Розділ 74
Першим чоловіком, з яким вона зустрілася, був старший за неї. Він володів невеликою книгарнею.
Лі-йон дивилася на нього з цікавістю, намагаючись виглядати невимушено. Усмішка не сходила з його обличчя весь час, поки вона говорила. Він уважно слухав, постійно дивився їй в очі — так, ніби вона була надзвичайно важливою гостею. Лі-йон здалося, що він дуже чуйний.
— Яке твоє улюблене дерево, Лі-йон?
У цьому запитанні відчувається високий емоційний інтелект. Він був тим типом чоловіка, в якого Лі-йон колись хотіла перетворити Квон Че У. Добрий. Уважний…
Ні! — Лі-йон похитала головою. Досить думати про нього. Я ж не приїхала сюди лише для того, щоб знову думати про Квон Че У.
Лі-йон відштовхнула зайві думки й спробувала зосередитися на чоловікові перед собою.
— Мені подобається ялина, — відповіла вона на його запитання.
— Чув про неї. Хіба з цієї деревини не виготовляють музичні інструменти?
— Так, — усміхнулась Лі-йон.
— А є якась особлива причина, чому саме ялина?
Вона на мить замислилася.
— Мабуть, через дитячі спогади, пов’язані з цим деревом. І ще — воно має гарну назву, — злегка знизала плечима.
— Гм? — чоловік здивовано нахилив голову.
Лі-йон піднесла чашку чаю до губ.
— За будинком, де я жила в дитинстві, на горі росло маленьке деревце.
Чоловік слухав уважно, чемно й зосереджено. Вона усміхнулась.
— Воно було невелике, але з густим листям. Я часто сиділа під ним — тінь від нього була дуже густа. Це може здатися дивним, але щоразу, коли я сиділа під тим деревом, десь ніби звучала музика. І коли я притулялася спиною до стовбура — завжди чула мелодію.
Вона не стрималась і всміхнулась, згадуючи.
— Можливо, ти просто заснула?
Чу-джа сказала те саме, коли Лі-йон розповіла їй про це. Якось Лі-йон навіть повела її в гори, щоб довести, що це правда, але того дня ліс був тихим.
— Це було насправді, — сказала Лі-йон.
Наступного дня вона знову піднялася на гору. Мелодія долинула до неї, ніби чекала весь цей час. Саме тоді вона зрозуміла: дерево співає лише тоді, коли вона на самоті.
— Це була ялина?
— Ні, — похитала головою Лі-йон. — Точно вже не пам’ятаю. Коли я згодом повернулася туди, всю місцевість вже розчистили для забудови.
Її голос був тихим, рівним, але в очах читалася глибока, тиха туга.
— Я назвала його «деревом, що співає на самоті». А згодом дізналася, що деякі люди так називають ялину. Тож і я почала називати його ялиною.
— Наче з казки, — м’яко всміхнувся чоловік.
Бззз. Бззз.
На столі завібрував його телефон. Коли він глянув на екран, обличчя різко змінилося, потемніло.
— Все гаразд, можете відповісти, — сказала Лі-йон.
Чоловік подякував і взяв слухавку.
— Так, Чі Су…
Він уже не був тим спокійним, уважним співрозмовником, яким був кілька хвилин тому. Почав нервово соватися, дивився у вікно з вологими очима. Було видно, як його охоплює тривога.
— Ти нагодувала малюка? А ліки дала? Я ж купив кашу. Чому ти її не дала спершу?..
Лі-йон краєм ока спостерігала за ним, повільно їла тістечко.
— Ну добре… Я заїду по дорозі додому. — Він потер лоба й важко зітхнув. — Не кажи таке! Я ж тобі казав!
Його голос зірвався, щелепа напружилась — здавалося, він з останніх сил стримує себе.
Лі-йон здивовано з’їла ще шматочок тістечка. Що там відбувається?
— Не звертай уваги на маму.
І мати тут замішана?..
— Чому ти кажеш, що це мене не стосується? Ми ж знаємо одне одного ще з середньої школи! — роздратовано сказав чоловік. — Якщо це твоя дитина, то це й моя дитина теж!
Чим довше тривав дзвінок, тим гіршим ставав смак тістечка в роті Лі-йон. Останній шматочок дався їй насилу. Вона пильно дивилася на чоловіка, який змінювався на очах із кожним словом розмови.
Чу-джа, здається, я щойно почула щось абсолютно геніальне, — подумки сказала вона. — Цей тип живе в якійсь перекрученій логіці. І не факт, що він про це знає. Він наче уважний, але щось із ним не те…
Ні. Однозначно — ні.
***
У невеликому муніципальному офісі.
Співробітниця, яка сиділа за віконцем, впустила документи з рук, коли до приміщення увійшов високий, привабливий чоловік.
Його погляд, що пробіг по офісу, зупинився на ній.
— Добрий день, — привіталася працівниця з нотками нервозності в голосі. — Чим можу допомогти?
Квон Че У якийсь час просто стояв, ніби задумався, а потім злегка підняв брови.
— Я прийшов дізнатись про свідоцтво про сімейні стосунки.
У його голосі не було жодних емоцій.
Ванна з перекладачем:
Секунда мовчання на 38-й хвилині перекладу. Я читаю репліку:
> — Так, Чі Су…
І все. Тиша.
Я така: Чекай. Чі Су — це хто? Він? Вона? Домашній кіт?
А далі йде «ти нагодувала, дала ліки, чому не дала кашу» — і я сиджу як детектив-невдаха перед дошкою з червоними нитками:
“Так… ліки дали. Кашу не дали. Хтось нервує. Хтось згадує маму. Хтось згадує середню школу. Хтось каже «це і моя дитина»… ТАК ХТО З НИХ ХТО?!”
ЧОМУ В АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ МОЖНА СКАЗАТИ ПРОСТО YOU?
(Перекладачі що перекладають на англійську у вас менше проблем..)
У цей момент я поставила переклад на паузу і просто глянула в стелю.
А потім — остання сцена:
— Я прийшов дізнатись про свідоцтво про сімейні стосунки.
Моє обличчя в цей момент виглядало так, ніби мені щойно повідомили, що замість зарплати буде зерно.
Брови — підняті рівно настільки, наскільки дозволяє рівень ментального вигоряння.
Очі — не кліпають. Просто вглядаються в екран із виразом "Ага".
М’язи обличчя — повна капітуляція. Як у людини, якій 12-й раз пояснюють, що "це романтичний сюжет".
*******
Цей розділ переклала я — Nathaniel.
Редагування мало тривати десять хвилин.
На четвертій годині я вже сперечалась із формулюванням "злегка знизала плечима".
На шостій — підозрювала змову між словами "уважно" і"спокійно".
А десь ближче до восьмої — просто сиділа, тримаючи ложку над тістечком, як пульт самознищення.
Telegram-канал
Monobank
Ko-fi
