Розділ 15
— Чу-джа для тебе важлива людина?
— Ем… так.
Квон Че-у мовчки подивився на Лі-йон і кивнув:
— Тоді я маю постаратись здобути її прихильність.
— Ні, тобі не потрібно—...
Але вона не встигла договорити, як він уже звернувся до Чу-джа:
— Мамо, пробачте, що мушу сказати це, але я, можливо, не зможу дотриматись усіх обіцянок, які давав вам до шлюбу.
— Я знала це з того самого моменту, як ти почав спати, — відгукнулась Чу-джа без тіні вагання, цілком спокійно.
— Лі-йон казала, що я був лагідним і ввічливим.
— Так, таким і був, — Чу-джа усміхнулась Лі-йон. І в її усмішці Лі-йон одразу впізнала підтекст: ага, от як ти його надурила…
— Гадаю, мені знадобиться трохи часу, щоб знову стати чоловіком, якого пам’ятає Лі-йон.
— Я розумію. І, звісно, підтримую.
— Але це не забере багато часу. Лікар сказав, що в мене є певна інерція — вона допоможе мені знову стати собою.
Чу-джа помітила, як Лі-йон здригнулась.
— Лі-йон, коли мені почати працювати?
— Ти хочеш працювати?
Він насупився, коли Лі-йон здивовано округлила очі:
— Хіба тобі не здається несправедливим, що весь цей час ти мусила справлятися з усім сама?
— Ні, але… ти можеш просто відпочити! Зараз тобі треба зосередитися на одужанні, Квоне Че-у. І мені буде спокійніше... — Лі-йон знервовано витирала долоні об штани.
— Че-у, — поправив він.
— Що?
Раптом він закинув руку на спинку дивана і відкинувся назад.
— Че-у, — повторив. — Називай мене просто Че-у.
Його голос звучав тихо, низько. Він нахилив голову й подивився прямо в очі Лі-йон.
І цей погляд був страшніший за все на світі.
Лі-йон завмерла — ніби до шиї приклали ніж.
Побачивши її бліде обличчя, Квон Че-у раптом схилився і сховав лице в зігнутій руці.
Але навіть так — підняті брови лишались на видноті.
— Ти більше не бачиш у мені чоловіка?
Вона не могла поворухнутись.
Атмосфера змінилась — і на мить усе нагадало ту ніч у горах.
Він торкнувся пальцем скроні.
— Я ідіот. В голові — лише одне.
Лі-йон мовчала.
— Твоє обличчя.
Наче вона сиділа на лезі. Кожне слово — як крок по крижаному озеру.
— Лі-йон, ти не розумієш, як це.
Це зводить мене з розуму.
Я бачу обличчя жінки, яку не пам’ятаю як слід.
І мені страшно, що забуду навіть це.
Вона не могла відвести від нього очей, коли він видихнув короткий сміх.
Я не маю так думати, але… він зараз виглядає жалісно, — промайнуло в Лі-йон.
— Якщо це станеться… я стану поганим чоловіком, — прошепотів він.
І потягнувся до її щоки. Провів пальцями ніжно.
Серце Лі-йон закалатало з жаху.
Його пальці були крижаними. І вона не могла позбутись думки: а раптом у нього в рукаві шприц?.. нитка?.. ніж?..
Серце билося, наче вона щойно пробігла стометрівку.
А Чу-джа, бачачи, як Лі-йон скам’яніла, тихо пробурмотіла:
— Це не просто чоловік.
Чу-джа витягла телефон і почала шукати чийсь номер.
Спершу треба дізнатись, хто такий цей Квон Че-у.
***
Тієї ночі Лі-йон залишилась на першому поверсі — під приводом "роботи".
Я не спатиму з ним сьогодні. За жодних обставин.
Вона хотіла б узагалі замкнути двері на другий поверх назавжди.
Але замок зламався — і зламав його саме Квон Че-у.
Коли вона зазирнула в кімнату крізь трохи прочинені двері — побачила, що він…
…віджимається.
Оголений торс блищав від поту, на стегнах — вільні штани.
Він рухався в ритмі, навіть не задихаючись.
М’язиста спина. Виразна лінія тіла. Напружені жили.
Усе в ньому — досконалий контроль і шалена сила.
Він відновився… неймовірно швидко.
Перед очима — більше не вегетативний пацієнт. А хижак. Теперішній. Живий.
Мені затишно поруч із рослинами. Але не з хижаками.
Дзвін годинника вирвав Лі-йон із думок. Вона хутко пішла до своєї кімнати й зачинила двері.
Дихала уривчасто. Потилиця нила.
Від самого заходу сонця її мучила лише одна думка:
Як уникнути ночі поруч із Квоном Че-у?
За кілька секунд — стукіт у двері.
— Лі-йон, — долинув його голос.
Вона побачила тінь його ніг під щілиною дверей — тією, де фарба давно облупилась.
І вперше в житті Лі-йон була так стурбована тим, що ці старі двері ніколи не замикаються як слід.
Вона сховалась під ковдрою. Притислась до подушки.
Іди. Просто йди. Повертайся назад.
Але ще з дитинства вона знала: до її молитов світ глухий.
Милість — це завжди те, що трапляється іншим.
Ручка дверей здригнулась — різко, з такою силою, ніби от-от відірветься.
Лі-йон прикусила губу й прикинулась, що спить.
— Лі-йон, відчини двері.
Її тіло здригнулось.
Його голос — рівний, беземоційний — лякав більше, ніж крик.
Може, якби я бачила його очі — мені було б не так страшно… Але цього тону досить, щоб не спати всю ніч.
Запала тиша. Важка, щільна.
Скільки вже минуло? — гадала вона.
Дерев’яна підлога за дверима тихо заскрипіла.
Лі-йон відкинула ковдру й обережно встала з ліжка.
Тільки коли почула, як його кроки віддаляються, змогла нарешті вдихнути.
Жінка, яка назвала себе дружиною — уникає "чоловіка". Що він про це подумає?
Годинник пробив нову годину. І перш ніж вона встигла обдумати, тіло само піднесло вухо до дверей.
— Думала, я пішов?
*******
Раніше тут був світлофор. Зелений — на втечу. Його більше нема.
(Так, це знову я. Перекладачка з тремтячим ліхтариком. Де ви були? Я вже копала для вас яму любові й паніки.)
І якщо ти читаєш це — значить, приманка таки втримала. Ласкаво прошу вглиб.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і неврозів — у моєму Telegram-каналі
(Не змушуй мене ще раз вдаватись до метафори з цементом. Просто зайди. Будь ласка.)
Переклад — це як ходити босоніж по битому склу сюжету, намагаючись донести кожен уламок цілим. Повільно, тихо, не дихаючи.
Якщо тобі відгукнулось — кинь монетку цьому божевільному, що це все зібрав. Можливо, вона в
рятує його від перевтоми (або принаймні від ненависті до клавіатури).
(На чай, на ліхтарик, на витривалість. А головне — на продовження.)
Monobank
abank24
Ko-fi
