Розділ 56
— Подивися на мене! — закричав Хван Чо-юн.
//Коментар перекладача: [вривається через вікно]: ТАК Я І ДИВЛЮСЬ, ЧО-ЮНЕ. І БАЧУ ПЛЯМУ НА СЮЖЕТІ. ПЛЯМУ, ЯКУ НІ ВИВЕСТИ, НІ ЗАКОПАТИ.//
— Мій чоловік, мабуть, надто добрий, раз досі не прибив тебе, — Лі-йон знизала плечима й рушила геть.
//Коментар перекладача: НАЗВІТЬ ЦЬОГО ЧОЛОВІКА СВЯТИМ. ЙОМУ МОНУМЕНТ ТРЕБА, А ЦЬОМУ — МІШОК НА ГОЛОВУ.//
— Зате він може дихати нормально, на відміну від мене!
//Коментар перекладача: ах ти бідна канарейко без кисню, душишся?//
Її вже втомила ця розмова. Страх перед Хваном Чо-юном більше не мав над нею влади. Вона розвернулася, щоб піти.
— Він що, думає, що знає тебе краще за мене?! — зірвався Хван Чо-юн. — Цей покидьок узагалі знає про твою родину?
//Коментар перекладача: ХТО ТОБІ ДАВ ДОСТУП ДО МОВИ? ПОВЕРНИ СЛОВА В СКЛАД. І НАЗАД НЕ ВИХОДЬ.//
Лі-йон застигла, мов укопана. Її обличчя миттєво втратило будь-який вираз.
— Якщо він не знає, тоді твій шлюб — шахрайство, — не замовкав він за її спиною. Лі-йон не могла знайти в собі слів для відповіді.
— Який чоловік у цьому світі, яка сім’я, прийме дитину, як ти? Ти хоч знаєш, наскільки люди чутливі до "родинних обставин"? Саме за цим і оцінюють, чи гідна жінка для шлюбу.
//Коментар перекладача: А ЯКУ ДИТИНУ, ЯК ТИ, ПРИЙМЕ ПЛАНЕТА? //
Лі-йон ледве втримувала голову прямо. Вона так сильно стисла кулаки, що нігті врізались у долоні й викликали пекучий біль.
— Якщо ти це приховала, коли виходила заміж, він може подати в суд і домогтися анулювання. Якби він дізнався про твоє походження раніше, він би навіть не одружився з тобою. Подумав би, чи здатна ти взагалі створити нормальну сім’ю.
//Коментар перекладача: [зробіть мені чай із цегли]: ах ти, слизняку з гниллю! ЄДИНЕ, ЩО ТУТ ПОТРІБНО АНУЛЮВАТИ — ЦЕ ЙОГО НАРОДЖЕННЯ.//
У цю мить Лі-йон хотілося, аби поруч було величезне дерево — таке, в кроні якого вона могла б розчинитися без сліду. Сховатися в листі, відчути свіже повітря — і просто дихати, нарешті дихати вільно.
— Як він може жити з дитиною від перелюбників? Це огидно, — не зупинявся Хван Чо-юн. — Ти ж позашлюбна. Хіба не казали, що твій батько насправді твій дядько?
Лі-йон здалося, що її зараз знудить. Вона прикрила рота рукою, намагаючись стримати нудоту. Але Хван Чо-юн не вгамовувався.
— Ти з самого початку з’явилася на світ із бруду. Суцільна ганьба. І подумати тільки — я ще й шкодував тебе, казав, що ти гарна… Ось чому байстрюки без нормальної родини...
//Коментар перекладача: [Я ВИЛІЗЛА З ТЕКСТУ, ЗІ СВОЄЇ НОРИ, З МІШАНКИ ЧАЮ І ГНІВУ]
ТА ЗАТКНИСЬ.//
Лі-йон більше не могла терпіти. Вона зігнулася — і вирвало все, що було в шлунку. Хван Чо-юн швидко відступив, уникаючи потоку.
Правда, яку вона стільки років ховала, вирвалася назовні.
Її тітка була на кілька років молодша за матір. Їхні батьки зникли рано, тож мати Лі-йон мусила покинути школу, щоб виховати молодшу сестру. Потім кожна з них створила свою сім’ю. Але коли мати Лі-йон раптом завагітніла, попри вік і нібито відмову від сексуального життя, усе стало ясно.
Це була зрада. Її мати мала зв’язок із чоловіком своєї сестри — молодшим чоловіком.
Вона навіть називала це «коханням».
Як можна зрадити сестру, яку сама виростила? Як можна називати коханням роман із власним шваґром?
Коли все розкрилося, обоє — мати Лі-йон і коханець — утекли серед ночі, залишивши немовля в розбитому домі.
Її тітка була знищена. Її зрадили двоє найдорожчих людей: сестра і чоловік — її перше кохання.
Тож Лі-йон виховували ті, хто залишився — її тітка й чоловік матері. Вони стали її батьками. Замість тих, хто втік. Замість грішників.
Єдине, що залишилось у колись щасливих домівках двох родин, — це подружжя, які втратили партнерів, і діти, що залишилися без батьків. Усі вони жили з відчуттям зради.
Лі-йон виросла до сімнадцяти років у домі, що здавався порожньою оболонкою, руїною. Саме тому в ній була ця тиха лють.
Її примхлива тітка водночас дбала про неї — і ненавиділа. Вона годувала Лі-йон, била, коли та не слухалась, а згодом — виганяла в холод на вулицю. Лі-йон досі пам’ятала той день, коли випадково назвала жінку, що її виховувала, «тіткою». За це вона годинами писала пояснювального листа, сидячи на свіжих слідах від різок, із потоками сліз на щоках. Вона так і не зрозуміла, що зробила не так, тільки повторювала: «Бо я — небажана дитина».
