Розділ 73
— Лі-йон.
Останнє, що вона пам’ятала — як згорнулась калачиком, мов креветка, і лежала поруч із Квон Че У в лікарняній палаті. Вона застогнала, коли сонячне світло спробувало розтиснути її повіки. Але щось затулило яскраве проміння.
— А так? Краще? — голос Квон Че У остаточно вивів її із заціпеніння.
Вона розплющила очі. Перед нею — його побите обличчя з ледь помітною усмішкою. Ранкове сонце пробивалося крізь тонкі фіранки в лікарняній кімнаті.
— Чому ти так довго не приходила. Я чекав. Лі-йон, мені боляче.
На його щоках було видно засохлі сліди сліз.
Лі-йон зрозуміла, чому вночі її так тягло розбудити Квон Че У. Він міг залишитись наодинці, замкнений у власних кошмарах. Не кажучи ні слова, вона стягнула рукав і витерла йому очі.
— Ти — кінець мого жахіття, — прошепотів Квон Че У. Вона застигла в подиві.
— Ти завжди — кінець мого жахіття.
Дивлячись у його сповнені надії очі, Лі-йон усвідомила: він бачить у ній єдину, хто здатен його пробудити. Але ці слова лякали її. Десь у глибині свідомості щось кричало, що все це — неправильно. Тривога, якій вона не могла дати назви. Вона знала, що це пов’язано з нею самою.
У голові прокрутився весь їхній спільний шлях. Від першої зустрічі в лісі — до мотузок у ліжку, того дня, коли він схопив живу курку, і далі, далі… Вони стояли перед Хван Чо-юном, сиділи на тридцятиметровому дереві, стикались з кабаном, тікали з огидної наркотичної ферми, пливли на хисткому човні.
Щось сильніше за неї змушувало її робити те, чого вона б зазвичай не зробила. Можливо, це тому, що Квон Че У жив у світі, наповненому страхом. І вона, опинившись поруч, теж занурювалася в цей страх, звикала до нього, дозволяла йому поглинути себе.
Вона сіла, тремтячи.
— Лі-йон, куди ти йдеш? — запитав Квон Че У.
Вона озирнулась і зустрілася з його карими очима. Він подивився на неї — повільно, уважно, — погляд ковзав по її тілу, і вона відчула, як він тримає її в полоні. Ці очі мали над нею владу, і вона не могла вимовити те, що відчувала. Її серце розривалося. Сьогодні вона мала зустрітися з Чу-джа, щоб познайомитись із звичайними чоловіками. Вона мусила зрозуміти, чи її почуття до Квон Че У справжні, чи це лише наслідок страху. Якщо вона не розбереться у своїх емоціях — вона загубиться.
— Ти ж не знову йдеш у гори сама? — запитав Квон Че У.
— Ні, — запевнила вона.
Квон Че У завжди болісно реагував, коли Лі-йон сама йшла в дику природу працювати. Через це їй довелося перекласти більшість роботи на Чу-джа — принаймні доти, доки Квон Че У трохи не відновиться.
— Тоді куди ти йдеш? — не відставав він.
— Зустрітись з подругою, — спокійно відповіла вона.
— У тебе є подруги?
Лі-йон зашарілась — вона не знала, як реагувати на це запитання.
Квон Че У швидко зрозумів, що сказав щось не те, й спробував пояснити.
— Просто… ніхто більше не приходив мене провідати, і ти ніколи нікого не приводила. Я завжди думав, що ми — лише вдвох, і тримаємось один за одного.
Його погляд пронизав її, мов гарпун. Серце Лі-йон забилося швидко й важко. Гнів у його очах згас так само раптово, як з’явився, і Квон Че У відкинувся назад на лікарняне ліжко.
— Мене сьогодні виписують. Я приготую вечерю, коли ти повернешся. Приходь рано.
Лі-йон натягнула вимушену усмішку й швидко рушила до дверей палати, ніби її нарешті відпустили з пастки. Але вже на виході вона почула його голос.
