Розділ 32
Квон Че У бачив дуже довгий сон. Але щойно розплющив очі — забув усе до останньої деталі. Він нахмурився з роздратуванням.
Та роздратування розтануло, щойно він відчув тепло.
— Лі-йон…
Вона спала, уткнувшись обличчям у його груди.
Він глянув на край її рукава.
Як і минулого разу — тканина була мокрою від сліз.
Йому остогидли ці кошмари. Йому було гидко від себе, що вона бачить його — в такому стані.
— Лі-йон…
— Лі-йон…
Квон Че У не знав, скільки часу минуло. Він спробував легенько її розбудити — хотів запитати, скільки спав.
Але вона тільки ще міцніше пригорнулась до нього.
Раніше вона завжди лякалась його близькості.
А зараз — спала в його обіймах спокійно.
Він усміхнувся. Не хотів більше її будити.
Він вдивлявся в її обличчя.
Її повіки сіпались, вона зморщилась.
Поганий сон?..
Квон Че У сперся підборіддям на руку і дивився, як вона спить.
Раптом Лі-йон повільно розплющила очі.
Її погляд зупинився на ньому — і в ній промайнула впізнаваність.
Квон Че У відчув, як порожнеча в грудях наповнюється тихим задоволенням.
— Доброго ранку, — сказав він.
— А-а! — крик вирвався з її вуст мимоволі.
Вона завжди лякалась — скільки б разів це не траплялось.
Вона ніяк не могла звикнути до того, що Квон Че У спить днями мов мертвий, а потім раптово прокидається й каже «доброго ранку».
Це завжди збивало з пантелику.
Кутки його губ потягнулись угору.
— П-привіт, — пробурмотіла Лі-йон, ще не до кінця прокинувшись.
— Скільки я спав?
— Ем… сьогодні восьмий день.
— Хм… чому ти мене так рано розбудила?
Я заслуговував на суворіше покарання.
Він простягнув руку й зняв пов’язку з її шиї.
На шкірі досі лишалась червона пляма від його укусу.
Його обличчя затьмарилось.
— Досі синяк…
Очі Лі-йон наповнилися слізьми. Вона прикусила губу, щоб не розплакатись.
На шиї Квона Че У сіпнулась жилка.
— Що сталося, Лі-йон? — лагідно спитав він.
Він сів рівніше й провів долонею по її щоках.
І тоді він побачив: темні кола під очима. Впалі щоки.
Вона схудла.
Квон Че У взяв її руки в свої.
— Скажи мені, що сталося.
Я більше ніколи не залишу тебе саму.
І спати ти одна теж не будеш.
Якщо не скажеш — я тебе просто заберу.
Або вломлюсь у твою кімнату сам.
Після паузи Лі-йон нарешті заговорила:
— Деякі речі мене турбували… Я намагалась вирішити все сама, але…
все пішло не так, як я сподівалась, і це зводить мене з розуму, тому я…
Квон Че У мовчки погладжував її руки. Її пульс шалено калатав. Вона вже просто бурмотіла, не зупиняючись.
— Лі-йон… заспокойся.
Квон Че У подивився їй в очі, намагаючись повернути їй спокій.
Нарешті її дихання стало рівнішим.
Він витер з її щік сльози.
— Пам’ятаєш Хван Джо-юна?
Його обличчя різко змінилось. Потемнішало.
— Що з тим покидьком? — спитав він тихо, майже шепочучи.
— Він мене переслідує.
Постійно стоїть… на подвір’ї, прямо перед дверима.
Лі-йон мимоволі задумалась:
А раптом Хван Джо-юн підглядає не за нею, а за Квон Че У?
Можливо, він думає, що вона збрехала про шлюб.
Можливо, він став таким нахабним і зухвалим, бо не бачив Квон Че У в будинку.
Та одного разу їй таки вдалося його сфотографувати.
Її руки тремтіли від страху, коли вона натискала на кнопку.
А Хван Джо-юн… усміхався: зухвало, безстрашно.
Наче знав, що йому нічого не буде.
Лі-йон одразу викликала поліцію.
Та ніхто не приїхав.
Навіть коли штори були щільно закриті — кров холонула.
Бо її шкірою повзали його очі. Повсюдні. Мертво-спокійні.
Урешті-решт, залишилося тільки одне місце, куди Лі-йон могла втекти.
Квон Че У був не вимикачем, який можна було просто клацнути вгору чи вниз.
Це було б несправедливо до нього — як до людини.
Але Лі-йон вже все для себе вирішила.
Вона звернеться до нього по допомогу — востаннє.
