Розділ 64
Ти знала, що твоє обличчя змінюється, щойно ти дивишся на дерево? — Квон Че У спостерігав за Лі-йон з краю діброви.
//Примітка: діброва — це світлий, переважно листяний ліс, зазвичай із дубів.//
— Просто мені спокійно поруч із деревами, — усміхнулась Лі-йон.
Сонце повільно сідало, заливаючи обрій м’яким червоним світлом, а Квон Че У не міг відвести очей від її усмішки.
— Спокійно? — перепитав він.
— Так. Рільке писав вірші під деревом, біля алеї. Шуберт любив відпочивати під липою. Навіть Будда народився під деревом соусі, а просвітлення здобув під деревом бодгі, — вона повернулася до нього обличчям. — Люди ще можуть жити без кохання. Але якщо зникнуть дерева — усе в світі перетвориться на бруд.
— А що під деревом робила ти? — тихо запитав Квон Че У.
— Ну… — Її охопив спогад, та вона вчасно зупинилася.
— Що, перший поцілунок? — уточнив він з лукавою усмішкою.
— Ні! — гаряче заперечила Лі-йон.
— Тоді що?
— Я часто ховалась під деревом, — відвела погляд. — І слухала там музику.
Квон Че У раптом зрозумів: у цьому спогаді його не було. І це чомусь боліло.
— Яку музику? — спитав він м’яко.
— Струнну, — відповіла вона.
Квон Че У насупився. У пам’яті спалахнув епізод з вечірки: тоді різкий звук струнного інструмента мовби розітнув йому мозок. Він відчув нудоту, запаморочення — реакція була дивною, наче щось виривалося назовні.
— Німецька ялина — основний матеріал для струнних інструментів, — Лі-йон продовжила. — Це завжди дивувало мене: я лікую дерева, а хтось інший їх рубає, щоб зробити скрипку. І що тоді важливіше: звук музики чи життя дерева?
Поки Лі-йон ще обмірковувала сенс сказаного, Квон Че У перечепився через зламану гілку. Вона зупинилася й озирнулася навколо. Дерева поблизу були пошматовані — усі з однаковими довгими, близько пів метра, порізами, ніби хтось пройшовся по корі гострим лезом. Обличчя Лі-йон спохмурніло.
Якщо це не лікувати, пошкодиться луб — і поживні речовини більше не надходитимуть до коріння. Якщо кора продовжить лущитися, дерево згодом просто помре з голоду.
//Примітка: Луб — це внутрішній шар кори дерева, який знаходиться між зовнішньою корою та деревиною. Він м’який, волокнистий і відповідає за транспортування поживних речовин по стовбуру.//
Хто міг таке зробити? — подумала вона з тривогою. Лі-йон підійшла ближче. Щонайменше сім чи вісім дерев мали такі самі рани — людська робота, без сумнівів. Візерунки на стовбурах нагадували якісь спрямовані символи, немов їх вирізали навмисне.
Вона почала йти за напрямком цих слідів — напівжартома, напівсерйозно думаючи, що це приведе її до винуватця. Але напрям змінювався щохвилини, як у лабіринті, і невдовзі Лі-йон закрутилася у власному сліді, запаморочена. Нарешті її безладні кроки привели до старого банера, що ледь тримався на дерев’яному стовпі. Краї вицвілого попередження почорніли від вологи й часу.
На ньому було написано: «Прохід заборонено».
За знаком простягалася гущавина, куди вже не проникало світло. Зазвичай подібні таблички попереджали про урвища або небезпечні схили.
Лі-йон відчула, як їй холоне під грудьми. Вона обернулась, щоб гукнути Квона Че У — та його поруч не було. Ліс за спиною — порожній. Вона залишила його, коли рвонула слідом за пошматованими деревами.
Паніка підкралася зсередини.
Для них обох це був перший візит у цей гірський ліс. Сонце вже хилилось до обрію — і якщо стемніє, вони не знайдуть дороги назад. Руки Лі-йон затремтіли. Вона мусила якнайшвидше повернутися по власному сліду й знайти його.
Та варто було їй ступити назад, як із-за дерев з’явились шестеро людей із великими сміттєвими пакетами. Вони, здавалося, збирали щось із землі. Лі-йон подумала, що це залишене туристами сміття — й на мить відчула полегшення.
Люди кивнули їй на ходу, прямуючи до забороненої зони.
— Вам туди не можна, — озвалася Лі-йон.
Чоловіки зупинилися й обернулися, здивовано дивлячись на неї.
— Там глухий кут. Може бути небезпечно, — пояснила вона.
Один із них підійшов ближче:
— Ви з міського управління? — Він окинув місцевість пильним поглядом. — Ви тут одна?
