Розділ 23
Коли двоє людей вийшли із зали...
— Гей, Лі-йон, — Хван Джо-юн простяг до неї руку. Та саме в ту мить Квон Че У, який сидів поруч, різко притяг її назад на місце. Хван Джо-юн розгублено махнув у повітрі, а Лі-йон поглянула на нього здивовано.
— Лі-йон, я хвилююся, — Квон Че У пригорнув її до себе. Його тіло було теплим. — Хто він?
— Ем... — Лі-йон не знала, з чого почати. Вона вагалась, а його рука на її талії міцніше її обійняла. Вона не могла зрозуміти, чи то тривога, чи настороженість змушували його так поводитися, але коли побачила, як здригнувся Хван Джо-юн, то зрозуміла — друге.
— Це хтось, кого я знаю?
Вона розуміла, чому він нервував. Якщо Хван Джо-юн був знайомим, Квону Че У могло бути ніяково через те, що він його не пам’ятає. У пам’яті Лі-йон мимоволі спливли спогади, які вона воліла б не згадувати. Вона проковтнула гіркоту й відповіла:
— Колись давно він був старшим колегою в лікарні, де я працювала.
— Ти його не знаєш. Тож не переймайся.
— А… добре, — промовив Квон Че У, повільно киваючи. Але він не відпустив її талію. Навпаки — обійняв обома руками ще міцніше. Лі-йон хотіла сказати йому, щоб так не робив.
— Лі-йон, хто це? — перепитав Хван Джо-юн, кинувши погляд на її талію.
— Так, Лі-йон. Познайом нас, — додав Квон Че У.
Лі-йон випрямилася, коли крізь одяг відчула несподіване тепло його дотику.
— Це Квон Че У. Ми живемо разом.
Я просто скажу, що ми живемо разом...
Та очі Хвана Джо-юна округлилися:
— В-ви одружені?
Лі-йон заціпеніла. Квон Че У нахилився до неї й прошепотів:
— Хоч би кивнула. Він чекає.
Точно! Він підштовхував її дати відповідь, і вона надто чітко усвідомлювала його руки на своїй талії. Лоскотно! Лі-йон смикнулася й кивнула Хвану Джо-юну.
— Я її чоловік, — урочисто промовив Квон Че У.
— Тобто ви… справді одружені? — знову перепитав Хван Джо-юн.
Її образила його реакція. Він поводився так, ніби шлюб із нею — це якась неможлива маячня. Але він завжди був таким. Вона вже мала досвід спілкування з ним. Він вважав, що завжди має рацію, а всі інші — ні.
— Ні, Лі-йон, зачекай. Просто… я не можу в це повірити. Як така людина, як ти, може одружитися? Та бути такого не може. Ти… ти взагалі в порядку? — у Хван Джо-юна тремтіли губи.
О, як же я його ненавиджу! Лі-йон щоразу відчувала відразу, коли бачила, як він нишком плює в клумбу, думаючи, що ніхто не бачить. Вона відчувала до нього глибоку огиду з того самого моменту, як дізналася, що в дитинстві він обрізав рослини — просто заради забави. Її неймовірно дратувало, як у нього тремтіли губи щоразу, коли щось ішло не по його сценарію. Він був простою розбещеною дитиною, яка завжди звалювала провину на інших і пхалася в чуже життя. Лі-йон знудило від цих безкінечних сварок, тому вона й пішла з лікарні остаточно, не ставши боротися за місце.
— Ти ж раніше була не такою, — сказав Хван Джо-юн.
— Що?
— Ти ж не з тих, хто зустрічається з чоловіками. Ти ж терпіти не могла бути з людьми. Я тебе знаю, Лі-йон.
Лі-йон закотила очі від його нахабності.
— Хто взагалі здатен покохати жінку, яка має час тільки на дерева й добрива? Як узагалі хтось може закохатися в таку? Ти ж на вихідних виготовляла добрива й навіть не виходила з дому. Це якась помилка. Я ж єдиний, хто міг прийняти тебе такою, якою ти є.
Лі-йон була вражена. Вона мала б розлютитися, але її просто вражало — наскільки мало змінюються деякі люди. Невже він узагалі не змінився?
— Це все тому, що я не поруч із тобою… і ти зробила таку помилку… — Хван Джо-юн широко розплющив очі, його тіпало від злості.
Голова Лі-йон почала розколюватися від перенапруги. Її накрили спогади про ту безпорадність, яку вона відчувала у своїй крихітній квартирці. Тоді Хван Джо-юн переслідував її всюди, а вона навіть не мала змоги переїхати.
У дні, коли Лі-йон спеціально йшла в обхід, бо боялася повертатися додому, він вибухав люттю. Вона часто злилася на себе через своє скромне походження. Але змушувала себе терпіти — бо мала відпрацювати практику в лікарні. Вона зносила все заради того, щоб одного дня мати власну клініку, своє тихе, спокійне життя.
І вона таки дійшла до цього. Сама. І тепер…
— Навіщо ти здіймаєш такий шум?
— Ні, Лі-йон. Той час між нами... він для тебе щось значив?
— Очевидно, що ні. Я ніколи тебе не любила. Я тебе ненавиділа. Ти зробив моє життя нестерпним. Минуло вже багато років з того моменту, як я пішла з тієї лікарні. Я збудувала своє життя сама. І я не могла б бути щасливішою. Як бачиш, у мене є чоловік. У мене є власна практика. Я живу так, як мріяла. А ти, здається, досі застряг у тій фазі свого життя, коли був розбещеним самозакоханим підлітком, який дивився на мене зверхньо. Подорослішай.
— Лі-йон… — він облизав губи.
— Ти справді не маєш ні краплі сорому, влаштовуючи істерики просто перед моїм чоловіком.
— Він що, справді твій чоловік?! — раптом закричав Хван Джо-юн.
— Що ти сказав?
— Принеси свідоцтво про реєстрацію шлюбу! Інакше я не повірю!
Лі-йон завмерла. Вона нічого не відповіла. Хван Джо-юн не міг нашкодити їй напряму. Але якщо про це запитає Квон Че У — усе розкриється. Її брехню буде викрито. У грудях кольнуло. Вона ненавиділа Хвана Джо-юна за те, що навіть через стільки років він намагається зруйнувати її життя.
І раптом вона почула тихий стогін. Звук, який могла розпізнати лише Лі-йон.
*******
Раніше тут був світлофор. Зелений — на втечу. Його більше нема.
(Так, це знову я. Перекладачка з тремтячим ліхтариком. Де ви були? Я вже копала для вас яму любові й паніки.)
І якщо ти читаєш це — значить, приманка таки втримала. Ласкаво прошу вглиб.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і неврозів — у моєму Telegram-каналі
(Не змушуй мене ще раз вдаватись до метафори з цементом. Просто зайди. Будь ласка.)
Переклад — це як ходити босоніж по битому склу сюжету, намагаючись донести кожен уламок цілим. Повільно, тихо, не дихаючи.
Якщо тобі відгукнулось — кинь монетку цьому божевільному, що це все зібрав. Можливо, вона врятує його від перевтоми (або принаймні від ненависті до клавіатури).
(На чай, на ліхтарик, на витривалість. А головне — на продовження.)
Monobank
abank24
Ko-fi