І їй було соромно. За те, що користувалась ним, коли було потрібно, а в інші моменти — хотіла, щоб він просто спав.
Та попри все вона знала: саме він може покласти край її мукам.
Цей чоловік — кращий за сліпу й корумповану поліцію.
Бо зараз їй був потрібен не ледачий поліцейський з порожніми поглядами —
а лютий вовк.
Лі-йон відмовлялася боятись.
Вона відмовлялась терпіти лайно Хван Джо-юна бодай ще хвилину.
Вона глянула Квон Че У в очі — рішуче — і розповіла все.
Після того, як вона замовкла, Квон Че У тихо сказав:
— Тобі, мабуть, було дуже важко.
Він стримувався, щоб не почати сипати прокляттями.
Його лють була тихою, глибокою, киплячлю.
Він стиснув кулаки.
— Я все владнаю, — сказав він, стискаючи губи від люті, почувши ім’я Хван Джо-юн,
але обійняв Лі-йон тепло й ніжно.
— Залиш це своєму чоловікові, Лі-йон. Ти трохи відпочинь, гаразд?
— А-а… я…
— Просто виспись і поїж нормально. Все буде добре.
Він обійняв її ще міцніше.
— П-почекай. Ні! — Лі-йон різко відштовхнула його.
Її очі були повні сумнівів і вагань.
Вона відвела погляд, почала нервово чесати щоку.
Раптово вона відсторонилась. Її рух був несподіваним — мов порив, що прорвався зсередини.
Очі повні розгубленості.
Вона не могла дивитися йому в очі. Її пальці ніби шукали порятунок на блідій шкірі щоки.
— Я вже… вже впіймала цю комаху, — прошепотіла вона нерішуче.
Хван Джо-юн — із тих, хто не вміє здаватися.
Саме ця риса й дозволила йому бути першим у школі всі ці роки.
З нею ж він вступив у виш, з нею ж і почав працювати.
Він не подорослішав.
Те саме завзяття, яке допомагало йому складати іспити, він почав застосовувати до людей.
Без поваги до того, що хоче інша сторона.
Я витратив на тебе стільки зусиль і часу — цілих п’ять років…!
Я завжди проводжав тебе ззаду — щоб тобі не було страшно йти додому вночі.
Я спрямовував тебе, щоб ти не спілкувалась із поганими друзями з міста…
У дощові дні я сидів цілими ночами перед твоїм будинком, наче охоронець — раптом тобі важко заснути.
А ти завжди поводилася так, ніби моє щире кохання — це сміття.
Одного дня Хван Джо-юн дізнався, що Лі-йон переїхала на острів і відкрила там маленьку клініку.
Він також почув, що її клініка — на межі провалу.
Для нього це було зовсім не дивно: він прекрасно знав, що у Со Лі-йон надто бунтівний характер,
і добре розумів, до чого це могло призвести.
Після цього Хван Джо-юн викупив будинок напроти клініки Лі-йон.
Він зробив з нього студію, яку використовував лише для одного — стеження за нею.
Все — заради Лі-йон.
Але… вийти заміж?!
Як ти могла вийти заміж за когось, хто не я?!
Со Лі-йон ніколи не була товариською.
Кожен, хто знав її хоч трохи, рано чи пізно це розумів.
У свої двадцять вона була ще менш комунікабельною, ніж тепер.
Весь її час ішов на вивчення рослин і дерев.
Колеги, знайомі, ті, хто вважався її «друзями»,
насміхалися з неї,
називали дивакуватою,
натякали, що їй варто звернутися до психіатра
через її уникання людей і одержимість рослинами.
Та вона ніколи не дозволяла цим словам зачепити її.
І, як він і підозрював, Лі-йон майже не змінилася.
*******
Колись тут була мапа. Стрілка “сюди не ходи” — стерта.
(Так, це я знову. Перекладачка, яка повернулась із перекладного болота з гілкою діалогів Чекала на тебе.)
Якщо ти це читаєш — значить, втрапив. Добровільно. Вітаю.
Переклала — Nathaniel. Ще більше перекладної магії, побічних ефектів і текстової маячні — у моєму Telegram-каналі.
(Якщо не приєднаєшся — мені доведеться шукати тебе через GPS і особисто вручати тобі репліки другого плану.)
Переклад — це як в’язати светр із павутиння, коли герої туплять, автор метафорить, а ти просто хотів спокою.
Якщо ця праця зігріла тобі серце — кинь монетку цьому гобліну з клавіатурою.
(На чай, на запасні очі, на батон і батоги для діалогів.)
Monobank
abank24
Ko-fi
