Розділ 17
Лі-йон розсміялась.
Сьогодні — день, як і всі інші.
Як завжди, все буде добре.
Бо свій день народження вона вже давно забула.
Коли Чу-джа вперше ступила на другий поверх, оглядала будинок з такою педантичністю, ніби була рієлторкою.
Упорядковане планування, розкішні меблі — вона дістала ручку й поставила галочку в уявному списку навпроти пункту «Грошей багато».
— Кажуть, він сам іде до вбиральні, — мовила Лі-йон.
— Уві сні? Як лунатик?
— Так.
— О господи! Який же дивний хлопець.
Якось Лі-йон зайшла до нього без особливих думок —
і мало не знепритомніла, коли побачила Квона Че-у, що стояв прямо в темряві.
— Подивись на цю чисту шкіру, — Чу-джа потягнулася до нього, але Лі-йон одразу вхопила її за руку.
— Він може прокинутись!
— Не прокинеться, я вже трясла його — без толку, — стояла на своєму Чу-джа.
— Але все ж… — Лі-йон відвела погляд і зробила крок назад від ліжка.
Увесь цей гармидер, що тривав кілька днів, тепер здавався розмитим —
наче це все було сном.
Невже… я знову отримала спокій?
Вона подивилась на чоловіка, що лежав, мов мертвий — з тим спокійним обличчям, яке вона бачила так рідко.
Будь ласка, — благала подумки. Просто спи. Так і спи.
— До речі, ти читала газету? — раптом згадала Чу-джа.
— Пам’ятаєш початкову школу, де ми вчились? Директор влетів у халепу. Кажуть, через реконструкцію майданчик перетворився на пустку… — вона раптово обірвала фразу й поглянула на Лі-йон.
//Примітка перекладача: пустка — це простір, де нічого немає або майже нічого немає.//
— Ти ж не… — Лі-йон почухала щоку. Чу-джа широко розплющила очі.
— Ти повідомила про це в газету?! — вигукнула вона.
— Ну…
— Ти що, вже не працюєш?! Я ж казала: ми живемо за рахунок клієнтів!
Лі-йон мовчки вийшла з другого поверху.
Чула, як Чу-джа кричала їй услід сходами —
але нічого не могла з цим зробити.
— У тебе взагалі мозок є ―?!
Лі-йон стримувала усмішку.
Не лише директор тієї школи знущався з дерев, використовуючи їх як декорації.
Світ, у якому дерева цінують більше, ніж людей, ніколи не настане, — знала вона.
Але її це не зупиняло.
Тоді, Лі-йон… побачимось пізніше.
Від спогаду про його голос тіло пронизав холод.
Минув тиждень, а Квон Че-у все ще не прокидався.
Можливо, він і справді образився, що вони не спали разом…
***
— Це вже занадто! — Лі-йон, яка досліджувала ґрунт біля коріння, зціпила зуби.
Різко знявши солом’яного капелюха, з похмурим виглядом зайшла до ресторану.
— Пане!
— Ласкаво прос… А, знову ви! Йдіть геть! — чоловік зморщився, побачивши її.
— Ви хочете їх знову вбити?
— Я не розумію, про що ви. — Він грубо штовхнув її за плече, намагаючись виштовхати з закладу.
Але Лі-йон вчепилась у двері — не пішла.
— Минулого разу ви залили гербіцид у капілярну систему дерева — воно загинуло!
— Якщо заважатимете мені працювати, я викличу поліцію!
— А цього разу ви полили солоною водою, так? — солоний присмак ще стояв у роті.
Клієнти почали перешіптуватися, спостерігаючи за сваркою.
Обличчя чоловіка налилось червоним.
Ця стерва псує мені бізнес.
— Я ще тоді подумав, що дивно — чому ґінкго почало в’янути…
//Примітка перекладача: Ґінкго білоба — це незвичайне листяне дерево, яке легко впізнати за його віялоподібним листям. Восени воно набуває яскраво-жовтого кольору, перетворюючи алеї та парки на справжнє золоте море. Саме дерево має прямий стовбур і розлогу крону, може сягати 30 метрів у висоту і жити до тисячі років.
Ґінкго вважається "живим викопним", бо збереглося майже без змін з часів динозаврів. Сьогодні воно має символічне значення в Китаї, Японії та Кореї, де його висаджують біля храмів як уособлення мудрості, витривалості та вічного життя.//
— Я тебе не кликав! Це не твоя справа!
Він грубо виштовхнув Лі-йон з ресторану. Його очі звузились, але для неї — його тремтливий погляд був надто промовистим.
Він боїться. Він знає, що я права.
— Твою лікарню й закрили, бо ти лізеш, куди не треба. По хатах шастаєш. Чого добилась?
— Знаю.
— Тоді перестань робити те саме! — Він плюнув на землю.
У селі всі знають Со Лі-йон, директорку Лікарні Ялини.
Особливо після тієї статті — про директора школи, будівництво і пустку замість шкільного майданчика.
Її лагідне обличчя збивало з пантелику. Люди не очікували, що за ним — жінка, яка не боїться йти до кінця.
Ця дендрологиня не питала дозволу. Вона рятувала дерева — завжди, коли могла.
І багато хто вважав її божевільною.
— Просто заткнись і йди, добре? — сказав власник ресторану.
— Я маю право робити з цим деревом усе, що захочу. Воно на моїй землі. І я не кликатиму твою лікарню. Вали звідси!
— А хто тоді буде?
— Що?
— Як не я — то хто врятує це ґінкго? — Лі-йон вказала на хворе дерево.
— Ти хочеш його позбутись, бо воно затуляє вивіску ресторану.
Обличчя чоловіка застигло.
— Щоранку ти кропиш його морською водою, здираєш кору, мажеш олією. У крону впорскуєш отруту, а потім берешся за бензопилу… — її голос тремтів.
— Що з ними буде, якщо я припиню турбуватись?
//Примітка перекладача: кропити — легко й рівномірно розбризкувати рідину.
Впорскуєш — це дієслово, яке означає вводити рідину під тиском, зазвичай через голку, шприц або спеціальний пристрій.//
Навіть якщо вам здається, що це просто стовпи — вони живі. І якщо дерево пустило коріння, воно має право жити.
Ці слова прорвалися з тієї ж безодні, де жили всі її витіснені емоції. Все, що вона притискала з самого ранку, тепер вирвалося назовні.
— Хто ти такий, щоб вирішувати, хто має померти? Яке ти маєш на це право? Що вони тобі зробили?
Її аж вивертало. В уяві сплив образ маленької руки, що тремтить, тримаючи олівець, і ті злощасні «аркуші розкаяння», що сягали їй по груди.
— Це несправедливо — використовувати їх, а потім викидати.
Чоловік спалахнув — як дитина, що не хоче слухати правду. Але щойно він побачив її почервонілі очі, раптом не зміг дихати.
— Хочеш почути щось страшне? — тихо промовила Лі-йон.
— Навіть коли ти помреш — ці дерева житимуть.
Їм нічого не треба від тебе. Вони переживуть тебе. Переживуть усіх нас.
Вона стисла зуби. І втрималась від сліз.
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю справу.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