— Ти сьогодні гарна, Лі-йон, — сказав Квон Че У, дивлячись на неї крижаними очима з перекошеною посмішкою.
— Трьох поліцейських замінили, ще вісьмох звільнили, — сказав Чан Бом Хі у навушник, усе ще втупившись у вікно, крізь яке видно будинок Лі-йон.
Проєкт, який таємно працював усередині перебудованого рибальського човна, розташовувався просто посеред океану. І він був повністю знищений наймолодшим із родини Квон. Наркочовен, фотографії пластикового будинку, корейці китайського походження, які керували плантаціями — доказів вистачало.
Усіх на човні заарештували й передали прокуратурі. Але єдина стаття, що вийшла про цю подію, розпалювала суспільну ненависть до корейців китайського походження. Їх зробили цапами-відбувайлами, щоб прикрити справжніх винуватців.
Що мені робити з Че У? — зітхнув директор Квон. Обличчя Чан Бом Хі напружилося.
Дехто з поліцейських, хто не захотів мовчати й уперто вів розслідування, отримали покарання. А інші — охоче прийняли хабарі, щоб зам’яти справу.
Проте справжні проблеми почалися в Квон Че У.
Моїх клієнтів це обурило. І як старший брат, я повинен його покарати за те, що він зробив, хіба ні?
***
Квон Че У стояв біля вікна й спостерігав за Лі-йон, поки вона повільно віддалялась. Його обличчя було байдужим, але очі не відривалися від неї — аж поки вона не зникла з поля зору.
Він сів рівно на диван. Руки лежали на колінах. Не рухався. Завмер, мовби хтось вимкнув живлення в його тілі. Єдине, що свідчило про те, що він ще живий, — повільне моргання. У мить, коли Лі-йон пішла, для Квон Че У час ніби зупинився.
Існування в просторі без Лі-йон здавалося йому неприродним. Його ніби стискала невидима сила, поки він уявляв її обличчя.
Куди ти йдеш без мене? З ким зустрічаєшся? Це чоловік? Хто він? Як ви познайомилися? — Він так сильно стис кулак, що суглоби побіліли. Ці питання здавалися йому дитячими, і він хотів залишатися спокійним. Але не міг стримати гнів, що закипав усередині.
Блідо-блакитна блузка й джинси ідеально пасували до літньої пори. Квон Че У не міг відвести від неї очей. Він раніше не бачив на ній цього вбрання. Коли вона поспіхом зібралася й кинулась до дверей, йому майже хотілося схопити її за руку й не пустити.
Коли ти повернешся? — Але він проковтнув це питання. Провів рукою по волоссю й відкинувся на спинку дивана, мов от-от знепритомніє. Йому було боляче навіть уявити життя без неї. Адже він не мав жодної пам’яті, на яку можна було б опертись.
Пам’ять — це велика частина особистості. Без неї Квон Че У почувався нереальним. Немовби його не існувало насправді. І здавалось, що єдиним наповненням для його порожнечі була Лі-йон. Тому він жадібно ловив кожен її рух, кожне слово.
Отже, чоловік Лі-йон — єдине, що він про себе знав. Єдине, що, як йому здавалося, надавало йому цінності.
Часом його охоплювали сумніви, недовіра — але він відганяв їх. Якщо Лі-йон поруч, йому було байдуже. І все ж вона знову й знову йшла, показуючи йому спину, ніби навмисно випробовуючи його терпіння.
Квон Че У підвівся з дивана. Йому треба було провітрити голову.
*******
Цей розділ переклала я — Nathaniel.
Ще один секрет із моїх перекладів:
Якщо ви бачите, що розділи з’являються, але в Telegram-каналі немає про це посту — не панікуйте. Це означає тільки одне:
вони ще будуть.
Я просто зависла в редакторському пеклі. Може, на годину. Може, на день. Може, на весь життєвий цикл слова «плече».
Редакція — процес непередбачуваний.
Telegram-канал
Monobank
Ko-fi
