Розділ 62
— Отже, Лі-йон, — знову заговорив голос із телефону, — я вже казав це тобі в перший день знайомства.
Лі-йон була геть спантеличена.
— У тебе є моя повна підтримка, — пролунав голос. — Я, звісно, надішлю тобі всі необхідні ресурси. Мені байдуже, ким ти зробила мого брата — працівником лікарні, хатнім слугою чи… іграшкою. Просто не забудь, що ти маєш зробити.
— Я зловлю справжнього злочинця і підставлю його замість тебе.
— І постарайся втримати його на Хвайдо.
Обличчя Лі-йон знову похололо. Вона згадала ці слова. Губи її ледь ворухнулись у відповідь, і вона побіліла. Квон Че У зиркнув на телефон, потім на неї. Відвів погляд і зітхнув із роздратуванням.
— Чого це ти роздаєш накази моїй дружині? — буркнув він. — Якщо зібрався казати такі дурниці, то краще більше не дзвони!
На іншому кінці Квон Кі Сок усміхнувся. Голос його брата звучав настільки невинно, зовсім не схоже на того лютого й безстрашного Че У, яким він був до аварії. Наймолодший син грізної сім’ї Квон. Його молодший брат, якого він сам виростив. Той, що завжди зціплював зуби й відмовлявся приймати будь-яку допомогу від батьків. Той, що сам провів межу між собою й усіма іншими.
А тепер цей звір звучить так, ніби його приручили.
— Директоре Чо.
— Так, сер, — вклонився Чо Кьон Чон. Здавалося, на його плечах лежить тягар цілої гори — відчуття, яке не покидало його ще з того дня, як він уперше відвідав це місце… в шкільній формі.
Будинок, збудований із десятків ханок.
Чорна черепиця, схожа на хвилі, виглядала мирною, мов зграя журавлів. Але що далі він заходив, то більше перехоплювало подих. Немов він ступив у пащу змії.
Родина Квон. Ім’я, яке вимовляли лише пошепки — зі страхом.
Одна з трьох найвпливовіших корпорацій, що управляли нерухомістю в усій Кореї. Організація з колосальним економічним ресурсом, серцевина тіньового «Блакитного дому». Подейкували, що дід Квон Кі Сока створив свою імперію, позичаючи гроші дрібним компаніям, яким був потрібен стартовий капітал. І цей капітал із часом зростав удвічі, втричі — аж до десятків мільярдів доларів.
Протягом восьмидесяти років родина Квонів здобула настільки величезну владу, що стояла в авангарді майже кожної великої корпорації Республіки Корея. Вони стали непохитною тінню держави — впливовою, всепроникною, безмовною.
//Примітка: «Стояти в авангарді» — сталий вираз, що означає бути серед лідерів, очолювати рух або процес, займати провідне місце.
Ходили чутки, що голова родини Квон одного разу віддав цілий об’єкт Центральному розвідувальному управлінню і навіть позичив їм своїх мисливських псів — під кодовою назвою "Блакитні соколи".//
Судова система перетворилася на Агентство національної безпеки, а згодом знову — на Службу національної розвідки. А ті пси стали окремою, закритою структурою під безпосереднім контролем президента. Їхнє завдання — «зачистки». Без сліду.
Президент, можливо, і був розумним. Але голова Квон — розумніший. Він зайняв місце серед головних акціонерів. І зробив це… не виходячи з власної резиденції.
***
Вплив родини Квон, що непохитно тримався майже століття, лише зростав. Центром їхнього успіху був бізнес. Основний бізнес — кредитування. Брудна робота приносила голові задоволення. Але ще більше він цінував еліт. І плекати їх — умів, як ніхто інший.
Він жадібно прагнув вийти за межі цієї країни. Вплив. Влада. Контроль. Для цього він підтримував дітей із бідних родин, у яких бачив потенціал. Родина Квонів ростила таких дітей, навчала їх у найкращих закладах — і згодом розставляла по всіх сферах суспільства. Саме так вони тримали країну в руках.
Чо Кьон Чон був одним із цих дітей.
— Директоре, вибач за те, що сталося, — пролунав голос.
— Ні, сер, вибачатись маю я. Я не передбачив, що Хван Чо-юн наробить такої біди.
— Кажуть, він був твоїм улюбленим учнем.
— Я лише розглядав можливість навчити його. Він мав потенціал. Ось і все.
Чо Кьон Чон згадав, як ще в студентські роки спіймав Хвана Чо-юна на вирощуванні заборонених рослин. Тоді він подумав, що зможе його перевиховати — і доручити керування вирощуванням особливих культур на Хвайдо. Але всі зусилля пішли прахом — через безрозсудство учня. А коли з’ясувалося, що Хван Чо-юн уплутався в справи, пов’язані з директором Квоном, Чо Кьон Чон одразу його викреслив.
