Розділ 55
Щойно Лі-йон переступила поріг готелю, зверху посипались пишні квіткові гірлянди — просто їй у вічі. Вона різко стиснула руку Квон Че У, за яку досі трималася зовсім легенько.
З її вуст вирвався короткий зітх.
У голові вона вже все спланувала: показатися перед головою Лімом — і втекти.
Її одяг явно не додавав впевненості. Колготки здавлювали ноги й неприємно лоскотали при кожному кроці. Вона не могла втриматися від бажання постійно згинати й розгинати коліна. А квадратний виріз уперто оголював ключиці, що тільки погіршувало ситуацію.
Лі-йон здавалася собі чужою. Високі підбори, відкриті литки, повільна хода — це була зовсім не вона.
— Нервуєш? — тихо запитав Квон Че У, опускаючи погляд, поки вів її під руку.
Лі-йон була занадто зайнята думками про те, як він виглядає. Навіть із недбало розчесаним волоссям він здавався інакшим — усього лише через те, що лоб трохи відкритий. Його розслаблена впевненість, спокійний темп кроку — усе це надавало йому дорослого вигляду.
Через це їй стало важко знайти бодай одну точку, куди можна було б спокійно дивитися.
Вона не поспішала з відповіддю, а тоді м’яко промовила:
— Не нервую. Просто… трохи незручно.
Її погляд ковзнув від його очей до носа — між ними було ідеальне співвідношення. Згодом увагу привернули його чуттєві губи та лінія підборіддя. У такому місці він виглядав просто як картина.
— Ви — Лі-йон? — Чо Кьон-чон, директор лікарні D, зміряв її поглядом згори донизу. Його очі вирячились, як у бика.
Її наполовину зібране волосся розвивалося при кожному русі. Світла шкіра, витончені риси обличчя — усе це виглядало якимось новим, іншим. Директор Чо не міг відвести очей. Щільна темно-зелена сукня чудово підкреслювала її тонку фігуру й ніжну шкіру.
— Вау, Хван Чо-юн був би в шоці!
— Я піду, — холодно кинула Лі-йон і пройшла повз нього з роздратуванням.
Багато років поспіль вона використовувала стиль одягу й аромат як щит — це були її колючки. І вони добре працювали.
Звісно, траплялися винятки. Наприклад, Хван Чо-юн.
Лі-йон була впевнена: її життя — не таке, як у її батьків. Їй не потрібні ні кохання, ні зайві емоції. Самотність — це єдиний спосіб урятувати себе.
— Лі-йон, ти зле себе почуваєш? Може, підемо? — Квон Че У міцно стис її руку.
Вона відчула, як задихається, і різко вирвала руку з його пальців.
— Ні. Я не йду. — Я не зроблю жодного кроку назад.
Вона проковтнула хвилю, що піднімалась з її шлунка, і перевела погляд на людей, які сміялися.
— Директоре! — до них крокувала жінка, енергійно розмахуючи довгими руками. Власниця розкішного тіла, вона була в чорній напівпрозорій сукні, що ідеально облягала її форми.
— Ем… хто ви? — здивувався чоловік.
Лі-йон здивовано кліпнула. Важко уявити щось гірше для директора лікарні, ніж не впізнати людину на світському заході.
— Я Чу Дон-мі!
— А! — вирвалося в Лі-йон. Вона мимоволі вигукнула: Дон-мі виглядала зовсім інакше, ніж минулого разу — без макіяжу, у великому, безформному пальті.
— Привіт.
— Вау! Я й уявити не могла, що зустріну тебе тут! — Струнка, з коротким укладеним волоссям, елегантним макіяжем — Дон-мі виглядала справжньою світською леді. Лі-йон спостерігала, як вона легко простягнула келих шампанського офіціанту — впевнено, наче добре знала всі правила таких вечорів.
І Лі-йон запитала себе: Чи не помилилася я, коли вважала ту скромну, невимушену Дон-мі з приймального відділення справжньою? Ця — карколомна, хижа краля — здавалася їй навіть природнішою.
Чу Дон-мі хитро підморгнула, ніби вгадала її думки.
— Мій дядько сьогоднішній почесний гість, — з ледь стриманим задоволенням повідомила вона.
— Голова Лім?
Дон-мі усміхнулася й мовчки кивнула. Але коли її погляд упав на Квон Че У в ідеально підігнаному костюмі, кутики її губ піднялися ще вище, товстою лінією самовдоволення. У Лі-йон пересохло в горлі.
— Ти ж обіцяв назвати своє ім’я, коли ми знову зустрінемось, — упевнено нахиливши голову, сказала Дон-мі.
Квон Че У мовчав. Його погляд був прикований до Лі-йон — твердий, невпізнанний, із підтекстом, якого вона не могла розгадати.
Чу Дон-мі помітила його незворушний, пильний погляд — і швидко змінила ціль.
— Можна я поговорю з вашим працівником наодинці? — вона чітко дала зрозуміти, що хоче, щоб Лі-йон відійшла.
Лі-йон уже зробила крок назад, намагаючись прикрити напруження в обличчі посмішкою, як раптом Квон Че У нахилився до її вуха й тихо прошепотів:
— Ти неуважна.
У цій залі, повній яскравого світла, гучного сміху й вишуканих людей, його м’який голос пролунав для неї, як грім серед ясного неба.
— Поводься гідно, як заміжня жінка. Лі-йон, цього разу я не прощатиму твоїх помилок, — сказав він, очікуючи на її реакцію.
