Розділ 38
— Лі-йон.
Квон Че У торкнувся її обличчя. Його тепла долоня ніжно розтопила холод на її щоках.
— Турнір уже почався.
— …Ах.
Її наче розбудив його голос — Лі-йон вирвалася з власних думок. Вона прикусила кінчик язика від несподіваного тепла. І в ту ж мить хтось вигукнув:
— Починаємо з лікарні Зеленого Дерева!
Лі-йон з’єднала долоні й витягнула руки вперед.
«Зараз думати про те, на що нема відповіді, — зовсім не допоможе».
Невдовзі камера почала знімати.
Директор лікарні Зеленого Дерева та один зі співробітників обв’язали навколо талії мотузку. Завершивши підготовку, вони хутко схопили пилку для обрізки гілок і почали підійматися на дерево.
Побачивши, як той легко дереться вгору, Лі-йон міцно стисла кулаки.
У цю мить позаду почувся зітх.
— Я не розумію, що тут відбувається. Ти серйозно збираєшся це робити? — Квон Че У стояв із перекошеним від гніву й подиву обличчям.
Оскільки Лі-йон так і не розповіла йому подробиць про турнір, йому знадобився час, щоби збагнути, що відбувається. Лі-йон знизала плечима й прикрила очі долонею від сонця.
— Я не боюся висоти.
Квон Че У глянув на покручене дерево й виглядав невраженим.
— Справа не в цьому. Це небезпечно.
— Але я все одно маю це зробити. Я лажу по деревах, як мавпа.
Його хмурий погляд став ще похмурішим. Він ледь стримав гострі слова, що вже горіли на язиці, немов полум’я. «Лазиш, як мавпа? Та в тебе ж обличчя біліше за сніг…»
Хоч було помітно, що вона напружена, Лі-йон вперто вдавала, що нічого не боїться.
— …!
Кілька хвилин потому.
Раптом згори почувся переполох. Лі-йон побачила, як директор лікарні Зеленого Дерева спускається вниз, навіть не наблизившись до гілки. Щойно він ступив на землю, рішуче похитав головою й розсміявся.
— Вони що, хочуть нас убити?..
Пробурмотів це сам до себе, а потім звернувся до Лі-йон:
— Вам варто подумати двічі, директорко Со. Гілки значно вигнутіші, ніж здавалося. Я навіть не наважився на них стати — боявся, що зламаються.
Лі-йон затамувала подих. Чу-джа, яка стояла поруч, спробувала переконати її відмовитися.
— Лі-йон, може, нам краще знятися з цього випробування?
— …
— А якщо щось станеться? Навіть якщо ми не виграємо призові гроші, принаймні залишимось неушкодженими. Давай просто відмовимось —
— Тоді нашу лікарню одразу дискваліфікують.
Очі Лі-йон світилися рішучістю. Чу-джа скептично фиркнула:
— Ти ж сама казала, що не хочеш потрапляти в об’єктиви камер.
— …Але я впевнена, що зможу впоратися, — тихо буркнула Лі-йон, відвертаючи голову.
— І ти серйозно готова ризикувати? Якби ти просто трохи привітніше поводилася з клієнтами — вони б самі до нас валом йшли! — її докір був достатньо гучним, аби кілька глядачів звернули увагу.
— Це звучить не дуже переконливо…
На подив Лі-йон, Чу-джа непомітно підморгнула їй і кинула погляд у бік Квона Че У.
Лі-йон одразу зрозуміла натяк і знітилася. Це був жест на заспокоєння Квона: мовляв, окрім нього їй ніхто не цікавий.
«Ти впораєшся, Лі-йон. Ти ж навіть з Квоном Че У на горі пилялася — і виграла. А це просто дрібниця».
— Лікарня Сплюс, ви готові? — звернувся до неї менеджер із планшетом.
Квон Че У раптово зупинив її, вихопивши в неї з рук мотузку.
— Лі-йон, ще не пізно зупинитися.
— Віддай! — Вона піднялася навшпиньки й простягла до нього руки.
— Віддам, якщо підеш додому разом зі мною.
— Ти знущаєшся зараз?
— Якби ж то. Чому ти така безрозсудна?
Лі-йон глянула на нього — і раптом не змогла знайти слів. Вперше вона бачила, щоб Квон Че У був настільки схвильований.
— …Так, мені страшно. Але відповідальність — передусім. Це тендер, і я свідомо в ньому беру участь. Тому віддай мотузку.
Тиша.
— Ти ж сам сказав, що зробиш усе, що я попрошу.
Коли Квон Че У й далі мовчав, Лі-йон, сама того не помітивши, вперлася руками в боки й запитала:
— Квон Че У, ти зараз зі мною сперечаєшся?
«Ох… Я ж не хотіла звучати так по-дитячому…» Лі-йон тут же пошкодувала про сказане, але було вже пізно. Як тільки очі Квона звузились, її серце забилося частіше, а долоні спітніли.
Він кілька секунд просто дивився на неї, а потім опустив погляд.
— Ні, Лі-йон. Як я можу сперечатись із тобою?
Важко було вгадати, що він відчуває, але в його очах ховалася незвична темрява.
Покірно, мовчки, він почав обв’язувати мотузку навколо її талії. На диво, його руки рухались упевнено й вправно: кріплення, вузол, фіксація — одне за одним. Лі-йон здивовано округлила очі, спостерігаючи за швидкістю та точністю його дій.
У цю мить її витягнув із заціпеніння хрипкий голос:
— Ти навіть не думаєш про свого чоловіка, так?
Щоразу, коли він перевіряв вузли, її тіло похитувалось, мов аркуш паперу. Квон Че У зціпив щелепу так сильно, що Лі-йон почула хруст кісток. Вона затамувала подих.
— Я не хотів тебе відволікати… Я просто хотів тебе захистити. І я не жартував — я справді хотів, щоб ти мене втішила.
— …
— Бо мені тривожно.
Лі-йон тільки кліпала очима, чуючи його голос.
— Я не хочу, щоб ти кудись ішла.
У його зазвичай холодних очах кипіло полум’я.
— Я ж уже сказав, що не хочу навіть на хвилину бути без тебе.
У його погляді не було ні злоби, ні ненависті, ні задоволення від власного гніву. Жодної токсичної пристрасті, до якої вона звикла. Тільки щире, чисте почуття до неї.
Її серце раптом затріпотіло, мов крила метелика.
*******
Колись тут була мапа. Але її з’їли кроти з тривогою.
А стрілку “сюди не ходи” хтось переробив на “ой, давай краще зайдемо й подивимось”.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка прокинулась уночі від репліки третьорядного персонажа. І пішла рятувати текст, а з ним — і твою читацьку душу.)
Якщо ти це читаєш — ти вже наш.
Переклала — Nathaniel.
Ще більше сюрпризів, мовних спалахів і текстових розтинів — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це як ритуал: жертвуєш часом, нервами й нічним сном, щоб ти міг пережити сцену, як треба.
Якщо ця емоційна секта припала тобі до душі — донат тут не гріх.
(На ритуальний чай, жертвоприношення у вигляді булочки та новий мозок замість вигорілого.)
Monobank
abank24
Ko-fi
(Донати не обов’язкові — але якщо зробиш, я скажу “дякую” з такою щирістю, що на секунду відступить вигоряння, дух перекладу обійме тебе, а чай закипить сам по собі.)
