Розділ 35

Розділ 35

 

Він зняв гумку, якою були перев’язані квіти. Зібрав її волосся вгору, щоб зав’язати. Його погляд ненароком зачепився за лінію її шиї.

 

— Хван Джо-юн більше не становитиме проблем, — сказав він.

Лі-йон напружилась.

— Тож можеш більше не хвилюватися, — додав він лагідніше.

 

Лі-йон ніяково торкнулась свого волосся. Зібране у хвіст, воно здавалося незвичним — наче вона стала кимось інакшим.

 

— Дуже гарна, — сказав Квон Че У.

 

— Ем… Я? — розгублено перепитала вона.

Чоловік усміхнувся й притулився до столу.

 

— Можеш ховатися за своїм робочим халатом скільки хочеш, — мовив він, — але мене цим не обдуриш. Коли ти ввечері заходиш до кімнати після душу… я бачу, яка ти гарна.

 

Лі-йон почервоніла. Вона не могла вимовити й слова.

 

— Ти взагалі розумієш, як сильно це зводить мене з розуму? — прошепотів він.

 

Вона застигла на місці й затулила обличчя руками.

 

***

 

На її маленьку спину лягав м’який відблиск багряного заходу сонця.

Лі-йон у хірургічних рукавичках дбайливо приводила до ладу клумбу. Вона вправно виконувала свою роботу — лагідно торкалась рослин, поливала їх, розпушувала ґрунт, обрізала пошарпані гілки та паростки. Її рухи були зосередженими, турботливими.

Квон Че У спостерігав за нею, заворожено, напівжартома бажаючи, щоб вона хоч трохи звернула увагу з рослин — на нього.

 

Невже вона так само доглядала за мною, коли я був у вегетативному стані? — подумав він. Він не міг відвести від неї очей. У цю мить вона нагадувала йому істоту з казки — реальну й недосяжну водночас. Його тягнуло до неї. Йому хотілося викрасти її — і сховатися десь далеко, де будуть тільки вони двоє.

 

На її маленьку спину лягав м’який відблиск багряного заходу сонця.

Лі-йон у хірургічних рукавичках дбайливо приводила до ладу клумбу. Вона вправно виконувала свою роботу — лагідно торкалась рослин, поливала їх, розпушувала ґрунт, обрізала пошарпані гілки та паростки. Її рухи були зосередженими, турботливими.

Квон Че У спостерігав за нею, заворожено, напівжартома бажаючи, щоб вона хоч трохи звернула увагу з рослин — на нього.

 

Невже вона так само доглядала за мною, коли я був у вегетативному стані? — подумав він. Він не міг відвести від неї очей. У цю мить вона нагадувала йому істоту з казки — реальну й недосяжну водночас. Його тягнуло до неї. Йому хотілося викрасти її — і сховатися десь далеко, де будуть тільки вони двоє.

 

Вона ховалась за шарами одягу й землею на руках. Але Квон Че У знав, що ховається під цим: метушлива дівчина з ніжною шкірою й рубцями. Його захоплював її маленький носик, красиві очі й червоні вуста. Вона, здається, зовсім не усвідомлювала, яка вона насправді красива.

 

Квон Че У намагався не втуплюватися в неї — та не зміг. Чим довше він дивився, тим сильніше йому хотілося бути ближче. 

Вона лише торкається маленького листочка, а моє тіло тремтить…

 

Час ніби сповільнився. Лі-йон витерла піт із чола й ніжно провела рукою по квітці, ніби хвалила її. Потім підняла з землі кілька опалих пелюсток, обернулась — і раптом усміхнулась до Квона Че У.

 

Він завмер. Це був перший раз із моменту їхнього знайомства, коли вона подивилась на нього й так яскраво, щиро усміхнулась. Він ковтнув і стиснув кулаки. У тій усмішці було все його щастя.

 

«Ти… Ти справді чоловік Со Лі-йон?.. Принеси докази. Покажи, що ви й справді одружені!» 

