Розділ 59
Очі Квона Че У світилися — і, здавалося, освітлювали ніч. Лі-йон мовчки дивилася на нього, аж поки не почервоніла. Вона нервово прикусила губу.
— Я не мисливиця за грошима… — пробурмотіла.
— Шкода, — відповів він. — Я б не заперечував, якби ти полювала саме за мною.
— Але ж ти без копійки, — усміхнулася Лі-йон.
— Хіба ти не казала, що моя родина багата?
— Вони дуже страшні.
Лі-йон тяжко зітхнула.
— Моя ж родина… суцільний бардак. — Було краще тримати інших на відстані. Вона розривалася навпіл — між бажанням розповісти про себе й потребою збудувати нову стіну.
— Ми були ріднею, — тихо мовила вона. — Але ніколи не ставали справжньою сім’єю.
Квон Че У слухав мовчки, уважно. Вона продовжила:
— Удома мене називали Сон-йон.
— Сон-йон?
Вона кивнула.
— Це було щось на кшталт прізвиська. Коли ім’я Со Лі-йон записати вертикально, виходить Сон-йон. Так і приклеїлось. Сон-йон — це кіптява від спаленого соснового дерева. — Вона замовкла на мить. — Я була плямою. Брудною плямою на іміджі нашої родини.
Раптом ніч розірвав вибух феєрверку. В небі розквітла злива вогнів. Удалині долинали голоси — люди вигукували, плескали. Лі-йон не могла відвести погляду від цього яскравого, строкатого світла.
Якби ж вони могли зігріти моє порожнє серце…, подумала вона. Я б віддала що завгодно, аби не сумувати за родиною.
— То ти все життя бачила себе саме так? — спитав Квон Че У. Його спокійний погляд був звернений прямо до неї. — Як пляму? Як кіптяву? Ти справді так на себе дивишся?
//Примітка: Кіптява — це чорний брудний наліт, який з’являється, коли щось горить не до кінця.//
Його лагідний погляд боляче стискав серце. Він ніби благав її відповісти. Його очі були дзеркалами — і вона раптом побачила у них не пляму, не кіптяву. Вперше вона побачила себе жінкою. Самостійною. Стійкою. Тією, що вижила, попри все. Лікаркою дерев. Тією, що піклується.
Вона витримала цькування колег і знущання кузенів. Вона вистояла. Вижила. І проросла, хоч умови й були нестерпні.
— Ти знаєш, що після лісової пожежі дерево все ще живе? І знову виростає ліс?
— Гм… і? — запитав він.
— Колись я була Сон-йон. А тепер я — лікарка дерев.
Він усміхнувся.
— Я збудувала себе наново, — сказала вона, і голос зрадницьки затремтів. Вона все ж усміхнулася — і не звертала уваги на сльози, що наверталися на очі.
Його лагідний погляд боляче стискав серце. Він ніби благав її відповісти. Його очі були дзеркалами — і вона раптом побачила у них не пляму, не кіптяву. Вперше вона побачила себе жінкою. Самостійною. Стійкою. Тією, що вижила, попри все. Лікаркою дерев. Тією, що піклується.
Вона витримала цькування колег і знущання кузенів. Вона вистояла. Вижила. І проросла, хоч умови й були нестерпні.
— Ти знаєш, що після лісової пожежі дерево все ще живе? І знову виростає ліс?
— Гм… і? — запитав він.
— Колись я була Сон-йон. А тепер я — лікарка дерев.
Він усміхнувся.
— Я збудувала себе наново, — сказала вона, і голос зрадницьки затремтів. Вона все ж усміхнулася — і не соромилася сліз, що підступили до очей.
Порожнє дитинство не дало їй пустити коріння. У той час, коли мала б рости й пізнавати світ, вона засихала. В оточенні колючок навчилася лише віддалятись від людей. Її життя було сповнене болю, але вона старалась.
Може, у такому місці й не цвітуть квіти… але, може, хтось…
…хтось міг би сказати їй, що вона старалася. І цього досить. Що вона — достатня.
