Розділ 41
— Лі-йон, не рухайся.
— Га?.. — Вона почувалась так, ніби лежить на хмаринці. Лі-йон потерла обличчя й щокою притулилась до спини Квон Че У.
— Лі-йон, — знайомий голос пролунав просто біля вуха. — Тобі не подобається, коли я п’ю?
Алкоголь уже взяв її у полон. Лі-йон почала посміхатись, мов дитина після цукрової вати, навіть не усвідомлюючи, що Квон Че У несе її на спині.
— Так.
— Чому?
— …Бо якщо ти вип’єш, я боюся, що все згадаєш.
Квон Че У, що до того йшов мовчки, раптово зупинився. Ледь помітна усмішка одразу зникла з його обличчя.
Розповіді про чоловіків, які під дією алкоголю перетворюються на справжніх чудовиськ, — така ж банальність, як недопалки на тротуарах.
Квон Че У не забув про шрами, які бачив на тілі Лі-йон. І думка, яка промайнула в його голові, змусила все всередині стиснутися.
Він хотів уже рушити, позбутися відчуття провини, як раптом почув її шепіт:
— Знаєш… це ненормальні стосунки. Що б я не думала — це все одно безглуздя. Тоді я просто з’їхала з глузду. Не мала погоджуватись...
Кожне її слово було, мов ніж у серце. Вперше Квон Че У почув від неї справжнє, глибоке. І хоча так довго чекав на цю правду — не відчув полегшення. Навпаки — ніби щось застрягло в горлі.
Оце так фінал. Вона шкодує, що вийшла за нього.
— Хотіла втекти?
— …Думала про це. Але не змогла. Навіть якщо хочу — не можу. Так зі мною з дитинства.
— Ти пробувала?
— Звісно. Навіть до поліції ходила.
Обличчя Квон Че У спотворилось. «Що ж змусило її звернутися до поліції?..» У голові одразу промайнуло найгірше. Щелепа стиснулась так сильно, що аж заболіла.
«Квон Че У, покидьок!»
Він знову й знову проклинав самого себе. Того, ким був до втрати пам’яті. Уявно закопував свій образ у землю, не шкодуючи навіть уявної лопати.
— Я просто… хочу, щоб усе це якось скінчилось, — мовила Лі-йон тоном людини, що змирилася з долею. У її слабкому голосі не було ні надії, ні вогню.
— Ти боялась мене, Лі-йон?
— …Так.
— Ти хотіла жити без мене?
— …Так, — пролунала сонна, майже шепітна відповідь.
«Я втратив пам’ять, а Лі-йон залишилась із болючими спогадами, які я їй залишив. Чому я такий егоїст до самого кінця?»
— Я тебе коли-небудь бив?
— Так.
Його тіло скам’яніло. Відповідь прозвучала так прямо й без вагань, що він завмер. Тремтів не від злості на неї — а на себе. Сумніви, які точили його зсередини, стали жахливою правдою.
— Це було регулярно?
— Думаю, ти був таким не лише зі мною. З усіма.
Квон Че У заплющив очі, стримуючи гнів. Дихати раптом стало важко.
Але —
«А якщо це шанс. Якщо мені справді дали другий шанс — щоб виправити те, що я зробив…»
Замість того щоб загрузнути в минулому, до якого вже не дотягнутись, Квон Че У почав думати про завтра. І про те, що він має зробити, щоб завтра було інакшим. Його руки міцніше обхопили Лі-йон — наче боявся, що знову її втратить.
***
— Чому ти просто не дала мені померти? — прошепотів Квон Че У з гіркою посмішкою. — Могла б плюнути мені в обличчя й утекти, коли я лежав у комі.
Він сміявся над своїм минулим — жалюгідним та обтяжливим. Лише тепер зрозумів, яким тягарем був для Лі-йон. І якби вона скинула цей тягар, можливо, жила б щасливо. Ще б пак — така молода, здібна жінка. Напевно, біля неї вистачало б охочих.
«Але Квон Че У без Лі-йон…»
«Я б так і не прокинувся.»
Іншими словами, він просто не міг би існувати без неї. Він потребував її.
Та замість того, щоб знову її втратити, він хотів щось змінити. Хотів компенсувати все, через що змусив її пройти. Змусити її обрати його — добровільно. Не силою, не тиском – а так, щоб вона сама захотіла повернутись. І зрозуміла: найбезпечніше, найзатишніше місце для неї — це поруч із ним.
— Навіть якби ти тоді втекла, тебе б ніхто не засудив, — промовив Квон Че У тихо, із тінню в очах.
— …Але між нами є чітка домовленість.
Квон Че У здивовано глянув на неї й замовк, дослухаючись.
— Це була обіцянка. Обов’язок, який я не могла порушити. Тому люди й кажуть: двічі подумай, перш ніж підписувати контракт. Хоч я й жалкую, та якби повернулась у той момент… усе одно підписала б.
— ….
— Бо тоді це був єдиний вихід.
Квон Че У не міг вимовити й слова — наче в горлі застряг камінь. Він і не очікував, що Лі-йон згадає слово «обіцянка». Ту саму, що він вважав порожнім звуком — звичайною шлюбною формальністю, знівеченою його ж жорстокістю.
