Розділ 48
Квон Че У був весь у синцях. Коли вона розрізала ножицями його одяг, просочений кров’ю, під ним виявилося синє тіло. Верхня частина тулуба була вкрита забоями.
Дикий кабан вагою понад 500 кілограмів ударив його з усією силою — це було як потрапити в ДТП. Зв’язки на зап’ясті, яким він утримував кіл під шиєю звіра, були серйозно пошкоджені.
Лікар, що примчав до приймального відділення після її дзвінка, був вражений, побачивши Квона Че У. Чоловік мав лише незначні травми і зовсім не виглядав так, ніби щойно змагався з дикою твариною.
— Я навідаюся до вас додому трохи пізніше, — сказав лікар, виносячи алюмінієвий лоток.
Завдяки лікареві їм не довелося заповнювати жодних форм чи документів на рецепції. Вона гнала до лікарні, не думаючи ні про що, і легко могла опинитись у ситуації, коли не зуміла б навіть згадати ідентифікаційний номер чоловіка.
— Лі-йон.
Коли штори закрились, у палаті залишились лише вони вдвох. Знесилена Лі-йон опустилась на край ліжка.
— Я все хотів тебе спитати — хто він?
— …Хто?
— Той чоловік. — Квон Че У кивнув у бік, де щойно сидів лікар.
— Лікар?
— Так.
Квон Че У втупився в неї пильним поглядом. Його торс був обмотаний білими бинтами, а засохла кров на обличчі робила його схожим на бандита, що щойно виліз із бійки.
— А що з ним не так? Це ж просто лікар, — розгублено відповіла Лі-йон, трохи нахиливши голову.
— Гм. — Його холодний, пронизливий погляд ніби намагався вичислити брехню. Він не кліпав — і від цього її аж мороз пробіг. Злякавшись, Лі-йон раптово заговорила як дружина, яка мусить виправдовуватись.
— Це твій лікар, Квоне Че У.
Він мовчав, тому вона заговорила знову:
— Він піклується про тебе ще з того часу, як ти був у вегетативному стані. Ти ж бачив, як він їздив туди-сюди з дому до лікарні, так? Бо він — твій лікар...
— Ми що, аж настільки багаті? — перебив він. — Звідки у нас особистий лікар, який приїжджає одразу після дзвінка?
— Ем… — її серце застрибало у грудях. Вона не розуміла наміру його запитання, але це легке підняття брови змусило її занервувати.
У голові промайнуло прислів’я: «На злодієві й шапка горить».
Вона й справді могла переграти.
Якщо зараз не відповім переконливо, він почне сумніватися у всьому — і зрештою розкриє всі брехні.
«Хто винен — тому й вчувається».
Ця приказка раптово спливла в пам’яті.
Вона й справді почала накручувати себе, а це зовсім не допомагало в цій ситуації.
«Якщо не зможу дати йому переконливу відповідь, він почне сумніватися у всьому — і зрештою викриє всю брехню».
— Т-твоя родина! — випалила вона. — Я маю на увазі старшого брата. Він повністю все влаштував! Кажу ж, він — хороший лікар, тож не переймайся. Хіба твоя родина найняла б когось некомпетентного? Він день і ніч працював, щоби поставити тебе на ноги!
— День і ніч?
— Так!
— Він приходив у дім, коли ти була сама?
Квон Че У різко наблизився до неї.
— Що?
— Він приходив, коли ти була одна? — повторив, холодним, тиснучим голосом.
— Ну… так? Саме в цьому і є зручність персонального лікаря, — відповіла вона, водночас відступаючи на крок. Його темно-карі очі, схожі на стовбури дерев, ледь здригнулись. Вона навмисне не кліпала — щоб не прогавити жодної зміни на його обличчі.
— То цей чоловік перший, хто спадає тобі на думку в такій ситуації? — тихо, майже лагідно, він провів пальцями по її волоссю.
— Бо ти поранений, і він — твій лікар…
— І що саме він робив день і ніч?
— Ем… лікував?
— Хто кого і як лікував? — він узявся за комір футболки і витер підборіддя. Його щелепа стискалась так сильно, що Лі-йон почула тріск аж біля вуха.
Саме тоді вона відчула — з цим чоловіком щось не так.
— Ми взагалі про одного лікаря говоримо? Бо я тебе зовсім не розумію, — додала вона з обережністю.
Він не відповів. Тільки мовчки дивився в стіну з похмурим виразом обличчя.
