Розділ 25
— Ти справді вирішила це зробити? — здивовано запитала Чу-джа, щойно повернувшись.
Вона добре знала, як Лі-йон не любить спілкуватися з людьми. Від початкової школи до університету в Лі-йон не було друзів — лише чутки й переслідувачі. Вона завжди почувалася тривожно й невпевнено серед інших.
— Ти й справді збираєшся це зробити? — знову перепитала Чу-джа.
— Так.
— Але ж ти казала, що там можуть бути оператори й повно народу?
— Можливо, мене виб’ють ще до того… — Лі-йон нервово крутила пальцями й уникала погляду Чу-джі. — Наразі моя єдина мета — поставити лікарню D на місце.
Чу-джа лише кліпала очима, спантеличена. Лі-йон звучала так впевнено. Чому вона така рішуча — і ще й дивиться при цьому на Квона Че У? Чу-джа уважно вдивлялася в неї. Щось сталося?
— Пробач, я зовсім не допомагаю, — сказав Квон Че У.
— Ні! Все гаразд. Ти завжди був поруч.
Його обличчя потемнішало. Як би він не намагався, її слова не звучали як комплімент.
— Лі-йон, що тобі взагалі в мені подобається? Я ж не можу бути корисним ні вдень, ні вночі. Я відчуваю себе нікчемним.
— Це тому, що ти був як рослина.
— Що?
Ой. Лі-йон усміхнулася, намагаючись згладити ситуацію.
— Я мала на увазі, що ти був завжди такий тихий і ніжний, занурений у свій світ, — сказала вона. — Часто ти навіть не відповідав на мої слова. Завжди я говорила без упину, а ти просто слухав мене мовчки.
Чу-джа кивнула, підтакуючи. Ймовірно, вона говорила про час, коли він перебував у вегетативному стані. От це талант — так переконливо брехати.
— …І з часом мені стало з тобою затишніше, — додала Лі-йон.
Чу-джа насупилась. Вона не була певна: Лі-йон зараз бреше так, щоб це звучало як правда — чи це насправді проривається назовні її справжнє ставлення? Іноді, коли борешся з чудовиськом, сам стаєш чудовиськом. Чу-джа поглянула на Лі-йон. Вона обманює його — чи себе?
— Це відповідь на твоє запитання? — спитала Лі-йон.
Квон Че У втупився в неї пильним поглядом — ніби намагався втопити її в ньому.
***
— То, може, підемо спати? — запитав він.
Цей момент настав. Вона знала ще відтоді, як розбудила його, керуючись необґрунтованим співчуттям, що не зможе вигадати достатньо переконливу причину, щоб не лягати з ним в одне ліжко. Виходу з цієї ситуації не було. Якби вона запропонувала спати в різних кімнатах — це викликало б підозри. І Квон Че У почав би їй не довіряти.
— Я піду в душ, а потім підіймуся на другий поверх, — сказала вона.
— Можемо тоді разом у душ?
— Що?! Ні, — Лі-йон аж підскочила.
— Чому така здивована? — запитав Квон Че У.
— Бо я… Я виховувалась у консервативній родині, — поспіхом сказала вона. — Мені завжди казали, що вже після семи років навіть сидіти поруч із хлопчиком — це скандал. Знаю, звучить дивно, але мене так виховали.
— Ого… навіть щодо власного чоловіка?
— Шлюб — це не універсальна перепустка на все підряд, ти ж знаєш.
— А що тоді — перепустка? — Квон Че У підійшов ближче. — Навчи мене, Лі-йон, — м’яко сказав він. — Я ж багато чого забув.
Вона спробувала щось сказати, та не знайшла слів.
— Лі-йон?
— Т-так?! — пискнула вона.
— Здається, в мене знизиться почуття власної гідності, якщо ти й далі все уникатимеш. Ти жодного разу не використовуєш мене як свого чоловіка.
Лі-йон не змогла відповісти.
— Бо я такий, ти цілий тиждень мене ігнорувала й навіть не намагалася розбудити. Тобі ж я не потрібен. Я помиляюсь?
Її кров похолола. Він не помилявся — саме це й засмучувало й принижувало її. Здавалося, що він бачив її наскрізь, читаючи найприхованіші думки, які вона й сама боялась визнавати.
— Лікар сказав, що ще нічого не ясно… І я завжди була поруч, поки ти спав…
Це були жалюгідні відмовки, й вона це знала. Навіть сама Лі-йон чула, як напівщиро вони звучать — і замовкла. Чоловік лише похитав головою, ніби йому було байдуже.
— Я лише знаю одне: ти належиш моїм ранкам, — сказав він.
Ці слова викликали в Лі-йон дивне відчуття провини. Її нещирість могла змусити його сумніватися в усьому.
— Якщо не хочеш мене нічому вчити — це нормально, — додав він. — Але не позбавляй мене можливості виконувати обов’язки твого чоловіка.
— І цей “обов’язок” включає спільний душ? — неохоче запитала Лі-йон.
Він трохи схилив голову набік і глянув на неї:
— Я не розумію, Лі-йон. Чого ти боїшся? Ми ж, мабуть, були близькі раніше, правда? Це ж просто душ.
Лі-йон не знала, що сказати. Її власна брехня обернулася проти неї.
— Можливо, ми не хотіли інтимності саме тому, що завжди були такими відстороненими, — припустив він. — Спробуй бути трохи відкритішою зі мною.
У Лі-йон скінчились усі відмовки. Вона більше не мала що сказати. Вона просто хотіла, щоб він замовк.
— Добре, — відповіла вона. — Дозволю тобі помити мені спину. Тільки спину, не більше.
Він задоволено усміхнувся.
//Коментар перекралача: щось пішло не по плану. Взагалі-то я брала цей твір, бо — ну, просто взяла. Було завершено, було цікаво, було щось новеньке. Чисто перекладацький експромт у стилі «а чому б і ні».
А тепер БЛІН. З якого це моменту воно стало таким милим, атмосферним і…//
*******
Раніше тут був світлофор. Зелений — на втечу. Його більше нема.
(Так, це знову я. Перекладачка з тремтячим ліхтариком. Де ви були? Я вже копала для вас яму любові й паніки.)
І якщо ти читаєш це — значить, приманка таки втримала. Ласкаво прошу вглиб.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і неврозів — у моєму Telegram-каналі
(Не змушуй мене ще раз вдаватись до метафори з цементом. Просто зайди. Будь ласка.)
Переклад — це як ходити босоніж по битому склу сюжету, намагаючись донести кожен уламок цілим. Повільно, тихо, не дихаючи.
Якщо тобі відгукнулось — кинь монетку цьому божевільному, що це все зібрав. Можливо, вона врятує його від перевтоми (або принаймні від ненависті до клавіатури).
(На чай, на ліхтарик, на витривалість. А головне — на продовження.)
Monobank
abank24
Ko-fi