— Як просувається? — спитав Квон Кі Сок.
Після смерті голови родини батько Кі Сока порушив традиції — і вийшов із тіні. Його компанія поглинула Hydrangea Pharmaceutical Co. Ltd., яка тоді була в скруті.
— Усе йде дуже гладко, — відповів Чо Кьон Чон.
— Ніхто не повинен дізнатись про рідкісну рослину.
— Так, сер. Я пам’ятатиму, — вклонився він. І в ту мить перед очима майнула чиясь постать. Квон Кі Сок прибирав одного дослідника за іншим. Усе — задля конфіденційності. По скроні Чо Кьон Чона скотилася крапля поту.
— Хвайдо — надзвичайно важливе місце.
На острові не було жодної ділянки, куди б не сягала рука родини Квонів. Увесь Хвайдо слугував зручним інсинератором для їхніх проблем.
— Ви маєте виграти проєкт "Хвайдом", — промовив Квон Кі Сок.
Чо Кьон Чон чудово розумів: це не було проханням. І вже точно не турботою про його добробут.
Це був наказ.
Він мусив перемогти.
***
— Тебе так завжди до цього ставили? — запитав Квон Че У, м’яко проводячи пальцями по її руці, яку досі тримав. Обличчя Лі-йон було до блідості спустошеним.
— Навіщо ти взагалі терпиш це?
Квон Че У не міг зрозуміти, чому вона опустила голову після слів того чоловіка, чому розмовляє з ним так ввічливо, ніби винна. Та ж він їй навіть не начальник.
— Я… просто… Він ніколи не приїжджав. І ніколи не говорив нічого відверто поганого. Телефонує… раз на місяць, не частіше. Не переймайся, — прошепотіла Лі-йон.
Квон Че У зітхнув.
— Це все через мене, так? Через те, що я нічого не пам’ятаю…
— Що?
— Вони так до тебе ставляться, бо знають, що я втратив пам’ять. І я… почуваюся, ніби підвів тебе. Пробач, Лі-йон.
Вона відчула, як щось обпекло її зсередини. Совість. Його вибачення — вона не мала права його приймати. Не зараз, не після всіх брехень, якими зв’язала їхні життя.
— Ти знала, що моя сім’я така? — спитав він.
— Я… спочатку не знала, — відповіла Лі-йон, відвівши погляд.
— Я… я приховав своє походження, коли наближався до тебе? Навіть по голосу зрозуміло — мій брат гнилий до кісток. То що… я теж збрехав, аби одружитися з тобою?
— Ні… — прошепотіла вона. Їй хотілося його заспокоїти, але вона не знаходила слів. — Ми обоє не знали майже нічого про родини одне одного, коли… вирішили одружитися. І я… не порушувала ці теми.
Квон Че У стиснув її руку. Його погляд був сумний і теплий.
— Я почуваюся, ніби винен тобі дуже багато.
— Чому? — запитала Лі-йон.
— Бо все, що з тобою сталося… відтоді, як я з’явився у твоєму житті… Я ж якесь прокляття. Всі ці труднощі, ці небезпеки — це ж через мене.
Він опустив чоло на зворотний бік її долоні. Його гаряче дихання торкнулося її шкіри — і розчинилося, мов сніг.
І він не помилявся. Лі-йон і справді потрапила в вир подій, від яких раніше трималась осторонь. Її життя перетворилося на напружений похід мінним полем. Але все одно, слухаючи його слова, вона не змогла стримати сліз.
*******
Колись тут була табличка: «Не турбувати. Працює нервова система». Зараз її замінили на: «Перекладачка не стрималась. Усе вже готово».
(Так, привіт. Це знову я — та сама, що підскочила серед ночі, бо Квон Че У щось глянув, і мозок вирішив, що без тебе ця сцена просто загине.)
Якщо ти це читаєш — значить, ти вже в історії.
А ще, певно, у моїй фанатській печері.
Цей переклад зробила Nathaniel,
а якщо хочеш ще більше творів, які пахнуть димом і теплом — заглянь у мій Telegram-канал.
А якщо тобі хочеться віддячити —
донати на чай, хліб і нову нервову систему — святе діло:
Monobank
Ko-fi
Цей текст не з’явився магічно.
Хоча трохи — так.
А ще…
«Приманка» уже вовтузиться десь у тумані сюжету.
Штовхає мене в плече. Кашляє з натяком.
Хочеш побачити її раніше?
Підкинь щось у жертвенну чашу. І дивися, як із неї з’являється новий розділ.
