Розділ 42
Було вже ранок, коли Лі-йон прокинулась із головним болем. Вона підвелась із ліжка, не маючи й гадки, чим закінчилась учорашня вечірка.
У ту мить прочинились двері ванної, і з них вийшов чоловік, обгорнутий великим рушником, з краплинами води, що стікали по тілу.
Його широкі плечі й краплі, що текли по рельєфних грудях, одразу прикували погляд Лі-йон.
— Доброго ранку.
— Що… що це? — зойкнула вона.
— Що?
— Я маю на увазі, чому ти… — вона не могла відірвати очей від чоловіка, щойно вийшов із душу. Вона розуміла, що розглядати напівоголеного — не дуже ввічливо, але людська цікавість виявилась сильнішою за її добрі манери.
Похмілля зникло, наче за помахом чарівної палички. Її погляд повільно ковзнув униз — до рушника, що прикривав його нижню частину тіла.
«Силует під тканиною…»
— Лі-йон, ти пам’ятаєш, що я сказав учора після вечері?
— Т-так? — вона здригнулась і поглянула на Квона Че У. Провела рукою по волоссю, вдаючи спокійну, але рум’янець на щоках видавав її з головою.
— Що саме… ти сказав?
— Я сказав, що частково згадав, — відповів він, насупившись.
— Що?! — її щелепа опустилась, обличчя враз зблідло. Здавалося, навіть пил у повітрі почав її душити. Дихати стало важко.
— Що… що ти щойно сказав? — голос тремтів.
Він зробив крок уперед. Вода з його волосся скрапувала вниз, збігаючи по її колінах.
Квон Че У глянув на Лі-йон згори вниз і спокійно мовив:
— Я збирався вбити себе.
Її очі розширились — ніби час зупинився.
«Він… хотів покінчити з собою?»
Цього Лі-йон не знала. Тіло скам’яніло, вона навіть не змогла розтулити рота.
Відтоді як вона дізналась правду й приховувала її, вона завжди мала перевагу в їхніх стосунках.
Але вперше… все стало навпаки.
— Я помер два роки тому.
Квон Че У став на коліна просто на ліжку, схилившись над нею. Його поза могла здатись покаянною, та в очах Лі-йон вона виглядала… владною.
Між його колінами — її ноги. Вона була так близько, що бачила, як дрібні краплі води скочуються його пресом.
— Я мертвий, — повторив він, ніби намагаючись вбити це їй у свідомість. — Той Квон Че У помер.
— …
— Я не хотів, щоб він прокинувся.
Пам’ять була не лише її зброєю.
Квон Че У теж скористався нею, щоби втішити її. Він хотів стерти своє минуле, наче сказати: той, хто завдав тобі непоправного болю, більше не існує.
І якщо він зможе пробитися хоча б у крихітну щілину її закритого серця, вирости там як новий пагінець — то, можливо, не відчує провини за брехню.
— …Ти… ти справді все пам’ятаєш?
— Не віриш?
Очі Лі-йон наповнились сумнівами.
«Людина, яка закопувала когось живцем, хотіла вбити себе?»
«Цього не може бути…»
Вона примружилась. Але Квон Че У не відвів погляду. І раптом їй згадався той момент — коли їхні очі зустрілись у темному лісі тієї ночі.
«Він тоді… здивувався, коли побачив мене.»
«Якщо подумати… я нічого не знаю про Квон Че У.»
Кошмари, які він бачить щоночі, і чому, як казав Квон Кі Сок, людину з настільки чутливим слухом могли застати зненацька — залишалося загадкою. Від самого початку було надто багато невідомого, щоби сумніватися в його зізнанні, тож будь-яка спроба здавалася марною.
У цьому сенсі Лі-йон була не надто від нього відмінною. Вона теж нічого про нього не знала. Її пам’ять була повною, а все одно — порожньою.
Чоловік, ніби наполягаючи на своїй невинності, дивився їй просто в очі.
— Єдине, що тобі треба запам’ятати відтепер…
Вона хотіла зібрати думки, але він не залишив жодної шпарини. І хоча говорив м’яко, лагідно — по спині Лі-йон пробіг холодний піт.
— Ти казала, що я був добрим і ніжним чоловіком. І я вирішив стати саме таким. Тому заповнив порожню голову лише твоїми словами.
— …
— Бо саме твої слова стали для мене першим дороговказом до змін.
— Запам’ятай: твій перший чоловік помер два роки тому. Я — не твій колишній. Якщо в тебе ще є обручка — викинь. Якщо є спільні фото — спали.
Лі-йон не знала, як на це реагувати.
— У тебе тепер новий чоловік. І я не збираюсь програвати «тому Квону Че У», якого ти пам’ятаєш, — його голос був гострим. — Ти почала мене приручати. Тепер маєш нести за це відповідальність до самого кінця.
Лі-йон несвідомо затримала дихання. Чоловік, який сам собі накинув нашийник, усміхався.
І вона вже не знала, чи це добре… чи небезпечно.
***
Ясні очі, гладкий лоб — Квон Че У насолоджувався ранковим сонцем, що лилося крізь вікно.
Лі-йон усе ще не могла звикнути до того, що цей чоловік сидить поруч за столом і спокійно снідає з нею.
