Розділ 53
Піт стікав по тілу Лі-йон, коли вона відчула, як хтось натискає на кодовий замок дверей.
— Він ще й пароль знає? — скептично пирхнув Квон Че У.
Щоразу, коли лікар приходив раніше, або Квон Че У був без свідомості, або сама Лі-йон відкривала йому двері.
Тож лікар, який стояв тепер зовні, не розумів, чому цього разу двері замкнені.
Усередині, незважаючи на критичність ситуації, Квон Че У навмисно почав цілувати Лі-йон у шию.
Її обличчя знебарвилось.
— Зупинись! Чуєш мене? Зупинись!
— Ні.
Лі-йон заціпеніла від його нахабності.
У цей момент вони почули звуковий сигнал — введений пароль був неправильний.
Лікар не здавався і знову почав набирати комбінацію.
Лі-йон почала панікувати.
— Я сказала зупинись!
Оскільки на її слова він не реагував, цього разу вона злегка вдарила його по голові.
Квон Че У звів брову з дивним виразом.
— А якщо я зупинюсь…?
— Що?
— Що ти зробиш для мене, якщо я зупинюсь зараз?
— Ти серйозно це питаєш? — Лі-йон підняла брови.
Ззовні почулося обережне постукування. Але для Лі-йон це звучало як удар батога, а не ввічливий стукіт.
Вона гарячково намагалася придумати, як їм вирулити з цієї ситуації. Та раптом зойкнула — Квон Че У знову торкався її між ніг.
— Добре! — прохрипіла вона, збиваючись на подиху. — Робитиму що хочеш, тільки не чіпай мене!
— Що завгодно? — Квон Че У посміхнувся куточком губ.
Вона кивнула гарячково, постійно поглядаючи на двері.
Він торкнувся її губ — і повністю прибрав руки.
У той самий момент, коли він підвівся — двері відчинились, і на порозі з’явився лікар.
Лі-йон заціпеніла — вона не встигла прикрити низ.
Але Квон Че У блискавично накинув на неї ковдру і підхопив на руки, як наречену.
Лікар завмер, не вірячи своїм очам.
— Е-е-е…
Та Квон Че У вже закутав її повністю — жодного волосинки назовні.
Потім пробив його поглядом і рикнув:
— У початковій школі не вчили етики?!
Він цілеспрямовано спровокував сварку, спускаючись вниз.
А лікар… просто стояв на місці, з відключеним мозком,
бо все, що він бачив перед собою — штани Лі-йон і мереживні трусики, що безтурботно лежали на ліжку.
***
— Ти мусиш мене поставити! — закричала Лі-йон, коли Квон Че У все ще тримав її на руках. Вони вже повернулися в кімнату.
Під ковдрою було душно й гаряче.
Її погляд нарешті зустрівся з його, коли він опустив покривало з її голови.
Квон Че У не відвів очей — лише насупив брови ще сильніше.
— Я досі не знаю пароля від цього дому, — зітхнув він роздратовано. — А цей виродок набрав його, наче це його хата.
Він зціпив зуби.
— Я навіть номер від чорного входу не знаю.
Той вхід призначався виключно для медичного персоналу, а другий поверх узагалі був переобладнаний братом Квон Че У.
— Який там пароль?
Тіло Лі-йон напружилось. Вона відвела погляд. Відповісти їй було нічого.
Він додав:
— Клянусь, я це так не залишу, якщо виявиться, що пароль — це наша річниця, твій день народження або номер мобільного… Я бачив, як він натискав його, наче сам придумував.
— Хто?.. — промовила Лі-йон, усвідомлюючи дурість свого запитання.
Не зважаючи на неї, він продовжив:
— Ну подумай сама. Я нічого не знаю. Це що — твій день народження? Річниця? Телефон?
Лі-йон мовчала.
— Чому я нічого не знаю? — Він міцно обійняв її, втиснувшись обличчям у її плече.
Терся головою з такою силою, що їй стало боляче — навіть попри ковдру, яка мала б пом’якшити дотик.
— Ну подумай сама. Я нічого не знаю. Це що — твій день народження? Річниця? Телефон?
Лі-йон мовчала.
— Чому я нічого не знаю? — Він міцно обійняв її, втиснувшись обличчям у її плече.
Терся головою з такою силою, що їй стало боляче — навіть попри ковдру, яка мала б пом’якшити дотик.
— Хоча, можливо, раніше я і знав… — пробурмотів він далі.
Ні, не знав! — Лі-йон з усіх сил намагалася приховати порожнечу в погляді. Вона вивільнилась з його обіймів і тихо промовила:
— Все добре. Ти поранений.
Та він тихо, майже моторошно прошепотів:
— Але я все одно не можу собі пробачити.
І поволі в його голосі з’явилася рішучість:
— Почнемо з пароля до чорного входу.
Я не хочу знову почуватися безпорадним. Мені потрібно знати все, що стосується тебе й твого життя.
— Е-е… — вона розгубилась. — Я не можу…
Він став неприємно наполегливим.
Було б набагато краще, якби Квон Че У, як раніше, ігнорував побут.
Але чим більше він звикав до думки, що минуле втрачене, тим більше його тягнуло до Лі-йон. До неї, і до всього, що її стосується.
Йому було байдуже до власного минулого, родини чи хобі —
але в ній він тонув із тривожною одержимістю.
Лі-йон аж голова розболілась від думок, як із цього викрутитися.
— Квон… Квон Че У, — обережно кликнула вона.
І раптом її осінило.
Це точно перемкне його увагу.
— До речі… Я ніколи в житті не видавала таких звуків.
Секс.
Це воно. Вона зловила джекпот, коли побачила, як його обличчя стало порожнім, а погляд — розм’як.
