Розділ 58
— Ти робиш помилку! Я ж намагався тобі допомогти!
Квон Че У не відповів. Він розвернувся, залишивши Хвана Чо-юна борсатись, прив’язаного до дерева.
— Я ж намагався врятувати тебе від шахрайки, блін! Ти взагалі знаєш, яка вона, ця Со Лі-йон?! Яку погань приховує?!
Квон Че У підійшов до Лі-йон і нахилився. Обережно обійняв її, мовби нікого навколо не існувало. Його руки ніжно огорнули її — і вона не відсторонилася.
— Вона з абсолютно зруйнованої родини! І все тому, що там рідні між собою кохалися, перелюб чинили —
— Я знаю.
— Ти знаєш?! — Хван Чо-юн вражено витріщився.
— Я її чоловік. Звісно, я знаю про все. Вона мені розповіла.
Квон Че У відповів спокійно, майже нудьгуючи. Він міцніше пригорнув Лі-йон до себе. І вперше за довгий час вона змогла нормально вдихнути. Хван Чо-юн ще пробував отруїти повітря своїми словами, але вони просто розвернулися й пішли вглиб саду, не зважаючи на нього.
— Квоне Че У?
— Хм?
— Дерево… — прошепотіла Лі-йон. — Якщо лишити його прив’язаним, гілки можуть зламатися. Йому буде боляче…
Квон Че У торкнувся губами її чола. Його серце стислося. Вона — в усьому цьому болі — усе ще хвилювалася за дерева.
— Співробітники готелю знайдуть його й розв’яжуть, — сказав Квон Че У. — Але зараз не час хвилюватися за дерева, Лі-йон.
— Що?
— Я ж казав, що я безжальний, правда? — він посміхнувся. — Якщо тікаєш — то не дай себе спіймати.
Він повів Лі-йон далі вглиб саду. Головний біль зник, ніби його й не було.
— Ти! — Хван Чо-юн затремтів, коли побачив чоловіка, який з’явився перед ним. Того самого, з яким зустрічався в барі.
— Я ж казав: живи тихо, — чоловік був одягнений у форму офіціанта, ніби щойно обслуговував гостей.
— Та пішов ти, і твій директор Квон! — закричав Хван Чо-юн. — Ви всі просто бандюки! Тільки й робите, що погрожуєте. Думаєш, цей сморід від вас можна прикрити костюмом?
— А хто такий чоловік Со Лі-йон, га? Теж з таких? Теж людей убиває?
Чан Бом Хі відвів погляд від телефону. Він удавав із себе суворого ветерана, та на мить утратив холоднокровність.
— Молодий пан не такий, як ми.
Він натиснув «надіслати». Повідомлення гласило: Підготуйте відро.
Невдовзі на дереві лишилася лише самотня краватка, що гойдалася на вітрі. А чоловіка вже ніде не було.
***
— Вибач, — сказав Квон Че У. — Я ж чітко пояснив тому виродку, щоб більше тебе не турбував. Не думав, що він посміє з’явитися знову.
«Сад Венери», гордість готелю «Хвайдо Гранд», був таємничим і прекрасним. Квон повів Лі-йон до хащів дерев. Вона мовчки йшла за ним. Вони сіли під наймасивнішим деревом, яке тільки знайшли.
— Ти… ти почув, що казав Хван Чо-юн про мою родину?
— Про що саме?
— Про… нашу історію. — Вона не змогла підвести на нього погляд. Але Квону було не до цього. Йому хотілося заправити їй пасмо волосся за вухо.
— Ми ж одружені, — м’яко мовив він. — Тож, певно, я мав би все знати, правда? Просто… забув, як і все інше зі свого минулого.
Отже, ти не знаєш… Це здавалося абсурдним і дивним. Ще нещодавно він злився через те, що нічого про неї не знає. А тепер говорить, ніби знає все — просто щоб утішити?
— Я… я тобі не розповідала. Навіть до шлюбу, — прошепотіла Лі-йон. — Я тебе обдурила.
Запала важка тиша. Лі-йон боялася того, що буде далі. Вона щойно зізналася. Навіть якщо не в усьому. Вона його обманювала. І досі — теж.