— Можливо, це не красиво. Але це — я.
Феєрверки знову вибухнули в небі. Квон Че У засяяв їй у відповідь. Його усмішка була така тепла, що розтопила лід у грудях. Він обійняв її й притис до себе.
— Я так і знав! — вигукнув він.
— Що?
— Я не вірив, що людина, яка так дбайливо піднімає з землі опалі пелюстки, може вважати себе брудною плямою.
Феєрверки стріляли одне за одним. Люди навколо радісно вигукували. Але Лі-йон нічого не чула. Вона ніби відірвалася від усього світу. Була лише близькість із Квоном Че У — і її серце, що шалено калатало.
І це вже було зовсім не так, як тієї ночі в горах.
Лі-йон стисла вологі від поту долоні. На мить їй закортіло втекти. Але вона встояла.
— Я просто хотіла жити спокійно, подалі від людей, — вирвалося з неї. — Я боялася їх. Боялася, як вони на мене дивляться. І я вибрала дерева замість людей. Бо вони мене прийняли. У них немає упереджень. Ліс був єдиним місцем, де я почувалася в безпеці, але…
Він усе ще дивився на неї — терпляче, мовчки.
— Але ти…
Вона глянула на нього.
— Ти постійно…
Вона обірвала себе.
— Кажи, — м’яко підбадьорив він.
— Ти отруйний, — раптом випалила вона. — Мені так здається. Думаю… ти отруйний.
Це було зовсім не те, що вона хотіла сказати. Вона розгубилася. Панікувала.
Та він залишався спокійним. Просто чекав. Знав: вона кружляє довкола справжніх слів — і дозволив їй.
— Ну і що? — запитав він.
Його рівний, тихий голос допоміг їй зібратись.
— А тому… я…
У небі спалахнула нова хвиля феєрверків.
— Думаю, в мене справді з’явився другий чоловік. Новий чоловік.
— Що? — Він тепер був зовсім збитий з пантелику.
— Я більше не бачу того старого Квона Че У. Ти — вже інший, — проговорила Лі-йон. Її обличчя палало від сорому. Вона й сама не знала, сміятись їй чи плакати після таких слів.
//Ванна з перекладачем: ой який розділ класний
чесно, я іноді не знаю, що писати до таких.
коли крінж — я жартую, коли стьоб — я кидаюся словами.
а тут...
ну тут просто — ой, який розділ.
таке тепло. така сцена. така Лі-йон. такий Квон.
і я не знаю, куди себе подіти, тому просто сиджу й дивлюсь на феєрверки, ніби це мені сказали:
«ти старалась. і цього досить».
а потім згадую, що ми ще нічорта не знаємо про того Че У з минулого його брата, може сім'я ще припреться… і трохи напружуюсь.
бо це ще тільки 59-й.
а значить — авторка явно щось задумала.
але поки — я гріюся.
і цього досить.//
*******
Колись тут була табличка: «Не турбувати. Працює нервова система». Зараз її замінили на: «Перекладачка не стрималась. Усе вже готово».
(Так, привіт. Це знову я — та сама, що підскочила серед ночі, бо Квон Че У щось глянув, і мозок вирішив, що без тебе ця сцена просто загине.)
Якщо ти це читаєш — значить, ти вже в історії.
А ще, певно, у моїй фанатській печері.
Цей переклад зробила Nathaniel,
а якщо хочеш ще більше творів, які пахнуть димом і теплом — заглянь у мій Telegram-канал.
А якщо тобі хочеться віддячити —
донати на чай, хліб і нову нервову систему — святе діло:
Monobank
Ko-fi
Цей текст не з’явився магічно.
Хоча трохи — так.
А ще…
«Приманка» уже вовтузиться десь у тумані сюжету.
Штовхає мене в плече. Кашляє з натяком.
Хочеш побачити її раніше?
Підкинь щось у жертвенну чашу. І дивися, як із неї з’являється новий розділ.
