Розділ 39
— Лікарня Сплюс, ви готові?
Тільки тоді Лі-йон відірвала погляд від Квон Че У.
Чу-джа, з тривожним виразом обличчя, простягнула їй пилку. Лі-йон закинула її за спину й натерла долоні порошком.
«На цій пилці була твоя кров», зізналася вона подумки. Вона обманула й приборкала чоловіка, який утратив пам’ять. І зараз не могла позбутися тривожного відчуття, дивлячись, як чоловік, над яким знущалася сама доля, ще й несвідомо бере участь у грі свого брата.
— Я йду.
Вона проігнорувала його погляд.
Рухалась легко, вправно видираючись на дерево. За лічені хвилини її стегна, коліна й лікті вже були подряпані, та вона не зупинялася.
Через сорок хвилин підйому на тридцятиметрове гінкго одяг був наскрізь мокрий від поту. Проблема була в тому, що руки й ноги почали німіти ще до того, як вона дісталася гілок для обрізки.
Попри це вона подумала про дерево, яке так довго залишалося без догляду, й зціпила зуби. Вона хотіла допомогти йому — дереву, яке мусило нести свій тягар наодинці. Чим ближче підходила до покрученої гілки, тим дужче зростала її тривога.
Коли вона нарешті дісталася верхівки, то розвернулася до гілки.
Та гілка не витримала її ваги — і почала хитатися, описуючи у повітрі широку параболу.
— Ой...
Усе життя Лі-йон вважала, що не боїться висоти. Але —
«Я… таки боюся висоти?..»
Виявилось, справа не в тому, що в неї не було акрофобії, а в тому, що вона жодного разу не була так високо. Коли вона досягла верхівки дерева, її серце несамовито калатало, а ноги затремтіли.
//Примітка перекладача: Акрофобія — це нав'язливий страх висоти. Людина, яка страждає на акрофобію, може відчувати паніку, запаморочення, нудоту або втрату контролю, коли опиняється на великій висоті — навіть якщо ситуація є безпечною (наприклад, стоїть на балконі багатоповерхівки або дивиться вниз із мосту).//
«Тепер я розумію, чому директор лікарні Зеленого Дерева здався.»
Стовбур і гілки хиталися так сильно, що стояти на них було майже неможливо.
«Якщо гілка не витримає моєї ваги й зламається, вона впаде прямісінько на дорогу…»
— Ах!
Раптом унизу пролунав переляканий крик. Одразу кілька людей почали кричати водночас, але Лі-йон навіть не встигла озирнутись. Голоси розкотились хвилею, що вдарила їй у потилицю.
У ту ж мить, коли Лі-йон, зберігаючи рівновагу, схопила пилку, її тіло раптом нахилилося, а з ніг ніби зникла сила.
«Ну, кобза мені в руки!»
Вона зісковзнула — безпомічно. Завдяки мотузці вона не загине. Але це був її перший досвід роботи на такій висоті, і Лі-йон інстинктивно заплющила очі від страху.
«Я падаю…!»
Усе сталося в ту мить, коли вона вже майже знепритомніла. Хтось міцно схопив її й підхопив за талію. Було боляче — здавалося, ребра от-от тріснуть.
— Я тримаю тебе.
Лі-йон здригнулась. Від одного лише голосу у неї похололо під грудьми. Квон Че У міцно обіймав її, його великі руки стискали її талію.
Лі-йон різко розплющила очі.
— К-Квон Че У?
Вона миттєво повернула голову.
Перед нею — його різкий профіль, очі, в яких змішались полегшення й лють. І як тільки Лі-йон усвідомила, що він піднявся сюди без жодного спорядження, вона закричала:
— Ти з глузду з’їхав?!
— Усе гаразд. Я не дозволю тобі постраждати.
Квон Че У, як завжди, все зрозумів неправильно — вирішив, що вона перелякалась, а не розлютилась через нього, і почав заспокоювати.
— Та ні, це не те, що…!
Лі-йон замовкла, не знаходячи слів.
— Ти що, божевільний?! Я через тебе серцевий напад отримаю!
«Зрештою… він завжди був таким, ще з першої нашої зустрічі».
«Поховав людину живцем, гнався за мною, вийшов із вегетативного стану, зарізав курку, знову впав у сон, потім заплакав».
«А тепер — просто так видерся на верхівку дерева без спорядження чи бодай натяку на здоровий глузд. Наче справді вирішив померти».
— Чому ти такий безрозсудний?
Його руки вже були всі в подряпинах.
На відміну від Лі-йон, яка мала рукавички й усе спорядження, він приніс із собою лише сліпу впертість.