 

Квон Че У пригадав слова Хвана Джо-юна, сказані кілька днів тому. Він подивився на неї.

 

— Лі-йон, ти колись смоктала квітку?

 

— А… Ну, кілька разів у дитинстві.

 

— Тоді навчи мене.

 

— Чого саме навчити? — Лі-йон тримала в обох руках пелюстки.

 

Квон Че У підійшов до стіни й зірвав білу акацію.

Лі-йон здригнулась і поспішила його зупинити, але було пізно — квітка вже опинилась у його руці.

 

— Я хочу, щоб ти навчила мене смоктати її… до самого дна.

 

Вона подивилась на нього з подивом.

 

— Бо я не хочу залишити нічого позаду.

 

***

 

Пелюстки випали з її рук і полетіли за вітром. У його руках була звичайна акація, але чомусь вона згадала безпорадне курча, яке він колись убив. Лі-йон затамувала подих.

Квон Че У підніс акацію до її рота.

 

— Спочатку покажи, як це робиться.

 

Її обличчя стало блідим і непроникним. Квон Че У вдивлявся в неї, немов вивчав. Коли Лі-йон посмоктала акацію, його погляд зосередився на її губах.

 

— Ще раз.

 

Він знову підніс квітку до її рота. Холодний палець торкнувся нижньої губи.

 

— Смачно?

 

— Ну… здається, в дитинстві здавалося смачніше, а зараз уже не так. Може, я просто звикла до солодших смаколиків…

 

— Тоді як щодо язика?

 

— Що? — її очі широко розплющились від несподіванки.

 

— Бачиш ось тут — є отвір, з якого витікає мед, — показав він на кінчик акації.

 

— То просто посмоктати — і все? — уточнила вона.

 

— А що як просунути язик у сам отвір і з’їсти все до кінця? Шкода ж залишати. Спробуй. — Він знову подав їй квітку, заохочуючи спробувати. Вона відчувала, що в ситуації щось не те, але не могла чітко це сформулювати.

 

Кинувши на нього косий погляд, Лі-йон почала лизати кінчик акації.

Почула короткий смішок — і одразу почервоніла.

 

— Це не те, як я зазвичай їм! — вигукнула вона, сповнена збентеження через те, що піддалась.

 

— А як тоді?

 

— Я просто трохи жую кінчик...

 

— Жуєш?

 

— Так, якщо пожувати, то мед, що залишився всередині, вибухає…

 

Тінь Квона Че У впала на неї.

Лі-йон здалося, що варто їй лише ще трохи наблизитись — і ця тінь її поглине.

 

— Насправді й так їсти не так уже й погано.

 

Квон Че У теж підніс до рота квітку й почав її смоктати, але очей із Лі-йон не зводив.

 

— Лі-йон, — тихо мовив він, простягаючи руку й легенько торкаючись її губ. Вона різко відступила.

— Вибач… мед стік тобі на губи.

 

Брехун. Лі-йон чудово знала, що на її обличчі нічого не було. Але все одно почервоніла від його дотику.

 

— Думаю, мені більше подобається їсти очищену.

 

//Ванна з перекладачем:

 

гастроедишн “Їсти солодке? А ви що, хочете, щоб я впала в депресію прямо на тексті?!”

 

Сьогодні наш перекладач — не просто словокрут і чайний шаман.

Сьогодні вона… перекусує. Але не як усі нормальні люди.

 

ПРАВИЛО №1: СОЛОДКЕ — ЦУКРОВА ЗРАДА

 

Цукор, як відомо, запускає викид дофаміну, той самий “гормон задоволення”, що каже мозку:

 

“Все, ти молодець, тепер відпочивай. Назавжди. І нічого більше не роби. І страждай, будь ласка. Розчаровуйся всобі через те що ти нічого не робиш”

 

Науково доведено (тобто мною, у сльозах):

– швидкий підйом цукру →

– різке падіння енергії →

– питання “чому я взагалі живу, якщо переклад не рухається?”