— Може, мені викликати лікаря знову? Здається, після того вепра в тебе щось із когнітивними функціями, — Лі-йон нахилила голову, намагаючись краще роздивитись його обличчя.
Квон Че У зітхнув і нарешті промовив:
— Пробач.
— За те, що занадто гостро реагую на дрібниці.
Обличчя все ще вкрите засохлою кров’ю, Квон Че У виглядав, як актор у гримерці перед виступом — ще без гриму, ще відкритий до всього. І продовжив:
— Здалося, ніби ти сильно залежиш від того лікаря. А ще — саме після розмови з ним ти раптом захотіла побути на самоті.
…Лі-йон потерла рукав свого одягу, намагаючись відвести погляд від його пронизливого, невідступного погляду.
— Коли уявляю, як він вільно входив і виходив з дому, поки я лежав там, мов безпорадний ідіот… — Квон Че У скривився. — Мене аж трясе від злості.
Він стиснув скроні пальцями й повільно видихнув.
Лі-йон опустила голову. Вона частково розуміла, чому Квон Че У все так перебільшував — він же втратив пам’ять. Але чомусь щоразу, коли йшлося про людей, пов’язаних із нею, його реакція заходила надто далеко.
«Невже це справді через синдром?»
— Людина, яка вполювала кабана, ви тут? — зненацька штори різко розсунулись, і в палату увірвався голос, ніби ведуча з теленовин.
Усміхнена жінка з чарівною щілинкою між зубами вперше побачила Квон Че У і радісно вигукнула:
— А ось і ви.
На ній була об’ємна куртка з логотипом Центру порятунку дикої природи. Висока, з ластовинням на обличчі, без жодного макіяжу.
— Вітаю, — вона ввічливо вклонилася обом. — Ми щойно повернулися після обробки туші кабана. Про всяк випадок зробили й тест на вірус АЧС.
За нею, за шторою, стояли чоловіки в однакових куртках і з неприхованим інтересом розглядали Квона Че У — очі аж блищали.
— Щиро дякуємо за те, що ви… ем, повідомили про нього. На нас сильно тиснули зверху. Цей кабан мав погану славу — нападав на людей, кусав, убивав. Його навіть називали людиножером, — її голос тремтів від збудження. — Через його розмір ми навіть окрему групу мисливців створили, але, схоже, вона так і не знадобилась.
Вона ніяково почухала потилицю й додала зі щирим захопленням:
— До того ж, я вперше бачу кабана з перерізаною сонною артерією. — Вона дивилась на Квона Че У з очима, які аж сяяли. Щоки — рожеві, як яблука, усмішка — дедалі ширша. — Ви ж робили це сокирою та кілком, так?
Жінка так тремтіла від захоплення, що це стало помітно по голосу. Проте жоден із двох у палаті не поділяв її ентузіазму.
Квон Че У тихо заплющив очі, вдаючи, що нічого не чув. І тоді, не витримавши мовчанки, замість нього відповіла Лі-йон:
— Так.
— Ой, пробачте за нетактовність! Я Чу Дон-мі, працюю в команді ссавців нашого центру, — представилася вона.
У цю мить позаду почувся гучний свист. Чоловіки в однакових куртках всунули пальці до рота й почали вітати свого героя вигуками.
— Дайте номер! — раптом вигукнула Дон-мі, аж її обличчя миттєво стало яскраво-червоним.
Від несподіванки Лі-йон здригнулася й відсахнулась.
Помітивши це, Квон Че У негайно вхопив її за зап’ястя й притягнув до себе.
*******
Колись тут була мапа. Але її з’їли кроти з тривогою.
А стрілку “сюди не ходи” хтось переробив на “ой, давай краще зайдемо й подивимось”.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка прокинулась уночі від репліки третьорядного персонажа. І пішла рятувати текст, а з ним — і твою читацьку душу.)
Якщо ти це читаєш — ти вже наш.
Переклала — Nathaniel.
Ще більше сюрпризів, мовних спалахів і текстових розтинів — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це як ритуал: жертвуєш часом, нервами й нічним сном, щоб ти міг пережити сцену, як треба.
Якщо ця емоційна секта припала тобі до душі — донат тут не гріх.
(На ритуальний чай, жертвоприношення у вигляді булочки та новий мозок замість вигорілого.)
Monobank
abank24
Ko-fi
(Донати не обов’язкові — але якщо зробиш, я скажу “дякую” з такою щирістю, що на секунду відступить вигоряння, дух перекладу обійме тебе, а чай закипить сам по собі.)
