Розділ 47
— Квон Че У! Мені не потрібен чоловік, який мене не слухає!
Поки Лі-йон з розпачем била себе кулаком у груди, він іще ближче підійшов до місця, звідки наближався кабан. Коли звір його побачив, його рик став ще лютішим — і він кинувся вперед.
Лі-йон могла тільки спостерігати, ніби дивилась, як просто перед її очима зруйнується щось страшне й неминуче. Вона притисла обидві руки до рота, щоб не закричати.
У ту мить, коли ікла кабана вже майже торкнулись обличчя Квона Че У, той різко розвернув кілок у руці — і встромив його просто в шию звіра. З рани фонтаном бризнула кров.
Попри смертельну рану, кабан зупинився лише на секунду — і знову кинувся на Квона.
Того штовхало й штовхало — аж доки він не влетів у дерево, на яке залізла Лі-йон.
«Ти не можеш померти!» — Лі-йон тримала в руках телефон, що тремтів разом із нею. Вперше вона справді… хотіла, щоб він вижив.
Але Квон Че У, здається, зовсім не вважав ситуацію критичною. Більше того — він… усміхався.
З блискавичною спритністю, яка не поступалася мисливцям, він вбив кілок саме в те місце, яке щойно надрубав сокирою. Кабан, не встигши загальмувати, врізався сам — прямо на лезо.
КУУУУЕЕЕЕЕХХХ―!
Від пронизливого реву з дерев зірвались перелякані птахи.
Лі-йон трималась за дерево, що хиталося, не зводячи з нього очей.
І те, що змусило її здригнутись, — це те, як він усміхався.
Наче грає в цікаву гру.
А потім — знову підняв сокиру.
Фшух. Фшух.
Кожен розмах — бризки крові.
Коли він схопився за стирчаче ікло кабана й розірвав ним сонну артерію — усе його тіло залило червоне.
Здавалося, його хтось розмалював фарбою. Червона рідина просочувалась навіть між зубами.
— Еееу!.. — вирвалось у Лі-йон.
Кабан, зробивши моторошний звук, хитнувся, ніби ось-ось впаде від виснаження.
— Можеш злазити, Лі-йон.
Її губи пересохли, серце билося, мов навіжене. З якихось причин їй здавалося, що не варто спускатись. Наче вона опинилась у манзі — як та сестра, що втекла від тигра завдяки чоловіку, який змушує її весь час обирати між «не вмирай» і «не вбивай».
//Примітка: «сестра, що втекла від тигра» — відсилка на корейську народну казку «Сонце і Місяць».//
— Може, мені піднятись до тебе?
— Ні! — відрізала вона.
— У мене… ноги трясуться. Я трохи перепочину і злізу. Квоне Че У, ти теж… ну, трохи заспокойся…
— Думаєш, я зараз збуджений?
Коли вона глянула вниз, Квон Че У виглядав майже як завжди. Хіба що його груди важко підіймались і опускались після бою. А так — він був спокійний. Занадто спокійний. Спокійний, як ранковий туман.
— Ага. То ти, значить, хотіла побачити мене збудженим, залитим у крові? — сказав він, явно маючи геть інші думки.
Розвернув плече, наче для розминки, і додав:
— Якщо тобі це треба, просто скажи. Хочеш побачити, як у мене збуджується член?
— Що за… НІ!
— Я ж казав: можу зробити все, що ти захочеш.
— Я тобі не збоченка! — з обуренням відказала Лі-йон.
Але в думках у неї вже звучали слова лікаря. І його серйозний вираз обличчя, коли він говорив про симптоми.
«Поведінкові порушення, агресія, гіперсексуальність».
Ці три слова ідеально описували нинішнього Квона Че У.
Помітивши, що вона затримала подих, він стер кров із обличчя тильною стороною долоні й спитав:
— Тобі страшно?
— Мені страшніше від твого обличчя зараз, — відповіла вона.
Він розсміявся.
— Не смійся з сокирою в руці!
Будь-хто, хто б побачив їх зараз, подумав би, що він — маніяк, який чекає під деревом, поки його жертва злізе. Лі-йон міцніше вчепилася в гілки. Її переслідувало бажання стерти той момент, коли вона хоч на мить відчула зраду — коли в ній зародилося полегшення від діагнозу лікаря.
Мені справді треба взяти себе в руки й навчитися краще брехати, — подумала вона з гіркою усмішкою.
Раптом Лі-йон почула, як Квон Че У, злегка зігнувшись, застогнав.
— Квон Че У, з тобою все гаразд?
Вона виглянула з-поміж гілок. Він поводився так буденно, що Лі-йон на мить забула: щойно він бився із диким кабаном.
— Дуже болить?
Чоловік не рухався. Щось було не так. Вона вже зібралася перелізти на іншу гілку, щоб глянути ближче, коли сокира впала на землю.
— Як ти і просила, я поклав її, — сказав він, вирівнюючись і махаючи рукою. — Тепер можеш злізти.
*******
Колись тут була мапа. Але її з’їли кроти з тривогою.
А стрілку “сюди не ходи” хтось переробив на “ой, давай краще зайдемо й подивимось”.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка прокинулась уночі від репліки третьорядного персонажа. І пішла рятувати текст, а з ним — і твою читацьку душу.)
Якщо ти це читаєш — ти вже наш.
Переклала — Nathaniel.
Ще більше сюрпризів, мовних спалахів і текстових розтинів — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це як ритуал: жертвуєш часом, нервами й нічним сном, щоб ти міг пережити сцену, як треба.
Якщо ця емоційна секта припала тобі до душі — донат тут не гріх.
(На ритуальний чай, жертвоприношення у вигляді булочки та новий мозок замість вигорілого.)
Monobank
abank24
Ko-fi
(Донати не обов’язкові — але якщо зробиш, я скажу “дякую” з такою щирістю, що на секунду відступить вигоряння, дух перекладу обійме тебе, а чай закипить сам по собі.)
