Розділ 63
— Що я можу зробити? — запитав він, у голосі бриніли емоції. — Скажи, що я можу зробити, щоб усе виправити?
Лі-йон заплющила очі й глибоко вдихнула.
Квон Че У пропонував їй те, чого вона ніколи раніше не мала: можливість опертися на когось.
— Просто… — Вона намагалася заспокоїти шалене серцебиття. — Просто будь спокійним. Не гнівайся — і все буде простіше. Я лише… я лише хочу, щоб твій синдром покращився.
Квон Че У напружено скривився.
Лі-йон була впертою до відчаю. Але він уже пообіцяв собі: зруйнує ту стіну, за якою вона ховається.
***
— Марно. Ти все одно не підходиш, — заявив Кюбек, гортаючи енциклопедію зі швидкістю бурі. Вони з Квоном Че У сиділи за столом у променях сонця, ведучи психологічну війну.
Квон Че У сперся підборіддям на руки, не виказуючи жодної емоції.
— Лише я, молодий макака, маю шанс, — урочисто мовив Кюбек.
— Вибач, професоре, але мавпи — це не люди, — сухо відрізав Квон Че У.
— І ті, й ті — тварини. Звички схожі, — стояв на своєму Кюбек. — Молоді мавпочки ще й смачно пахнуть.
Квон Че У розсміявся. Хлопець не припиняв базікати про мавп.
Хоча насправді — немовля-макака в суспільстві не виживе.
— Люди можуть подумати, що я погано пахну. Але, між іншим, я чудово миюсь, професоре, — Квон Че У вже відчував, як йому пора припинити підігравати цьому бешкетнику. — У людському суспільстві молоді чоловіки не в тренді.
Він підняв руку, щоб порахувати на пальцях:
— У тебе немає заощаджень, ти зайнятий тим, щоб взагалі вижити, жодного досвіду в житті, незрілий, без почуття відповідальності…
— Але й ти теж без грошей, — втрутився Кюбек.
Квон Че У замовк і глянув на нього.
— Ти безробітний. Цілими днями валяєшся без діла. Хвалишся своїм «досвідом», хоча дружина все тягне на собі. Найгірше — це коли мавпа стара, а в неї досі нічого нема.
Квон Че У відчув, як йому от-от розірве голову від люті. Як це — мавпа?!
— Ти жив, як комаха, — спокійно додав Кюбек і зиркнув на нього. — Один в один, як личинка жука: їси, спиш, какаєш — і по колу.
Квон Че У захлинувся, затнувся і забув, що збирався сказати.
Кюбек тим часом уже знову занурився у книжку, з хижим вогником у очах.
***
З’явилося оголошення про другий етап конкурсу.
Лі-йон збуджено відкрила електронного листа, але її обличчя швидко змінилося — стала серйозною, аж жорсткою.
Минулого року п’ятиденна злива спричинила масштабні зсуви ґрунту. Потоки бруду, мов океанські хвилі, зійшли з гір і накрили будинки, машини, вулиці.
Кількість жертв ішла на сотні. Це було жахливе лихо.
Приблизно тридцять будинків змило повністю. Тисячі родин залишилися без світла.
Хоча Лі-йон і мешкала далеко від зони лиха, їй довелося запускати резервний генератор, щоби медичні прилади, підключені до Квона Че У, не вимкнулися.
Лі-йон стривожено вдивлялася в текст листа. Другий етап конкурсу мав відбутися саме в тій місцевості, де торік сталася катастрофа. І завдання — рятувати дерева. Лісова служба тимчасово відкриє закриту зону для учасників. Суть — відновлення лісу: хто посадить більше дерев за 24 години, той і молодець. Кожному дозволено взяти одного помічника.
Лі-йон іще не встигла вийти, а сили вже її покидали — просто від самого прочитаного.
— Лі-йон, ти ж казала, що йдеш до пацієнта о п’ятій? — Квон Че У зайшов до кабінету з ополоником у руці. Вона глянула на нього — в фартусі, зосередженого — й схопилася з криком.
//Примітка: ополоник — кухонне приладдя з довгою ручкою й глибокою чашоподібною частиною, яким зазвичай наливають суп, борщ чи інші рідкі страви.//
— Уже?! — почала метушитись. — Я встигну?..
— А що їстимеш?
— Що завгодно, коли повернуся. Поїж без мене. Не чекай!
Але щойно вона рвонула до дверей — Квон Че У перепинив її ополоником.
