Розділ 34
— Якщо не хочеш залишитися без зубів — мовчи, — промовив Квон Че У.
Хван Джо-юн швидко закивав, тремтячи від страху.
— Хороший хлопчик, — задоволено кинув Квон Че У й потягнув його з дому.
На вулиці не було жодної живої душі. Хван Джо-юн розридався.
Квон Че У ішов упевнено, не зупиняючись, — просто до будинку навпроти. До того самого, який Хван Джо-юн нещодавно купив.
Хван почав сіпатися, намагаючись вирватись. З рота в нього текла кров
Хван Джо-юн сіпався, намагаючись вирватись. З рота текла кров. Йому було страшно заходити до того будинку разом із цим чоловіком.
— Цікаво, як я дізнався про твою схованку? — запитав Квон Че У. — Одного вечора я стояв на веранді лікарні й глянув на цей будинок навпроти. І подумав: якби я захотів бути з Лі-йон близько, то хтось, хто стежить із вікна цього будинку, бачив би усе.
Його голос був хрипким, як у того, хто стримує лють.
— Треба було ховатись до кінця, щоб Лі-йон не помітила тебе, — сказав Квон Че У з небезпечною інтонацією. — А ти змусив її тільки страждати.
Хван Джо-юн застиг. Він був у жаху.
— Краще подорослішати, ніж гратися в дитину в тілі дорослого — і отримати під зад, — кинув Квон Че У.
Він потягнув його далі й ногою розчинив вхідні двері.
У ту ж мить, коли Хван Джо-юна вже майже затягли всередину, він побачив перехожого з пакетом у руках. І заволав щосили — з останньою надією, з відчаєм.
Це був його єдиний шанс.
Чоловік у бейсболці завмер на місці. Він подивився в їхній бік. Без сумніву, він мав побачити Хван Джо-юна зі зв’язаними руками. Він мене побачив! Побачив!
На обличчі Хвана спалахнула надія, але перехожий відвернувся й поспішив далі. Його остання надія згасла. Ще один перехожий просто зайшов у сусідній будинок, навіть не глянувши в їхній бік.
Що з людьми в цій країні?!
Для Хван Джо-юна більше не було виходу.
Чоловік у бейсболці тим часом зайшов до будинку й поставив пластиковий пакет на підлогу. Газети були розкидані повсюди — деякі складені в стоси. Біля вікна було встановлено об’єктив із сильним збільшенням.
Чоловік сів поруч з приладом і звично почав вдивлятися крізь нього в бік будинку Лі-йон — так, ніби це була його щоденна рутина.
Він ще вчора влаштовував галас, а сьогодні, схоже, його нарешті спіймали.
— Не на того нарвався. Потрапив до самого майстра, — пробурмотів чоловік.
Це був перший раз за кілька років, коли він бачив Квон Че У так близько. Але радість від такої «зустрічі» тривала недовго. Щойно він побачив, як Квон Че У безжально тягне чоловіка до будинку, по шкірі пробігли мурахи.
Якби тільки не та травма голови…
Очі чоловіка розширились, він витягнув телефон.
Квон Че У виглядав дивно спокійним. Він ніколи раніше не бачив його таким тихим і стриманим. Наскільки він знав, Квон Че У завжди був запальним, а в його погляді читалась жага вбивства.
Схоже, він справді втратив пам’ять.
Вперше за кілька днів Лі-йон нарешті змогла насолодитись глибоким і спокійним сном. Вона сіла в ліжку й вдихнула тишу, ніби ковток свіжого повітря. Її тіло поступово звикало до незнайомого аромату на подушці — і навіть цей аромат став майже рідним.
Вперше за довгий час Лі-йон дозволила собі повністю розслабитись.
Аж раптом перед очима блиснуло чиєсь обличчя. Ну от і вся тиша!
Вона потерла очі й вийшла до вітальні.
— Квон Че У…
Чоловік, що стояв біля столу для флористики, обрізаючи яскраво-червоні квіти, вправно позбавляв їх шипів і обрізав стебла без жодної вагань. Лі-йон здивовано розплющила очі. Квон Че У подивився на неї, яка стояла посеред вітальні.
— Лі-йон, — промовив він із усмішкою. — Ти добре поспала?
Він відклав квіти вбік. Дивлячись, як він невимушено усміхається їй, Лі-йон раптом здалось, ніби всі жахи останнього тижня були лише сном. Він підійшов до неї.
— Що ти робиш? — запитала вона.
— Практикуюсь у складанні квіткових композицій.
— Чому?
— Я хочу знову працювати, — відповів він. — Хочу повернутись до нормального життя. До того, яким воно було до втрати пам’яті.
У грудях Лі-йон защеміло. Вона ніколи не шкодувала про вигадані нею брехні — вона брехала, щоб урятувати себе. Але… саме зараз їй було важко дивитися йому в очі. Вона відвела погляд.
— А звідки ти взяв квіти?
— Зірвав на клумбі біля будинку, — кивнув він у бік вікна.
Лі-йон мимохіть глянула на нього, поки він дивився у вікно. Відточений підборіддя, гладенька шкіра — він виглядав спокійно, природно. Він обернувся до неї, і їхні погляди зустрілись.
— Хочеш, я заплету тобі волосся? — несподівано запропонував він.
— А… я, мабуть, виглядаю трохи розпатланою, так? — зніяковіло провела рукою по волоссю Лі-йон.
— Ні, — спокійно відповів він, наблизившись, узяв її за плечі й обережно повернув спиною до себе. — Це просто привід. Насправді я хочу торкнутись твого волосся.
//Ванна з перекладачем: Сцена, де Квон заплітає косу:
Лі-йон: «Я виглядаю як відьма?»
Квон: «Ні. Як фея, яка може вбити лопатою. Це… сексуально.»
Ах, той дяпсік у бейсболці, що з пакетиком і оптичним прицілом на підвіконні, — ось це темна конячка розділу.//
*******
Колись тут була мапа. Стрілка “сюди не ходи” — стерта.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка повернулась із перекладного болота з гілкою діалогів Чекала на тебе.)
Якщо ти це читаєш — значить, втрапив. Добровільно. Вітаю.
Переклала — Nathaniel. Ще більше перекладної магії, побічних ефектів і текстової маячні — у моєму Telegram-каналі.
(Якщо не приєднаєшся — мені доведеться шукати тебе через GPS і особисто вручати тобі репліки другого плану.)
Переклад — це як в’язати светр із павутиння, коли герої туплять, автор метафорить, а ти просто хотів спокою.
Якщо ця праця зігріла тобі серце — кинь монетку цьому гобліну з клавіатурою.
(На чай, на запасні очі, на батон і батоги для діалогів.)
Monobank
abank24
Ko-fi
