Розділ 35
Квіти — це лише приманкаРозділ 35
Він зняв гумку, якою були перев’язані квіти. Зібрав її волосся вгору, щоб зав’язати. Його погляд ненароком зачепився за лінію її шиї.
— Хван Джо-юн більше не становитиме проблем, — сказав він.
Лі-йон напружилась.
— Тож можеш більше не хвилюватися, — додав він лагідніше.
Лі-йон ніяково торкнулась свого волосся. Зібране у хвіст, воно здавалося незвичним — наче вона стала кимось інакшим.
— Дуже гарна, — сказав Квон Че У.
— Ем… Я? — розгублено перепитала вона.
Чоловік усміхнувся й притулився до столу.
— Можеш ховатися за своїм робочим халатом скільки хочеш, — мовив він, — але мене цим не обдуриш. Коли ти ввечері заходиш до кімнати після душу… я бачу, яка ти гарна.
Лі-йон почервоніла. Вона не могла вимовити й слова.
— Ти взагалі розумієш, як сильно це зводить мене з розуму? — прошепотів він.
Вона застигла на місці й затулила обличчя руками.
***
На її маленьку спину лягав м’який відблиск багряного заходу сонця.
Лі-йон у хірургічних рукавичках дбайливо приводила до ладу клумбу. Вона вправно виконувала свою роботу — лагідно торкалась рослин, поливала їх, розпушувала ґрунт, обрізала пошарпані гілки та паростки. Її рухи були зосередженими, турботливими.
Квон Че У спостерігав за нею, заворожено, напівжартома бажаючи, щоб вона хоч трохи звернула увагу з рослин — на нього.
Невже вона так само доглядала за мною, коли я був у вегетативному стані? — подумав він. Він не міг відвести від неї очей. У цю мить вона нагадувала йому істоту з казки — реальну й недосяжну водночас. Його тягнуло до неї. Йому хотілося викрасти її — і сховатися десь далеко, де будуть тільки вони двоє.
На її маленьку спину лягав м’який відблиск багряного заходу сонця.
Лі-йон у хірургічних рукавичках дбайливо приводила до ладу клумбу. Вона вправно виконувала свою роботу — лагідно торкалась рослин, поливала їх, розпушувала ґрунт, обрізала пошарпані гілки та паростки. Її рухи були зосередженими, турботливими.
Квон Че У спостерігав за нею, заворожено, напівжартома бажаючи, щоб вона хоч трохи звернула увагу з рослин — на нього.
Невже вона так само доглядала за мною, коли я був у вегетативному стані? — подумав він. Він не міг відвести від неї очей. У цю мить вона нагадувала йому істоту з казки — реальну й недосяжну водночас. Його тягнуло до неї. Йому хотілося викрасти її — і сховатися десь далеко, де будуть тільки вони двоє.
Вона ховалась за шарами одягу й землею на руках. Але Квон Че У знав, що ховається під цим: метушлива дівчина з ніжною шкірою й рубцями. Його захоплював її маленький носик, красиві очі й червоні вуста. Вона, здається, зовсім не усвідомлювала, яка вона насправді красива.
Квон Че У намагався не втуплюватися в неї — та не зміг. Чим довше він дивився, тим сильніше йому хотілося бути ближче.
Вона лише торкається маленького листочка, а моє тіло тремтить…
Час ніби сповільнився. Лі-йон витерла піт із чола й ніжно провела рукою по квітці, ніби хвалила її. Потім підняла з землі кілька опалих пелюсток, обернулась — і раптом усміхнулась до Квона Че У.
Він завмер. Це був перший раз із моменту їхнього знайомства, коли вона подивилась на нього й так яскраво, щиро усміхнулась. Він ковтнув і стиснув кулаки. У тій усмішці було все його щастя.
«Ти… Ти справді чоловік Со Лі-йон?.. Принеси докази. Покажи, що ви й справді одружені!»
Квон Че У пригадав слова Хвана Джо-юна, сказані кілька днів тому. Він подивився на неї.
— Лі-йон, ти колись смоктала квітку?
— А… Ну, кілька разів у дитинстві.
— Тоді навчи мене.
— Чого саме навчити? — Лі-йон тримала в обох руках пелюстки.
Квон Че У підійшов до стіни й зірвав білу акацію.
Лі-йон здригнулась і поспішила його зупинити, але було пізно — квітка вже опинилась у його руці.
— Я хочу, щоб ти навчила мене смоктати її… до самого дна.
Вона подивилась на нього з подивом.
— Бо я не хочу залишити нічого позаду.
***
Пелюстки випали з її рук і полетіли за вітром. У його руках була звичайна акація, але чомусь вона згадала безпорадне курча, яке він колись убив. Лі-йон затамувала подих.
Квон Че У підніс акацію до її рота.
— Спочатку покажи, як це робиться.
Її обличчя стало блідим і непроникним. Квон Че У вдивлявся в неї, немов вивчав. Коли Лі-йон посмоктала акацію, його погляд зосередився на її губах.
— Ще раз.
Він знову підніс квітку до її рота. Холодний палець торкнувся нижньої губи.
— Смачно?
— Ну… здається, в дитинстві здавалося смачніше, а зараз уже не так. Може, я просто звикла до солодших смаколиків…
— Тоді як щодо язика?
— Що? — її очі широко розплющились від несподіванки.
— Бачиш ось тут — є отвір, з якого витікає мед, — показав він на кінчик акації.
— То просто посмоктати — і все? — уточнила вона.
— А що як просунути язик у сам отвір і з’їсти все до кінця? Шкода ж залишати. Спробуй. — Він знову подав їй квітку, заохочуючи спробувати. Вона відчувала, що в ситуації щось не те, але не могла чітко це сформулювати.