— Візьми мене з собою.
— Що?
— Якщо вже не можеш повечеряти зі мною вдома, дозволь бодай піти й попрацювати. Я стану твоєю лопатою й сокирою.
Лі-йон здригнулася. Він знову говорив про себе як про знаряддя. Це лякало. Особливо зважаючи на те, що вперше вона побачила його саме тоді, коли він… закопував людину.
— Я б воліла, щоб ти залишався вдома. Прибирав, готував, медитував із квітами — що завгодно. Лише будь спокійним. Мені від того легше.
Квон Че У насупився. В голові знову зареготав Кюбек: "Хоче зробити з тебе квіточку…"
— Ти хочеш, щоб я був квіткою? — голос став тривожно м’яким.
Лі-йон мимоволі здригнулася. Він починав розуміти, що вона всіма силами намагається тримати його вдома. Далеко від усього. Закритим.
— Ти хочеш, щоб мені було комфортно бути… таким собі слухняним чоловіком?
Його очі залишалися порожніми, байдужими. Вона не могла прочитати в них нічого. І вирішила говорити прямо:
— Так. Мені так спокійніше.
Квон Че У нічого не відповів.
— Я просто хочу, щоб ти був у безпеці, — додала вона тихо.
Він не відповів. Жодним словом, жодним жестом. Але його кам’яне обличчя висіло над Лі-йон, мов темна хмара. Вони дивилися одне одному просто в очі — мов на дуелі.
І тоді Квон Че У вперше погодився.
Не з покорою — а з відразою.
— Добре, — прошепотів він.
Як би вона не крутила, все було очевидно: Лі-йон намагалася просто замкнути його в чотирьох стінах. Вона безумовно відмовилася від ідеї отримати для нього документи, щоб влаштуватись на роботу… І навіть зараз, коли його так званий брат тримає її в заручниках, вона не кличе Квона на допомогу. Вона просто хоче зламати його агресію.
Зробити з нього квітку.
Та марно. Він народився звіром.
Але поки що — гратиме за її правилами.
Він посміхнувся.
— Тоді сьогодні я зберу тобі їжу в дорогу, — сказав він.
Лі-йон мовчки кивнула. Вона мусила вірити, що він намагається.
***
Лі-йон стояла на колінах перед знищеним деревом. Його кора була майже повністю з’їдена гусінню. Вона закінчила обробку пестицидами й зняла латексні рукавички. Охоронець, що стояв поруч, запхав руки в кишені й уважно спостерігав за її роботою.
— Лікарко… одне питання… — почав він.
— Ми не знищуємо дерева, — урвала його Лі-йон.
Той здивовано кліпнув очима.
— Багато клієнтів просять про це. Вони думають, що якщо коріння хворого дерева проросте в могили й обплете тіла предків, нащадків спіткає нещастя.
Вона побачила, як охоронець крадькома зиркнув на могилу поруч із деревом. Його очі округлились — вона щойно озвучила саме те, що він думав.
— Вони хочуть, щоб ми знищували дерева, яким по кількасот років, — мовила вона. — Але світ досі не розуміє цінності дерева.
Лі-йон закрила ящик з інструментами й поправила солом’яного капелюха.
— Зріжете це дерево — і ніщо не захищатиме могилу. Якщо ваші предки такі вже важливі, приходьте частіше й доглядайте дерева самі.
*******
Колись тут була табличка: «Не турбувати. Працює нервова система». Зараз її замінили на: «Перекладачка не стрималась. Усе вже готово».
(Так, привіт. Це знову я — та сама, що підскочила серед ночі, бо Квон Че У щось глянув, і мозок вирішив, що без тебе ця сцена просто загине.)
Якщо ти це читаєш — значить, ти вже в історії.
А ще, певно, у моїй фанатській печері.
Цей переклад зробила Nathaniel,
а якщо хочеш ще більше творів, які пахнуть димом і теплом — заглянь у мій Telegram-канал.
А якщо тобі хочеться віддячити —
донати на чай, хліб і нову нервову систему — святе діло:
Monobank
Ko-fi
Цей текст не з’явився магічно.
Хоча трохи — так.
А ще…
«Приманка» уже вовтузиться десь у тумані сюжету.
Штовхає мене в плече. Кашляє з натяком.
Хочеш побачити її раніше?
Підкинь щось у жертвенну чашу. І дивися, як із неї з’являється новий розділ.