— Ти хочеш… ще? — Лі-йон звільнила руку і торкнулась його губ.
Він відвернувся. Вуха видавали його рум’янець.
— Тобі треба якнайшвидше одужувати. Я ж тільки дерева до цього торкалась!
Тож мене взагалі не дивує щось просто тверде! — зірвалось у неї.
Тиша.
— То давай, перемотуй рану і видужуй швидше.
— Ти це спеціально? — Він міцно стиснув її підборіддя, не дивлячись їй у вічі.
Його кадик сіпнувся — він явно нервував.
— Коли ти перестанеш виставляти мене ідіотом?
Ти ж порівнюєш мене з деревом —
Він не договорив, тільки цокнув язиком з роздратуванням.
— Щоб я міг сподіватися хоч на щось.
— Що? — Лі-йон кинула на нього здивований погляд.
— Твої долоні, які торкались тільки дерев…
Запала коротка тиша.
— Я одужаю швидше.
Він усе ще стискав губи. Та зрештою кутик рота смикнувся дивно — ніби він ледь стримував сміх.
Лі-йон зависла в тиші.
Вона сховала обличчя в коліна.
У грудях щось потемніло.
Їй дуже не подобалась ця її частина.
Ванна з перекладачем:
«У грудях потемніло».
О, літературо, скільки ще ти знущатимешся з перекладача?
Я вже бачила, як «її серце стиснулось», «в душі промайнув вогник» і навіть «живіт зрадницьки скоротився», але “потемніло в куточку грудей” — це, вибачте, або фізіологія від диявола
- - -
Лі-йон:
— Не торкайся!
Квон Че У:
— Що даси, як не буду?
Лі-йон:
— Доступ до роутера.
- - -
“МЕДИЧНИЙ ЖАХ: ПАЦІЄНТ №1 І ЙОГО БОЖЕВІЛЬНА КОХАНА”
— жахлива правдива історія. Я, лікар, не вигадаю такого навіть у fever dream’і після нічної зміни й шаверми з вокзалу.
ДЕНЬ 1. 08:03.
Я — лікар. Скромний, чесний, із дипломом, чесно купленим за шість років каторги.
Приходжу, як завжди. Маєток. Ввожу код. Двері не відкриваються.
Пхаю ще раз. Помилка.
“Ну, техніка…” — думаю я.
Раптом:
— Зупинись!!
— А що ти даси, якщо я зупинюсь?
…перепрошую?
Я, бідолашний Гіппократ в халаті, починаю підбирати код.
Бо, ну а що? Людині, можливо, погано.
Але чому в голосі цієї “поганої людини” — пристрасть, нахабство і… звук поцілунку?
І тоді:
ДВЕРІ ВІДЧИНЯЮТЬСЯ.
Переді мною:
• Квон Че У без сорочки.
• Лі-йон в ковдрі. Повністю. Як вареник.
• На ліжку — трусики.
Квон Че У (зі священним гнівом):
— В школі не вчили етики?!
Я, чесно:
Та я взагалі на біології сидів на останній парті, не чіпай мене!
“Лікар Мін, — думаю я, — ось ти й дожив до моменту, коли твоє життя — це фанфік з рейтингом 18+, а ти там не герой, а випадковий NPC.”
*******
Переклала — Nathaniel.
Цей треш не переклав себе сам. Це зробила я.
Приєднуйся до мого Telegram-каналу.
Це не обіцянка раю — але як мінімум ти завжди знатимеш, що почитати.
Підтримати можна і без грошей.
Коментарем, зірочкою, словом “дякую”.
Але якщо дуже хочеться підкинути пару золотих монет на еліксир з кореня антивигорання —
ось чарівні двері відкриті 24/7:
Monobank
Ko-fi
Я знаю, що у багатьох просто нема золотих монет — і це абсолютно нормально.
(В тому числі й у мене. У мене залишки після життя стабільно йдуть на купівлю нових розділів)
---
А ще зовсім скоро — трохи більше магії з-за куліс.
У наступних розділах я почну знайомити вас із тим, як саме відбувається переклад.
Зазирнемо за лаштунки й трохи знімемо текстову маску.
---
Оновлення графіку.
Колись я видавала 2 розділи щодня.
Але потім реальність постукала в двері, я відкрила — і відправила себе в бан.
Тож тепер — 3 розділи на два дні.
Це не від лінощів, а від самозбереження на трьох волосках дисципліни.
Чесно кажучи, час у мене є, але бажання — іноді тікає на кухню і робить вигляд, що його не існує.
Тому переклад тримається на магії дедлайнів, чайному кодексі честі й натхненні, яке я змушена викликати шаманським танцем.
Я щиро хочу скоріше завершити цей твір.
Правда. Але одне діло сказати, інше — пробитись через сцени з драмою, яка перевищує нормативну глибину на квадратний абзац.
І все ж я стараюся.
Функція прискорення “Приманки” активна.
Хочеш побачити 6, 10, а може, й більше розділів за пару днів?
Донат від 50 грн = я вмикаю режим надлюдини.
Час у мене, загалом, є.
Але не завжди є шалене бажання з головою пірнати в цей текстовий трешак(я, звісно, нічого не маю проти трешаків сюжетно —
але трешаки текстово — це вже інше, їх треба ніжно чистити, лупати, латати й воскрешати).
Тому твоя підтримка — це як чарівний пінок, який каже: «Гайда, перекладай, ми чекаємо!»
Звісно, це взагалі не обов’язково.
Я й сама знаю, що три розділи на два дні — це вже, вибачте, неймовірна продуктивність.
Але якщо хочеться пришвидшення — спосіб є.
Прискорення приманки
