. Її серце шалено калатало. Щоки спалахнули. Я що, божеволію?.. Лі-йон потерла очі, ніби не могла повірити в те, що бачить.
Але він був там.
Крізь зливу, серед метушливого натовпу, де всі ховалися під парасольками й тікали від дощу, один чоловік стояв нерухомо, просто перед кафе.
Квон Че У.
Немов статуя. І дивився тільки на неї.
Ванна з перекладачем:
Інтер’єр: стара кухня, пахне пиріжками, на столі — ноутбук, бабуся в окулярах із ланцюжком читає текст.
Бабуся (з недовірою читає вголос): — «Один не відпустив своє перше кохання…» Та то ще куди не йшло.
— «…готовий будувати життя з кимось іншим».
Бабця знімає окуляри. Кладе на стіл. Сидить у тиші.
— Я перепрошую.
— З ким?!
— Якшо з кимось іншим, то він шо — відпустив? А як не відпустив — то чого будує? На уламках? На уламках першої драми?!
— Хіба так можна, люди добрі?..
Бабуся повільно розкручує цукерку, закочує очі й шепоче:
— Це не переклад… Це якийсь міжособистісний квест без карти й компаса. Я вже пережила три війни й 400 серій "Багатих теж плачуть", але такої логічної в'ялості ще не бачила.
Схрещує руки.
***
Часом перекладачі теж дивляться на текст саме такими очима — з виразом "це точно треба розуміти, чи можна просто перехреститися й іти далі?". І повірте, якщо ви читаєте абзац і ще якось уловлюєте в ньому логіку — ви вже на рівні напівбога. Бо перекладач у цей момент стоїть перед класичним вибором:
1. Прикрити дірку логіки ковдрою з поетичної єресті, щоб хоч якось звучало…
2. Залишити як є й тихо молитися, що це ніколи більше не повториться.
Але найчастіше, давайте чесно, ми просто такі:
“Ну, якщо автор хотів, щоб читач страждав — я не буду йому заважати.”
*******
Цей розділ переклала я — Nathaniel.
Ну короче.
П’ять чоловіків, одна дощова вулиця і тістечко, яке більше не смакує.
Я зробила свою частину.
Все інше — то вже не мій хрест.
Telegram-канал
Monobank
Ko-fi