— Ну, не знаю. А ти знаєш? — глибоко вдихнув він і прихилився лобом до її плеча. Його гаряче дихання торкнулося їй шкіри, викликавши лоскіт… десь у серці.
— Вирішуй.
— Вирішити що?
— Чи підеш зі мною до кінця — або дам тобі потягнути мене за собою вниз.
Лі-йон, почувши його спокійний голос, не замислюючись ані на мить, відповіла:
— Я залишусь до кінця.
Неправильне розгалуження гілок завдає шкоди й кореневій системі. Її вже не цікавив турнір. У голові була тільки одна думка: допомогти дереву.
— Добре, тоді залазь мені на спину.
— …Що?
— Я пиляю — ти керуєш.
Лі-йон витріщилась, не вірячи почутому.
— Ні!
— Чому?
— Та в тебе навіть мотузки нема! Відійди назад!
— Усе добре. Навіть якщо я впаду й помру — ти залишишся жива.
Лі-йон знову зірвалася на крик. Далі терпіти його маячню було неможливо:
— Щоб ти більше НІКОЛИ такого не казав! Якщо ти постраждаєш — і для мене все закінчиться, ясно?!
«Чи ти взагалі усвідомлюєш, наскільки твоя родина страшна? Якщо ти помреш — мене просто запхають у бочку й кинуть у море!»
Вона захекалася. Стільки слів, яких доводиться ковтати.
— Та те, що ти взагалі сюди видерся — вже досить божевільно!
— …Вибач. Тільки не злись, — прошепотів він і потер носом її потилицю.
— І якщо відкинути питання безпеки, я взагалі-то лікар дерев! І вже точно краще користуюсь пилкою, ніж ти!
— ...
— Тому, с-слухай мене! — Її щоки горіли, голос тремтів. Вона могла говорити так упевнено тільки тому, що не дивилася йому в очі. Коли ж підняла підборіддя з відчуттям тріумфу, то відчула тепле дихання на шиї. Здавалося, він усміхався.
— Коли спустимось із цього дерева на тебе чекатиме покарання. Тож тримайся міцніше.
— Що—?!
У наступну мить Квон Че У, ніби несучи рюкзак, притис її до себе й закинув собі на спину.
— Що ти робиш…?! Квон Че У! — закричала Лі-йон і вчепилася йому в шию.
Різка зміна ситуації — ще й на висоті тридцяти метрів — змусила її міцно вчепитися за нього з усієї сили.
Його спина виявилась несподівано зручною. Це вперше вона опинилась у когось на спині. Все довкола здавалося незнайомим і страшним, а серце билося скажено — від почуття, яке вона не могла назвати.
Ванна з перекладачем:
Пряма трансляція з вершини дерева, висотою в тридцять метрів:
— Що ми бачимо?
— Так, це Лі-йон, яка вчепилась у життя та пилку, водночас пітніючи й просвітлюючись.
— А це — Квон Че У, чоловік без страхувального спорядження, але з переповненим баком драми й інстинкту “вмру за сюжет”.
Увага, запитання до глядачів:
Він що, серйозно заліз туди вдвох із власним "мені норм"?
Сцена з реальною людиною:
— “Я падаю…”
— А він: “Залази мені на спину.”
— А вона: “ТИ ЩО, ДУРАК?”
---
Я не знаю, як вам, а мені весь цей час під час перекладу здавалося, що ця сцена точно з’явиться в новинах.
От прям уявляється заголовок:
«Двоє на тридцятиметровому гінкго: кохання, страх висоти і пиляння без страхування».
Ну не могли вони дати нам це просто так.
---
Поки вони дерлися на дерево без спорядження, я, перекладаючи, дерлась по стіні. Різниця лише в тому, що в мене ніхто не ловив.
*******
Колись тут була мапа. Але її з’їли кроти з тривогою.
А стрілку “сюди не ходи” хтось переробив на “ой, давай краще зайдемо й подивимось”.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка прокинулась уночі від репліки третьорядного персонажа. І пішла рятувати текст, а з ним — і твою читацьку душу.)
Якщо ти це читаєш — ти вже наш.
Переклала — Nathaniel.
Ще більше сюрпризів, мовних спалахів і текстових розтинів — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це як ритуал: жертвуєш часом, нервами й нічним сном, щоб ти міг пережити сцену, як треба.
Якщо ця емоційна секта припала тобі до душі — донат тут не гріх.
(На ритуальний чай, жертвоприношення у вигляді булочки та новий мозок замість вигорілого.)
Monobank
abank24
Ko-fi
(Донати не обов’язкові — але якщо зробиш, я скажу “дякую” з такою щирістю, що на секунду відступить вигоряння, дух перекладу обійме тебе, а чай закипить сам по собі.)