Але для Лі-йон це було більше. Обіцянка, яку вона цінувала вище за власну безпеку. І ця думка раптом охопила його теплом — немов вона дала йому коріння, якому він ніколи не надавав значення. Життя більше не здавалося таким порожнім і розбитим. Поволі, з самого дна, Лі-йон наповнювала його зсередини.
— Лі-йон, тобі… я подобаюсь? — тихо спитав він.
Вона не відповіла. Квон Че У легенько струснув її — та вона не ворухнулась.
І тільки коли вони майже дісталися будинку, з її вуст нарешті вирвався шепіт. Її рука торкнулася його шиї.
— …Не треба. Навіть не питай про це.
«Якщо мені справді дали другий шанс…»
«Тоді Бог — на моєму боці.»
Холодна усмішка повільно з’явилась на його обличчі.
Він не збирається змарнувати цей шанс.
//Ванна з перекладачем: Ну що ж… Моє чуйне чуття вкотре влучило просто в яблучко.
Але поки сюжет готується до нової емоційної фази, ми маємо терміново обговорити серйозну тему.
А саме: чи мають креветки політичні погляди.
Почнемо з травми. Моєї. І креветкової.
Мені було років… не пам’ятаю скільки. Але я чітко пам’ятаю миску. Ту саму. І плитку, і той вечір, і… звісно, очі.
Я захотіла креветки. Модно, по-дорослому. І, звісно, мама, яка була не в настрої, відразу сказала:
— " Не меригуй мене?"
Але я настояла. Ну, я була дитиною. Ентузіазм + реклама = спробуй зупини.
Ми купили ті креветки.
Я розпаковую.
Очі.
Очі.
ОЧІ.
Вони дивилися прямо на мене, ці морські маленькі створіння. І їхній погляд був не порожній. Там було щось на кшталт:
"Ти справді думала, що буде легко?"
Я заціпеніла.
А потім сказала мамі:
— "Я не можу їх чистити. Почисти, будь ласка…"
І тут почалось.
Мама, з унікальним набором емоцій, який змінювався зі швидкістю як у фанфіків , відреагувала в повному стилі: — "САМА КУПИЛА? САМА ЇЖ!"
— "Я ТЕБЕ ПОПЕРЕДЖАЛА!"
— "ЩО ЗА ІДІОТИЗМ ВЗАГАЛІ — КУПУВАТИ КРЕВЕТКИ І ПЛАКАТИ!"
Я сиділа, дивилась на них, на ці очі, і думала:
"Я — погана людина. Я не змогла. Я підвела… цих креветок."
І далі, увага, основна фішка: я не їла їх.
Ми купили. Я переконала. Я отримала. І я — не змогла.
Тобто ми буквально витратили життя істот, і я не змогла знайти в собі сили хоча б з’їсти їх із соусом.
З того моменту я до них охолола. Не боюся, не ненавиджу, але не фанатка. Як бачите, в мене відмінна пам’ять.
Тож повертаємось до погляду креветок: він реально якийсь інакший. Особливий. Пронзаючий. Як у журналіста-розслідувача або депутата, що відчув, що його зараз запитають про офшори. І після цього всього я не можу не визнати: так, у креветок точно є політична позиція. Причому, цілком імовірно, радикально-лівого характеру з нотками анархізму.
До речі, гляньмо на сучасні політичні реалії — теперішні креветки, певно, вже створили б свій окремий блок у парламенті. “Об’єднання Безхребетних за Гідність і Морську Справедливість”.
Ну якось… така атмосфера стала в мене всередині.
Зовсім не про креветки тепер. А про оте відчуття — коли ти щось згадав, ніби дрібницю,
а воно — бах, і розгорнулось на повний екран.
І от ти вже не в магазині за морозивом, а знову дитина, яку сварять, яка стоїть перед мискою з очима…
і відчуває, що зробила щось не так, хоча просто хотіла салату.
Тому, вибачте. Цей коментар починався жартом.
А вийшло — на глибину.
*******
Колись тут була мапа. Але її з’їли кроти з тривогою.
А стрілку “сюди не ходи” хтось переробив на “ой, давай краще зайдемо й подивимось”.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка прокинулась уночі від репліки третьорядного персонажа. І пішла рятувати текст, а з ним — і твою читацьку душу.)
Якщо ти це читаєш — ти вже наш.
Переклала — Nathaniel.
Ще більше сюрпризів, мовних спалахів і текстових розтинів — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це як ритуал: жертвуєш часом, нервами й нічним сном, щоб ти міг пережити сцену, як треба.
Якщо ця емоційна секта припала тобі до душі — донат тут не гріх.
(На ритуальний чай, жертвоприношення у вигляді булочки та новий мозок замість вигорілого.)
Monobank
abank24
Ko-fi
(Донати не обов’язкові — але якщо зробиш, я скажу “дякую” з такою щирістю, що на секунду відступить вигоряння, дух перекладу обійме тебе, а чай закипить сам по собі.)