«…Чому він нічого не питає? Якщо пам’ять повертається — у нього ж повинна бути купа запитань. Невже Квон Че У справді хотів убити себе?»
Але Квон Че У зосередився виключно на теперішньому. Він навіть зварив зранку для неї суп із проростків.
Вона почала уважно розглядати його обличчя. Він сидів рівно, тримав палички ідеально — точно як на ілюстрації з підручника.
Жодного брязкоту посуду, жодного звуку під час жування. Лі-йон трохи насупилась — тиша між ними була… дивною.
Вона поклала ложку і потерла щоку:
— Квоне Че У.
— Так? — він одразу повернув до неї погляд.
— Ти хіба нічого не хочеш мені сказати? Жодного запитання?
— Не дуже.
— Чому? — Лі-йон прикусила губу.
Тюк―
У ту ж мить Квон Че У поклав палички. Це був перший звук, який він видав за весь час за столом.
//Ванна з перекладачем: “У мозку твоєму, Квоне Че У, мені вже трохи зручно жити.”
Знаєте, читати сцени з Квоном Че У — це як повільно налаштовувати старий радіоприймач. Наче намагаєшся вловити, хто він насправді — стара частота з минулого чи нова музика, яку ще ніхто не чув. І кожен його діалог — ніби клацання: «тік — це я новий», «тік — чи не забула я щось дуже важливе?»
Мені тепер хочеться копнути глибше. Не просто: «Ой, який він загадковий», а конкретно — що саме формує характер людини?
Це що, гени? Дитинство? Зла капуста зі шкільної їдальні?
А може, досвід травми або раптова амнезія — справді можуть перебудувати тебе як систему?
Якщо в Че У пам’ять зникла, а характер — змінився, то ким він став: іншою людиною чи просто старою версією без оновлень?
Чесно кажучи, у мене мозок теж просить ребут. І от коли я все це перекладала, мене не полишала думка: а може, нам цей сюжет дали спеціально, щоб ми задумались, ким ми стаємо після своїх власних провалів пам’яті, помилок, травм?
Тепер мені цікаво почитати про це дослідження та інформацію...
Прочитала я інформацію про це:
Характер людини — це результат комбінації:
1. Генетичних факторів (темперамент)
2. Життєвого досвіду (особливо в дитинстві)
3. Соціального оточення і контексту
4. Пам’яті, яка “цементує” досвід у поведінку
Генетика — це база, з якою ми народжуємось. Вона визначає схильність до певних рис: імпульсивність, чутливість, тривожність, здатність до співпереживання тощо.
Наприклад, наявність певних варіацій у генах, пов’язаних із дофаміном або серотоніном, може впливати на ризик агресивної поведінки, залежностей, емоційної регуляції.
Але: генетика — не вирок. Вона дає передумови, але не програмує детально все життя.
Життєвий досвід змінює те, як ці гени “вмикаються” чи “вимикаються” (через епігенетику).
Наприклад, дитина, яка пережила насильство, навіть із добрим “генетичним стартом”, може розвинути тривожні чи деструктивні патерни. І навпаки — турбота й підтримка можуть пом’якшити навіть складну спадковість.
Тепер про пам’ять і характер Квона Че У.
Втрата пам’яті — це як стерти частину “програмного забезпечення”. Але “залізо” лишається.
Його тіло, мозок, гормональний фон — усе ще належить тій же людині. І хоча він не пам’ятає, ким був, його мозок усе одно не є новим.
Тобто:
Він може тимчасово змінитися, особливо якщо отримає новий тип взаємодії з людьми (як із Лі-йон зараз).
Але внутрішні риси — як схильність до домінування, реакція на стрес, рівень емпатії — можуть прориватися крізь “нову” особистість, особливо у кризових ситуаціях.
Я дібрала приклади:
Після черепно-мозкової травми чи амнезії в деяких людей спостерігалася різка зміна поведінки — хтось ставав м’якшим, хтось, навпаки, втратив моральні гальма. Але повної “перепрошивки” характеру майже не буває. Навіть пацієнти з амнезією часто “інтуїтивно” повертаються до знайомих патернів поведінки.//
*******
Колись тут була мапа. Але її з’їли кроти з тривогою.
А стрілку “сюди не ходи” хтось переробив на “ой, давай краще зайдемо й подивимось”.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка прокинулась уночі від репліки третьорядного персонажа. І пішла рятувати текст, а з ним — і твою читацьку душу.)
Якщо ти це читаєш — ти вже наш.
Переклала — Nathaniel.
Ще більше сюрпризів, мовних спалахів і текстових розтинів — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це як ритуал: жертвуєш часом, нервами й нічним сном, щоб ти міг пережити сцену, як треба.
Якщо ця емоційна секта припала тобі до душі — донат тут не гріх.
(На ритуальний чай, жертвоприношення у вигляді булочки та новий мозок замість вигорілого.)
Monobank
abank24
Ko-fi
(Донати не обов’язкові — але якщо зробиш, я скажу “дякую” з такою щирістю, що на секунду відступить вигоряння, дух перекладу обійме тебе, а чай закипить сам по собі.)