А Квон Че У… розсміявся.
Лі-йон розгубилась. Вона не знала, чого чекала — мабуть, гніву. Але його сміх зовсім не пасував до ситуації. Вона поглянула на нього. Квон відкинувся на дерево, склавши руки за головою, ніби нічого й не сталося. Спокійний, розслаблений.
— То чому ж ти вирішила сказати мені це саме зараз? — запитав він.
— Що?
— Хочеш сказати, що тепер я здаюся тобі більш надійним, ніж раніше? — усміхнувся. — Це в тебе зізнання?
З якого дива він так це тлумачить?.. Він прищурився від сонця і поглянув просто на неї. Його погляд був незворушним, як завжди — і тільки її.
— Лі-йон, якщо ти так раптово поводишся щиро… я можу й збудитися. Попереджаю.
— Ні… я… не це мала на увазі, — збентежено сказала вона. — Я хотіла сказати, що ввела тебе в оману. Ти покохав жінку з дуже складною сімейною історією. Ну, уяви ситуацію хоч трохи!
— Я, може, й ідіот, — торкнувся він сухих вуст, — але якщо це ти… то, мабуть, мені подобається, коли мене водять за ніс.
//Ванна з перекладачем: ой, вже люблю цей момент. Ще в голові така гарна картинка випливає коли читаю цю сцену.
Я обіцяла — я знайомлю вас із тим, як саме я перекладаю цей твір частина 5/5
Коли текст нарешті готовий, ти сидиш, перечитуєш останній абзац, зітхаєш… і тиснеш "опублікувати".
Розділ вирушає у світ.
І починається найцікавіше — постперекладацький синдром:
Ейфорія — «Це найкраща сцена в історії людства».
Відчай — «Це найгірша сцена в історії людства».
Нічого не відчуваю — просто сидиш і дивишся на перегляди, мовчки п’єш чай.
Після завершення всіх етапів
…сиджу й думаю:
«Нормально вийшло?.. Чи там десь знову щось тупо?»
Іноді я вже не можу сприймати текст об’єктивно.
Бо бачу кожне слово по 15 разів.
Бо не знаю, це вже красиво — чи просто я втомилась.
Тому я чесно кажу собі:
"Хай GPT ще раз гляне."
І так, я знаю, що він ставить зайві розділові знаки.
Іноді тире між підметом і присудком. І кому перед “і”.
Але мені спокійніше, коли він їх ставить, а не я проґавлю(це вже буде його провина).
"Хай краще GPT помилиться з комою, ніж я залишу відпечатку(в мене дуже часто відпечатки) в фінальній репліці героя."
Переклад це часто:
«Блять, заєбалася… але доробила.»
І найприємніша частина — саме публікація
Коли ти вже натиснула "опублікувати",
написала коментар — навіть якщо трохи кринжовий,
і сидиш така з чаєм:
«Сьогодні — я. молодець.»
Бо як би не було — цей розділ уже пройдено.
На вуста з'являється величезна усмішка.
І так, тут ще купа нюансів
Тут ще є купа дрібниць, про які я поки не розповіла:
примітки, які я додаю в процесі, коли не можу вирішити, як краще звучить фраза,
коментарі перекладача
мікропошуки стилістичних відповідників,
боротьба з повторами, неоднозначністю, реченнями-мутантами, які автор просто кинув у мене, ніби це мої проблеми.
Бо переклад(як мінімум для мене) — це не гладко, рівно й за планом.
*******
Двері не скрипнули — вони здалися.
Пилові кроки привели тебе сюди, хоча ти ще не зовсім розумієш, куди.
На стіні — пляма замість мапи. На підлозі — стрілка, яка колись щось забороняла, а тепер лише підморгує.
Якщо читаєш це — тебе вже обрано.
Ще більше розбірливого божевілля — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це марафон із викликами, де на фініші не медаль, а згорілий мозок.
Хочеш підтримати бігуна — чай і донат сюди:
Monobank
Ko-fi
І, до речі, прискорення "Приманки" вже дихає в потилицю.
Хочеш більше — ритуал відомий.