Її двоюрідні брати — водночас і зведені брати — не могли витримати навіть її усмішки. Попри те, що всі вони пережили одну трагедію, вони звинувачували Лі-йон у нещасті та гріху. Щороку, коли вона переходила до нового класу, вони таємно поширювали серед її однокласників брудні плітки.
Вона чула кожну з них:
«Моя мама казала, що її мати зрадила й втекла, залишивши її. Це навіть гірше, ніж бути позашлюбною дитиною. Брудна кров!»
«Якщо подивишся їй в очі — помреш!»
«Якщо з нею заговориш, твої мама й тато теж зрадять одне одного!»
Ці чутки почалися ще в початковій школі й тяглися аж до дорослого життя. Її тричі змушували змінити роботу. Де б вона не опинилася, які б зв’язки не обірвала — її родичі знову знаходили її й руйнували життя.
У результаті вона стала обережною з чоловіками, відстороненою від людей і… щасливішою на самоті. Здавалося, тільки усамітнення може її врятувати. Тихе життя. Чіткий розпорядок.
Життя, повне — і самотнє.
Наче дерево.
Вона ще більше почала тікати в природу. Єдині миті, коли Лі-йон почувалась спокійно — це ті, що проводила під деревами. Вона намагалася стати частиною рослинного світу, бути з ними на одному рівні.
Але пронизливий голос Хвана Чо-юна розірвав її думки, мов ножем. Повернув її назад у реальність.
— Спочатку він може й зненавидить мене, але з часом твій чоловік ще подякує мені, — сказав Хван Чо-юн із усмішкою людини, що вважає себе переможцем.
Тіло Лі-йон знову затремтіло.
Ванна з перекладачем: [дихає глибоко. дуже глибоко. виходить із дуплянки з написом «не чіпати, перекладач в анабіозі»]
Тут мала б бути якась рефлексія. Щось про Лі-йон, про біль, про шрами. Але я скажу чесно: я не дуже вмію співчувати людям як слід. Особливо вигаданим.
Тітка. Яка годує, б’є й викидає на вулицю. Бо її зрадили — значить, можна ламати іншу людину. Чоловік матері. Який стає «новим батьком» — але з глухим вироком у погляді. Тітка. Яка годує, б’є й викидає на вулицю(яким чином вона подумала водночас любить її і ненавидить). Чоловік матері. Людська гниля. Голови-унітази з функцією коментування чужого існування. І однокласники. Бляха. ОДНОКЛАСНИКИ. Маленькі вісники пекла. Вірять у херню, поширюють херню, живуть у херні — і ліплять її по колу. Не тільки однокласники а й інші такі люди в її житті.
Адаптація
Чорновий переклад уже готовий. Сцена має форму. Але поки що це — скелет без шкіри, кострубата конструкція зі змістом, але без душі.
Тепер починається те, що більшість людей вважає «власне перекладом» —
але насправді це редагування й адаптація, тобто:
шліфування стилю,
переписування,
емоційне й ритмічне налаштування речень.
Кожне речення я читаю ЗНОВУ — і питаю:
Це звучить українською?
Це звучить так, як говорить персонаж?
Це взагалі має сенс?
Чи читається воно плавно?
Чи передає те саме відчуття, яке було в оригіналі?
Конкретно, що я змінюю?
Слово-підліток на слово-дорослого:
“He was super mad” — це не “він був супер злий”, а, наприклад,
«Його аж трусило від злості».
Перестановка логіки:
Корейська й англійська часто будують фрази інакше. Тому я можу
міняти порядок дій, розбивати речення або навпаки — зливати кілька в одне, щоб воно мало плавний ритм.
Інтонація персонажа:
Я думаю не лише, що він сказав, а як він це сказав.
Бо “I’m fine” — може бути і
«Я в порядку», і
«Зі мною все добре», і
«Та відчепись уже», залежно від тону.
Підлаштування під читача:
Те, що нормально в англійській (або корейській), в українській може звучати дико.
Тому я адаптую — не змінюючи сенс, але змінюючи форму подачі.
…і тут треба чесно сказати:
Насправді ця частина — найзаморочливіша.
Бо саме тут у тексті немає жодної чіткої схеми.
Немає інструкції типу: "заміни А на Б, і отримаєш геніальне речення".
Ні. Тут усе гірше.
Іноді здається, що фраза легка: маєш 2–3 слова, які точно передають значення — але щось не так.
А іноді хочеш красиво подати речення — і крутиш його так, і сяк, і боком, і через задній хід, а воно все одно якеcь… глухе.
І все це — на рівні нюансів, ритму, підтексту, відтінку тону.
Складно пояснити, зате легко відчути, коли щось не працює.
Навіть писати про це довго не хочеться. Бо кожна адаптація — це маленьке мовне випробування. Ти ніби граєш у шахи, але не знаєш, проти кого.
У підсумку ця частина — найменш формалізована, але найважливіша.
Бо саме тут переклад стає текстом. І саме тут ти або зливаєш сцену, або витягуєш її так, що читач скаже: «ого, це було сильно».
*******
Двері не скрипнули — вони здалися.
Пилові кроки привели тебе сюди, хоча ти ще не зовсім розумієш, куди.
На стіні — пляма замість мапи. На підлозі — стрілка, яка колись щось забороняла, а тепер лише підморгує.
Якщо читаєш це — тебе вже обрано.
Ще більше розбірливого божевілля — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це марафон із викликами, де на фініші не медаль, а згорілий мозок.
Хочеш підтримати бігуна — чай і донат сюди:
Monobank
Ko-fi
І, до речі, прискорення "Приманки" вже дихає в потилицю.
Хочеш більше — ритуал відомий.