 

Тож результат:

— З’їла кексик — і замість роботи, сиджу, як розплавлена акація на сонці.

 

У мене, найімовірніше, дуже чутлива дофамінова система, особливо прив’язана до ритму роботи. Тож мій мозок такий:

 

 “Якщо ми зараз їмо медовик — це має значити, що ми ЗАКІНЧИЛИ. Бо медовик = відпустка, а не робота, дебіли.”

 

 

ПРАВИЛО №2: ЗАКУСОЧКИ — ЦЕ СИСТЕМА ВИЖИВАННЯ

 

Огірочки — мій фідбек: хрум, і я на місці.

 

Сирець — джерело щастя без глюкозної підстави.

 

Запечена картопелька — рідкісний гість(простіше кажучи VIP), але душевний.

 

Молочне — кефір, творожок, щось біле й нейтральне. Внутрішній стан: “я дитя Всесвіту, і сьогодні в нас низькоглікемічний день”.

 

Апельсин — але дуже обережно. Бо якщо після чаю — то все, вже цирк.

 

Яблука(база)

 

Горішки 

 

Так, давайте чесно. Я не дуже люблю щось закусувати.

Зазвичай — просто п’ю.

 

Та щоб зробити “легкий перекус”, я повинна:

 

дістати ножа (страшно)

помити огірок (а він холодний)

дістати сир (і знову подумати: “це нормально, що він лежить у мене тиждень?”)

придумати, куди це все класти

мити за собою (о ні, тільки не це)

 

ПРАВИЛО №3: НАПОЇ — МОЯ РЕЛІГІЯ

 

 Чорний чай — вранці. Інакше я не людина, а Google-док з вірусом.

 Зелений чай — “ми працюємо, але без нервового зриву”.

Трав’яний чай — “мене не існує, я просто трава на вітрі”. Лимонна вода — “я, можливо, не контролюю сюжет, але хоч щось контролюю”.

 Сік — без цукру! Інакше настрій провалиться у підвал.

 

 Все — з ВЕЛИКОЇ КРУЖКИ.

Маленькі чашечки — це фальшивка. Нехай із них п’ють ті, хто ще не редагував сцену з акацією.

 

ДО РЕЧІ, ПРО СОЛОДКЕ…

 

Так, я стараюсь не їсти,

але іноді їм.

І це момент, коли мій мозок такий:

 

“А, ти втомилась?

Ну добре. Візьми зефірку.

А потім ми скасуємо весь твій день.”

 

Але це ще не все.

 

У мене смакова пам’ять, як у травмованого самурая.

З’їла одного разу невдалу шарлотку — і тепер при згадці про термічно оброблене яблуко мене нудить, як на кораблі під час шторму.

Купила йогурт із ананасом? — ананаси тепер тільки свіжі. І тільки після того, як я сама переконалась, що цей ананас не носив банку в минулому житті.

 

---

 

І якщо ви раптом думаєте запропонувати мені тістечко —

запитайте спочатку:

 

“Ти сьогодні вже перекладала?”

 

*******

 

Колись тут була мапа. Стрілка “сюди не ходи” — стерта.

(Так, це я знову. Перекладачка, яка повернулась із перекладного болота з гілкою діалогів Чекала на тебе.)

 

Якщо ти це читаєш — значить, втрапив. Добровільно. Вітаю. 

 

Переклала — Nathaniel. Ще більше перекладної магії, побічних ефектів і текстової маячні — у моєму Telegram-каналі.

(Якщо не приєднаєшся — мені доведеться шукати тебе через GPS і особисто вручати тобі репліки другого плану.)

 

Переклад — це як в’язати светр із павутиння, коли герої
туплять, автор метафорить, а ти просто хотів спокою.

Якщо ця праця зігріла тобі серце — кинь монетку цьому гобліну з клавіатурою.

 

(На чай, на запасні очі, на батон і батоги для діалогів.)

 

Monobank

 

abank24

 

Ko-fi