Вона підняла голову, ковтаючи повітря, якого раптом стало надто мало. Її кістляві ключиці, на жаль, тільки сильніше виступили з вирізу сукні. Не встигла вона усвідомити, як її підбори вже несли її геть — від Чу Дон-мі, від шампанського, від суконь. Від світла. І від Квон Че У.
Вона не зупинялась, доки її не огорнуло прохолодне нічне повітря.
***
Лі-йон з полегшенням зітхнула. Тут було не так задушливо — трохи краще.
Вона йшла садом, не думаючи ні про що конкретне. Довкола височіли дерева, акуратно підстрижені — такими їх вважали люди, яким здавалося, що «правильно».
Лі-йон намагалася вгамувати хаотичні думки, що тиснули їй на серце, й переключилася на перевірку стану дерев.
— Лі-йон.
Її спина напружилась. Вона одразу впізнала цей голос — старий, знайомий.
Вона обернулась, насупившись. І справді, перед нею стояв Хван Чо-юн — з величезною пов’язкою на лобі й носі, спертий на милицю, з розлюченим поглядом. Але його очі на мить розширились, коли він побачив її у сукні.
— Що це на тобі?
Попри його жалюгідний стан, Лі-йон нічого не відчула. Більше того, синяк під його оком навіть дивно йому личив.
А от якщо вже й шкодувати, то хіба тих дерев, які хтось обмотав тисячами маленьких лампочок. Таке декоративне освітлення шкодить росту: лампи повільно висушують кору, а листя в’яне й буріє.
— Ти мене просто ігноруєш?
Її вирвало з думок.
— Ти хоч би вибачилась!
— А з якого дива? — Хван Чо-юн накульгав ближче й ткнув у неї пальцем, ніби хотів кинути дротик. — Твій чоловік ненормальний.
— Як і ти, — спокійно відповіла вона.
— Що?
— А ти вважаєш нормальним, щоб освічена людина терлася об чужі вікна щокою? — сухо кинула Лі-йон.
Обличчя Хвана Чо-юна налилося фарбою. У відповідь він тільки ще дужче зиркнув на неї.
Ванна з перекладачем: знову цей приперся… ну блять
Знаєте, іноді читаєш текст — і раптом з голови, наче з якогось потаємного архіву, виринає образ. Такий чіткий, що аж ніби знову його бачиш.
Ось і зараз — читаю сцену, де Лі-йон стоїть у сукні, трохи відвертій як для неї, і авторка підкреслює: мовляв, навіть відкриті ключиці — це вже щось сміливе.
І тут мене бабахнуло.
Я згадала сцену з манхви.
Ту, де вона вийшла на вулицю шукати Квона Че У, а він стояв із тією своєю зловісною куркою.
І Лі-йон тоді була в коротких шортах і подавалося це з відвертого ракурсу. І це виглядало... дуже красиво.
Я ще тоді подумала: «Оце сила — коли манхву малює жінка.»
Тепер цікаво як у манхві адаптують цю сцену.
---
Я обіцяла — я знайомлю вас із тим, як саме я перекладаю цей твір частина 1/5
Чорновий переклад — сирий, кострубатий, необхідний(мій найнеулюбленіший етап)
Отже, я вже прочитала абзац, звірила з джерелами, перевірила логіку сцени й усе зрозуміла. Здається, час перекладати?
Так. Але ні.
Бо зараз — не фінал. Зараз — чорновий переклад. А це інша форма болю.
Що таке чорновий переклад?
Це коли ти береш щойно прочитане англійське речення — і перекладаєш його максимально швидко, не думаючи про красу.
Просто викладаєш сенс.
Це:
некрасиво,
рвано,
часто з дивними фразами,
і точно не те, що піде в реліз.
Але це — необхідний етап. Бо мозок ще не готовий видати поезію. Йому треба хоча б чернетку, щоб думка закріпилась на папері.
Я перекладаю по абзацу — іноді по реченню, якщо воно складне.
Якщо бачу щось дивне або те, що звучить кострубато — НЕ зупиняюсь, просто ставлю [коментар] або виділяю кольором. Потім повернуся.
Але я бачу, що це нудно звучить, тому можу залишити в коментарі:
[перевірити емоцію: біль чи сором?]
[зробити більш поетично]
У чому найбільша помилка на цьому етапі?
Намагатися перекладати одразу красиво.
Ні. Не треба.
Бо ти застрягнеш на одному реченні 40 хвилин, зненавидиш усе, втратиш ритм — і потім нічого не вийде.
Моє завдання зараз — пройти сцену до кінця, хоча б у грубому варіанті. Щоб побачити:
ритм діалогу,
як сцена розгортається,
які емоційні піки є у героїв.
І тільки після цього я можу повертатись — і робити з цього м’ясистий, стилістично влучний текст.
*******
Двері не скрипнули — вони здалися.
Пилові кроки привели тебе сюди, хоча ти ще не зовсім розумієш, куди.
На стіні — пляма замість мапи. На підлозі — стрілка, яка колись щось забороняла, а тепер лише підморгує.
Якщо читаєш це — тебе вже обрано.
Ще більше розбірливого божевілля — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це марафон із викликами, де на фініші не медаль, а згорілий мозок.
Хочеш підтримати бігуна — чай і донат сюди:
Monobank
Ko-fi
І, до речі, прискорення "Приманки" вже дихає в потилицю.
Хочеш більше — ритуал відомий.
