Розділ 40
— Дай мені пилку.
Не давши їй ані секунди на роздуми, Квон Че У нахилився й поклав руки на гілку, готуючись до роботи.
— …Ух. — Лі-йон спробувала не панікувати й заспокоїти серце, що шалено калатало, передаючи йому пилку.
Квон Че У зараз був у найбільш уразливому стані. Якби вона задушила його або вгатила по голові — він би не встиг навіть зреагувати. Очі Лі-йон на мить потемніли.
— …йон.
— ….
— Лі-йон!
— Т-так?! — зойкнула вона й застигла, наче її спіймали на гарячому.
— Скажи, що робити.
— А… так. — Вона кілька разів хитнула головою, намагаючись отямитися.
У ту ж мить пилка загула. Лі-йон почала давати чіткі вказівки — як тримати, куди направити лезо, скільки сили докласти. Що здивувало її найбільше — Квон Че У виконував усе з приголомшливою точністю й спритністю. Його рухи були вправніші, ніж у будь-якого досвідченого робітника.
— Прекрасно! Тепер трохи сильніше!
— Отак?
— Так! Саме так! — Лі-йон витягнула шию, щоби краще бачити, зосереджено насупившись. Вона повністю занурилась у процес, спостерігаючи, як Квон Че У пиляє гілку.
— Ще трохи! Просто тримай темп до кінця!
— ….
— Ще! Більше сили!
Квон Че У здригнувся й потер вухо об плече.
— А зараз?
— Добре, ідеально! Ай! Стій, не витягуй її зараз!
— …!
— Засунь назад! Не тягни, поки я не скажу. Глибше! Опусти зап’ястя трохи нижче!
— ….
— Ось! Так! Саме там!
— ….
— Ха! Майже закінчили! Ти молодець! Ще трохи! Тепер — тримай!
— ….
— Востаннє! Ще трохи сильніше! А тепер — витягуй!
І нарешті, гілка з тріском обірвалася й полетіла вниз.
— Ха… Ха… Квоне Че У, це було ідеально! — Лі-йон важко дихала, хапаючи ротом повітря.
Тоді вона помітила, як у нього напружилось плече. Він виглядав дуже нервовим, тому вона — неочікувано навіть для себе — похвалила його доброзичливо, щоб трохи його розслабити.
— Було складно, так? Але, знаєш, у тебе, здається, талант до цієї справи. І сила, і спритність. Ти чудово впорався!
Раптом Квон Че У глибоко зітхнув. Якби вона тільки знала.
— Лі-йон, у тебе теж талант. До викладання.
— Справді?
— Так. Ти хороша вчителька.
Лі-йон усміхнулась. А Квон Че У зціпив зуби, стримуючи бажання. Гілка нарешті була зрізана. Її місце залишилося порожнім — лиш пеньок. Але незабаром із нього проросте нова, здорова гілка.
***
Вона глянула вгору — небо було чистим, без жодної хмаринки. Повітря після бурі — свіже, прозоре.
— Він раптом почав лізти вгору, як Тарзан, голими руками! Я думала, в нього поїхав дах!
На вечірці з нагоди успішного проходження першого етапу Лі-йон жадібно набивала щоки смаженим м’ясом.
— Спочатку він просто стояв і дивився, не зводячи з тебе очей. А коли ти оступилася — як тигр шугонув угору по стовбуру!
«Ось чому тоді внизу здійнявся такий гамір...» Лі-йон почухала потилицю, слухаючи, що відбувалося під деревом, поки вона сама боролась за життя згори. Можливо, через жар від грилю, але їй почало палити щоки.
Вона крадькома зиркнула на Квон.Че У, який, мов турботлива матір, накладав на її тарілку ідеально просмажене м’ясо — ще до того, як вона встигала його доїсти.
— Наллю чарку тому, хто сьогодні зробив найважливішу справу! — урочисто проголосила Чу-джа, усміхаючись до вух і святкуючи перемогу, яку приніс Квон Че У.
Коли Чу-джа потяглася, щоб налити йому соджу, Лі-йон поклала палички, струсила пилюку з колін і вже збиралася підводитися.
— Чу-джа, пити… не дуже добре, якщо людина хвора…
— Хвора? Ти хочеш сказати, що він хворий―?
Чу-джа фиркнула:
— Якщо він хворий — тоді я вже труп. Скажи мені, яка хвора людина залізе на дерево й триматиме дівчину однією рукою?!
Лі-йон мовчки повернулася до грилю, не знаходячи, що відповісти. Її погляд зупинився на пальцях Квона, що торкалися склянки. На них було кілька мозолів, але загалом… пальці були напрочуд гарні.
— Але якщо він вип’є…
«…його пам’ять може повернутись...»
Ці останні слова так і залишились у неї на язиці. Проте п’яна Чу-джа вже нічого не вловлювала з її погляду — й просто долила соджу до склянки.
— На, пий, синочку.
Сильні, впевнені руки взяли склянку, що тепер здавалася крихкою в його долонях. Але Квон Че У не поспішав заливати її в себе. Натомість він повернувся до Лі-йон, наче питаючи дозволу. І вона миттєво перехопила ініціативу — вихопила склянку з його рук і вихилила до дна, не залишивши жодної краплі.
— Що ти робиш?! — Чу-джа підскочила, витріщивши очі.
— Відтепер, якщо ти наливаєш йому — значить, це для мене!
— Що ти таке верзеш? Ти ж навіть пити стільки не можеш!
— Не можна оцінювати здоров’я лише за м’язами! Алкоголь шкодить мозковим клітинам! Я питиму замість нього! — заявила Лі-йон із таким виглядом, ніби готується захищати його тілом від куль.
Та минуло не так вже й багато часу після тієї склянки… і її ноги почали хитатись самі по собі. Зір затуманився, доки перед очима не залишилась лише темрява.
Але вона не впала. Коли розплющила очі, то зрозуміла: зависла в повітрі, лицем упритул до чогось м’якого, але міцного. Трохи поворушила ногами, які безсило теліпались.
//Ванна з перекладачем: Чує моє перекладацьке серце: щось буде. Може, вже скоро. Може, не скоро. Але буде.
Тому пробачте, але сьогодні я не затримуюсь на тому, щоб дискутувати, чи має креветка політичні погляди,
чи про мух.
Але не переживайте дискусія буде//
*******
Колись тут була мапа. Але її з’їли кроти з тривогою.
А стрілку “сюди не ходи” хтось переробив на “ой, давай краще зайдемо й подивимось”.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка прокинулась уночі від репліки третьорядного персонажа. І пішла рятувати текст, а з ним — і твою читацьку душу.)
Якщо ти це читаєш — ти вже наш.
Переклала — Nathaniel.
Ще більше сюрпризів, мовних спалахів і текстових розтинів — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це як ритуал: жертвуєш часом, нервами й нічним сном, щоб ти міг пережити сцену, як треба.
Якщо ця емоційна секта припала тобі до душі — донат тут не гріх.
(На ритуальний чай, жертвоприношення у вигляді булочки та новий мозок замість вигорілого.)
Monobank
abank24
Ko-fi
(Донати не обов’язкові — але якщо зробиш, я скажу “дякую” з такою щирістю, що на секунду відступить вигоряння, дух перекладу обійме тебе, а чай закипить сам по собі.)
