Розділ 37
— Ти хочеш сказати, що мені не можна читати книжку? —
Квон Че У повернув голову й подивився на Лі-йон. Його погляд був до німоти спокійним — як безкрає, тихе море.
— Що? Але я ж нічого не зробила.
— А як мені концентруватися на читанні, коли моя дружина так на мене дивиться? — Він тяжко зітхнув і потер собі потилицю.
— Просто я не можу заснути…
Він відклав книжку й подивився їй просто у великі очі.
— Тоді, Лі-йон, розкажеш мені щось із минулого?
— Про що саме?
— Про нас із тобою. Наприклад, наш перший…
— …першу ніч?
Квон Че У ліг до неї ближче. Його брови ледь сіпнулися — невдоволено.
— Не про це. А про те, як ми вперше зустрілись.
— …
— Мені не цікаво слухати про якогось нікчемного покидька, що лише швидко кінчає, — кинув він, холодно.
Лі-йон тут же закашлялась від розгубленості, сподіваючись, що він не помітить її палаючих щік.
«Чоловік у чорному дощовику з лопатою, сам-один у горах…» — спробувала вона викинути з голови саме той образ, який і сплив першим. І замість правди сказала:
— Ми познайомились у горах. Я того дня залишила речі, а ти, на щастя, пішов за мною й повернув їх. Ось так ми й зустрілись.
На щастя, змінити жанр із жахів на романтику виявилось не так вже й важко.
— Класика, — кивнув він.
— Ага. Було щось таке.
— Тільки не кажи, що я приніс тобі носовичок, — промовив він із легкою посмішкою.
Почувши це, Лі-йон усміхнулась — і проковтнула слова, які не могла дозволити собі озвучити: «Це була моя улюблена електропила…»
— Ні, просто маленький гребінець, — відповіла вона.
Чоловік теж усміхнувся, ніби намагався уявити їхню першу зустріч. І коли Лі-йон побачила, як ніжно сміються його очі, їй раптом стало гірко на душі — ніби присмак провини розлився в роті.
«Відтепер ти маєш бути більш вірною своєму чоловікові, якщо ми справді одружилися через кохання», — згадались їй його слова.
Тоді в його голосі було стільки надії, тепла й довіри. Якби тільки він знав…
З кожною новою брехнею Лі-йон відчувала, що стоїть усе ближче до краю прірви. Зазвичай Квон Че У здавався слухняним і спокійним. Але час від часу він говорив щось таке, від чого по спині пробігав холод.
А це означало лише одне — він досі сумнівається.
А отже, їй потрібно брехати ще переконливіше. Ще щиріше.
«Кажуть, що за одним пагорбом завжди є інший… І схоже, зараз я дерусь якраз на нього.»
***
— Команда "Сплюс" на місці?
//Примітка перекладача:
Spruce Tree Hospital я переклала як "Сплюс" — не буквально як "Ялинова лікарня", бо це звучить громіздко й сухо.
"Сплюс" — це стилізоване скорочення (Spruce + Plus), яке звучить як назва справжньої клініки.//.
Нарешті настав день відкритого турніру.
— Так, ми тут! — Лі-йон підняла руку й задихано відповіла.
На схилі густого лісу, за яким тягнулась двосмугова дорога, люди зібрались і, роззявивши роти, дивились угору на гінкго заввишки тридцять метрів.
Кожному було зрозуміло з першого погляду: зігнута гілка становила небезпеку. До того ж, дерева, що росли довкола цього гінкго, були нахилені під тривожним кутом.
— У "Сплюсі" працює, крім директорки Со Лі-йон, ще двоє людей, так?
— Так… Що?! — Вона обернулась до інспектора. — Двоє?!
У її уяві "Сплюс" був престижним медичним закладом, де працювали: лікарка дерев Со Лі-йон, арбористка К’є Чу-джа, майстер квіткових композицій Квон Че У та ентомолог Лі Гю-бек.
Але в реальності клініка ледве зводила кінці з кінцями — і трималась на двох жінках, які з трудом оплачували електроенергію.
Хто ж тоді офіційно зареєстрований, крім Чу-джа?
— Тут зазначено, що це пан Квон Че У.
Що?! Але я як директорка ніколи не реєстровувала його офіційно!
Лі-йон завмерла, мов перетворилась на камінь. Але коли помітила, що Квон Че У дивиться на неї, одразу всміхнулась — удаючи, ніби нічого не сталося.
— Так, так… усе вірно.
Ясно. Якщо хтось це зробив нишком — у мене є лише один підозрюваний.
Це міг бути лише він.
Старший брат Квона Че У — Квон Кі Сок.
Лі-йон торкнулась пальцями чола й заплющила очі.
Чоловік, який зрідка, але нагадував про себе. Тільки згадка про нього змушувала її напружитися, дихання частішало.
— Со Лі-йон, як справи?
Він телефонував їй раз на три місяці. Намір був очевидний — кожен дзвінок був тріскою у вогонь її тривоги. Лише звук його голосу одразу повертав до тієї ночі.
З кожним наступним дзвінком Лі-йон поступово втрачала опір.
Мені здається, що він за мною стежить.
Її серце забилося частіше, важче, з глухим гупанням у грудях.
Коли ж я нарешті зможу звільнитись із цих кайданів…?
*******
Колись тут була мапа. Але її з’їли кроти з тривогою.
А стрілку “сюди не ходи” хтось переробив на “ой, давай краще зайдемо й подивимось”.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка прокинулась уночі від репліки третьорядного персонажа. І пішла рятувати текст, а з ним — і твою читацьку душу.)
Якщо ти це читаєш — ти вже наш.
Переклала — Nathaniel.
Ще більше сюрпризів, мовних спалахів і текстових розтинів — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це як ритуал: жертвуєш часом, нервами й нічним сном, щоб ти міг пережити сцену, як треба.
Якщо ця емоційна секта припала тобі до душі — донат тут не гріх.
(На ритуальний чай, жертвоприношення у вигляді булочки та новий мозок замість вигорілого.)
Monobank
abank24
Ko-fi
(Донати не обов’язкові — але якщо
зробиш, я скажу “дякую” з такою щирістю, що на секунду відступить вигоряння, дух перекладу обійме тебе, а чай закипить сам по собі.)