— Ні. Мій чоловік іде за мною...
Та не встигла вона договорити, як той рвучко скоротив відстань між ними й заглянув їй просто в очі.
— Ми ж домовлялися. А ти ще щось хочеш? — прохрипів він.
— Що ви мелете? — У грудях Лі-йон холодком розлилася тривога. Вона обернулась, хотіла піти — але чоловіки вже встигли її оточити.
— Хто ти така? З міської ради? Поліція?
Лі-йон замахала руками, намагаючись заспокоїти їх:
— Я лікарка дерев!
Їхній сміх був зловісним, глузливим. Було ясно: їй не вірили. І тут її наче пронизало — ця гора не відома як туристичне місце, а як кладовище. То навіщо вони тут?
В її пам’яті спливла новина: у лісах останнім часом орудують браконьєри, що незаконно збирають трутовики, соснові горішки, дикі трави й женьшень. Усе це — охоронювані рослини.
Лі-йон намагалася залишатись спокійною. Потай засунула руку в кишеню, намацуючи телефон.
— Часто бачу таких, як ти, — сказав той чоловік. Його обличчя ставало дедалі лячнішим. — Усі однакові. Брешуть. А знаєш, що буває потім?
***
— Квон Че У! — голос, мовби зітканий із повітря, долинув до нього крізь хащі.
Квон Че У різко обернувся. Звідкись, із глибин лісу, почувся знайомий відгомін — чи то голос, чи то вітер, що прикинувся голосом. Він насупився, намагаючись зрозуміти, звідки саме лине звук, і кинувся бігти, не певен, чи вірно обрав напрямок. Чортів ліс без стежок!
Сутінки повзли дедалі щільніше, й землю вже ледь було видно. Просто з тіні виринув здоровенний валун, оброслий мохом. У останню мить Квон Че У підстрибнув, перескочив його й помчав далі крізь чагарі.
— Лі-йон! — гукнув він у порожнечу.
Серце йому пекло — за те, що відволікся. Адже замість того, щоб триматися поруч, він захопився гілкою, яку збирався обробити й подарувати Лі-йон. І лише піднявши очі, зрозумів: вона зникла, а він — сам посеред дикого лісу.
Біг він уже добрий час, коли попереду почулися кроки. Між гілками він побачив групу чоловіків, які несли в обіймах безвладне тіло жінки.
— Ви, блядські виродки, — прошипів він крізь зуби.
Це була вона. Без свідомості. Немов хтось ударив її чимось важким. Бог знає, чи не гірше.
Він рушив слідом. Чоловіки вже минали табличку «Вхід заборонено» й зникали в заростях. Прямо біля тієї таблички на землі лежала покинута медична сумка Лі-йон.
Квон Че У схилився, розстібнув її, і мовчки почав запихати собі в кишені все, що бодай трохи скидалося на зброю.
Він вирішив: не вб’є їх швидко.
Він зробить це повільно. Відтягне задоволення.
Відріже їм пальці — один за одним — за те, що торкалися Лі-йон. А потім… потім нагодує ними їх самих. Хай подавляться.
В уяві вже вимальовувалися сцени — брудні, криваві, безжальні. Він уявляв, як вони скавулять, благають, повзуть, а він лише дивиться згори, наче м’ясник на чергову партію туш. І саме тоді…
— «Будь спокійний», — пролунав голос у його голові. Її голос.
— «Не злись — і все буде добре. Я просто хочу, щоб твій синдром покращився».
Несподівано щось усередині вщухло.
Гнів — цей знайомий, пекучий вогонь — почав гаснути.
Квон Че У засміявся.
Сміх його був спотворений, ледь не нелюдський.
*******
Колись тут була табличка: «Не турбувати. Працює нервова система». Зараз її замінили на: «Перекладачка не стрималась. Усе вже готово».
(Так, привіт. Це знову я — та сама, що підскочила серед ночі, бо Квон Че У щось глянув, і мозок вирішив, що без тебе ця сцена просто загине.)
Якщо ти це читаєш — значить, ти вже в історії.
А ще, певно, у моїй фанатській печері.
Цей переклад зробила Nathaniel,
а якщо хочеш ще більше творів, які пахнуть димом і теплом — заглянь у мій Telegram-канал.
А якщо тобі хочеться віддячити —
донати на чай, хліб і нову нервову систему — святе діло:
Monobank
Ko-fi
Цей текст не з’явився магічно.
Хоча трохи — так.
А ще…
«Приманка» уже вовтузиться десь у тумані сюжету.
Штовхає мене в плече. Кашляє з натяком.
Хочеш побачити її раніше?
Підкинь щось у жертвенну чашу. І дивися, як із неї з’являється новий розділ.