Кинувши на нього косий погляд, Лі-йон почала лизати кінчик акації.
Почула короткий смішок — і одразу почервоніла.
— Це не те, як я зазвичай їм! — вигукнула вона, сповнена збентеження через те, що піддалась.
— А як тоді?
— Я просто трохи жую кінчик...
— Жуєш?
— Так, якщо пожувати, то мед, що залишився всередині, вибухає…
Тінь Квона Че У впала на неї.
Лі-йон здалося, що варто їй лише ще трохи наблизитись — і ця тінь її поглине.
— Насправді й так їсти не так уже й погано.
Квон Че У теж підніс до рота квітку й почав її смоктати, але очей із Лі-йон не зводив.
— Лі-йон, — тихо мовив він, простягаючи руку й легенько торкаючись її губ. Вона різко відступила.
— Вибач… мед стік тобі на губи.
Брехун. Лі-йон чудово знала, що на її обличчі нічого не було. Але все одно почервоніла від його дотику.
— Думаю, мені більше подобається їсти очищену.
//Ванна з перекладачем:
гастроедишн “Їсти солодке? А ви що, хочете, щоб я впала в депресію прямо на тексті?!”
Сьогодні наш перекладач — не просто словокрут і чайний шаман.
Сьогодні вона… перекусує. Але не як усі нормальні люди.
ПРАВИЛО №1: СОЛОДКЕ — ЦУКРОВА ЗРАДА
Цукор, як відомо, запускає викид дофаміну, той самий “гормон задоволення”, що каже мозку:
“Все, ти молодець, тепер відпочивай. Назавжди. І нічого більше не роби. І страждай, будь ласка. Розчаровуйся всобі через те що ти нічого не робиш”
Науково доведено (тобто мною, у сльозах):
– швидкий підйом цукру →
– різке падіння енергії →
– питання “чому я взагалі живу, якщо переклад не рухається?”
Тож результат:
— З’їла кексик — і замість роботи, сиджу, як розплавлена акація на сонці.
У мене, найімовірніше, дуже чутлива дофамінова система, особливо прив’язана до ритму роботи. Тож мій мозок такий:
“Якщо ми зараз їмо медовик — це має значити, що ми ЗАКІНЧИЛИ. Бо медовик = відпустка, а не робота, дебіли.”
ПРАВИЛО №2: ЗАКУСОЧКИ — ЦЕ СИСТЕМА ВИЖИВАННЯ
Огірочки — мій фідбек: хрум, і я на місці.
Сирець — джерело щастя без глюкозної підстави.
Запечена картопелька — рідкісний гість(простіше кажучи VIP), але душевний.
Молочне — кефір, творожок, щось біле й нейтральне. Внутрішній стан: “я дитя Всесвіту, і сьогодні в нас низькоглікемічний день”.
Апельсин — але дуже обережно. Бо якщо після чаю — то все, вже цирк.
Яблука(база)
Горішки
Так, давайте чесно. Я не дуже люблю щось закусувати.
Зазвичай — просто п’ю.
Та щоб зробити “легкий перекус”, я повинна:
дістати ножа (страшно)
помити огірок (а він холодний)
дістати сир (і знову подумати: “це нормально, що він лежить у мене тиждень?”)
придумати, куди це все класти
мити за собою (о ні, тільки не це)
ПРАВИЛО №3: НАПОЇ — МОЯ РЕЛІГІЯ
Чорний чай — вранці. Інакше я не людина, а Google-док з вірусом.
Зелений чай — “ми працюємо, але без нервового зриву”.
Трав’яний чай — “мене не існує, я просто трава на вітрі”. Лимонна вода — “я, можливо, не контролюю сюжет, але хоч щось контролюю”.
Сік — без цукру! Інакше настрій провалиться у підвал.
Все — з ВЕЛИКОЇ КРУЖКИ.
Маленькі чашечки — це фальшивка. Нехай із них п’ють ті, хто ще не редагував сцену з акацією.
ДО РЕЧІ, ПРО СОЛОДКЕ…
Так, я стараюсь не їсти,
але іноді їм.
І це момент, коли мій мозок такий:
“А, ти втомилась?
Ну добре. Візьми зефірку.
А потім ми скасуємо весь твій день.”
Але це ще не все.
У мене смакова пам’ять, як у травмованого самурая.
З’їла одного разу невдалу шарлотку — і тепер при згадці про термічно оброблене яблуко мене нудить, як на кораблі під час шторму.
Купила йогурт із ананасом? — ананаси тепер тільки свіжі. І тільки після того, як я сама переконалась, що цей ананас не носив банку в минулому житті.
---
І якщо ви раптом думаєте запропонувати мені тістечко —
запитайте спочатку:
“Ти сьогодні вже перекладала?”
*******
Колись тут була мапа. Стрілка “сюди не ходи” — стерта.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка повернулась із перекладного болота з гілкою діалогів Чекала на тебе.)
Якщо ти це читаєш — значить, втрапив. Добровільно. Вітаю.
Переклала — Nathaniel. Ще більше перекладної магії, побічних ефектів і текстової маячні — у моєму Telegram-каналі.
(Якщо не приєднаєшся — мені доведеться шукати тебе через GPS і особисто вручати тобі репліки другого плану.)
Переклад — це як в’язати светр із павутиння, коли герої
туплять, автор метафорить, а ти просто хотів спокою.
Якщо ця праця зігріла тобі серце — кинь монетку цьому гобліну з клавіатурою.
(На чай, на запасні очі, на батон і батоги для діалогів.)
Підтримати Команду
Допоможемо створити та перекласти ще більше захоплюючих історій рідною мовою!
Коментарі
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Увійти, аби лишити коментар!