Розділ 18
Розвалене. Усе — наче розбите й розсипане по підлозі. Це був важкий день, і Лі-йон до нестями втомилась. Вона сиділа на дивані, обіймаючи улюблений вазон. Шукала втіхи серед своїх рослин. І — майже мимохіть — підвела очі на другий поверх.
Різко здригнулась.
Що я роблю?
Навіщо я туди дивлюсь? Цей чоловік — не має до мене жодного стосунку!
Минув тиждень тиші. Спокій, якого вона так довго прагнула, нарешті оселився в її житті. Але що більше Че У спав — то більше ночей Лі-йон не могла заснути. Після хаосу, який він приніс у її дні, ця тиша… здавалася підозрілою.
Їй було гидко це визнавати, але два роки життя з тим рослинним чоловіком залишили слід. Вона звикла до балансу. І тепер щоночі перевіряла, чи він досі в комі.
Нав’язливо. Параноїдально.
Мені це потрібно, щоб вижити, — виправдовувалась вона.
— Ні-ні, не думай. Не думай… — прошепотіла Лі-йон, занурюючи обличчя в пахуче листя.
Раптом підняла голову.
Що це?!
Ледь чутно — але вона почула. Писк, зойк, голос. Десь зовсім близько.
З переляканим серцем глянула на сходи. І… пішла.
Обережно піднялась на другий поверх і прочинила знайомі двері.
Тьмяне світло лампи. Чоловік лежав нерухомо, наче кам’яна статуя. Але…
Я ж точно щось чула…
Вона обережно піднесла пальці до його носа й губ.
Дихав. Живий.
Лі-йон озирнулася, вже готова визнати, що вигадала звук. Але тут — помітила: його вуста прочинені. І…
Він не прокинувся. Але тихо схлипував.
Уві сні.
— Аа… — видав Че У, і цей звук не ніс загрози. Лише втому. Лише… смуток.
Її скувало. Стартувало з щиколоток — і паралізувало все тіло.
Квон Че У… плакав.
Важкі сльози котились із кутиків очей.
— Ні… — прошепотів. Сухі губи ледь утворювали зрозумілі слова. — Йди… Йди зараз…
Його обличчя скривилось від болю.
Йому сниться кошмар?
Лі-йон здивувалась.
Це щось новеньке. Не думала, що вбивцям сняться кошмари. Хоча, якщо наробив такого… Мабуть, карма існує.
Вона спостерігала за сльозами. І вперше за довгий час відчула, як з грудей спадає важкий камінь.
Че У задихався.
— Сховай… — прошепотів. — Забудь…
Слова були плутаними, як і його стан. Здавалося, він благав. І водночас — тікав.
— Сховай…!
Його гарне обличчя, яке Чу-джа так розхвалювала, нині було перекошене болем. Лі-йон мимоволі стисла кулаки.
Він, той самий, що міг би зламати комусь шию без моргання. Той, від кого вона ховалась.
А зараз — він просто виглядав як хтось, хто тікає. І не може втекти.
— …жити… — простогнав.
Лі-йон… хвилювалась. Вона не хотіла — але хвилювалась. Повернулась до дверей. Але кинула погляд назад. Потім — зробила крок. Простягнула руку, щоб хоча б витерти ці сльози.
Її пальці торкнулись розпеченої шкіри. І… отримали розряд. Легка електрична іскра. Лі-йон сіпнулася й прибрала руку.
— Схоже, ти не хочеш спати, Квоне Че У, — прошепотіла. — Але я дуже не хочу, щоб ти прокидався.
— Будь ласка… я…
Його обличчя вона бачила лише сплячим. То безжально порожнім, то відстороненим. Але зараз — він просто… сумний. І людяний.
О, ти все ж таки людина…
А я сподівалась, що — ні…
Вона витерла руки об піжаму.
— Але… я не відчую провини, якщо ти не прокинешся ніколи. Може, трохи. Але це краще, ніж…
Вона сіла на стілець біля ліжка. Підперла підборіддя колінами й заговорила сама до себе:
— Дерева — вони чесні. А ти належиш до отруйних видів. Знаєш, як важко мати справу з рослинами, подібними до тебе? Хижі рослини — дуже страшні.
— Не плач, — сказала вона нарешті. І обережно стерла нову сльозу. — Сам мусиш витирати свої сльози.
— Я не могла плакати, бо коли й плакала — ніхто не чув, — сумно промовила Лі-йон. Лише дерева, лише квіти, що цвітуть щосезону, слухали її історії. Для неї, яка ніколи не мала друзів, саме вони були єдиним товариством.
— Сьогодні я скуштувала ґрунт під деревом. Дуже солоний. Але не повинен бути таким, — тихо додала вона. — У тебе сльози теж на смак як море?
У неї був вибір: допомогти Квону Че У вибратись із нічного жаху — чи залишити його. Лі-йон нахилилася до нього й прошепотіла прямо у вухо:
— Хто вилив на тебе цю морську воду?
Він не відповів, але зморщив лоб. Його ніс сіпнувся. Він дихав уривчасто, корчився в лихоманковому маренні.
— Сьогодні ти схожий на ґінкго біля суші-ресторану, — пробурмотіла вона.
Буває, що навіть знаючи, наскільки це може бути небезпечно, ти все одно обираєш зробити щось безглузде. Обманути себе. Піти на ризик.
Лі-йон подивилась на нього — хворобливо гарного, з тремтячими віями, з руками, що колись могли вбивати. Вона спробувала забути про слабку гарячку, яка не полишала її цілий день. Спробувала не втекти.
— Вважай це подарунком на день народження, — буркнула. Сьогодні був поганий день. День, коли дуже хотілося плакати.
Вона зітхнула. І, прийнявши рішення, лягла поруч.
*******
Раніше тут був світлофор. Зелений — на втечу. Його більше нема.
(Так, це знову я. Перекладачка з тремтячим ліхтариком. Де ви були? Я вже копала для вас яму любові й паніки.)
І якщо ти читаєш це — значить, приманка таки втримала. Ласкаво прошу вглиб.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і неврозів — у моєму Telegram-каналі
(Не змушуй мене ще раз вдаватись до метафори з цементом. Просто зайди. Будь ласка.)
Переклад — це як ходити босоніж по битому склу сюжету, намагаючись донести кожен уламок цілим. Повільно, тихо, не дихаючи.
Якщо тобі відгукнулось — кинь монетку цьому божевільному, що це все зібрав. Можливо, вона врятує його від перевтоми (або принаймні від ненависті до клавіатури).
(На чай, на ліхтарик, на витривалість. А головне — на продовження.)
Monobank
abank24
Ko-fi
