Розділ 14
— Що?! — гримнула Чу-джа. Лі-йон здригнулась.
— Ти з глузду з’їхала?! Справді?!
Чу-джа ледь не вдарила ту саму спину, яку щойно плескала для втіхи.
Лі-йон підскочила з дивана й кинулась тікати — навколо нього.
— Він нічого не пам’ятає! У нього амнезія!
Я не мала вибору! Як тільки він прокинувся — обійняв мене так міцно, ніби зараз задушить!
Я злякалась — от і збрехала, що я його дружина, щоб він мене не вбив!
— Ти ж не зможеш вічно ховати правду! — вигукнула Чу-джа.
— Ти нічого не знаєш, Чу-джа.
Він… він закопував людину живцем!
Він такий, що вб’є просто за те, що подивилась йому в очі!
Лі-йон знову згадала ту ніч. Її пройняло. Вона задихалась.
— Я боялась, чуєш?! А раптом би він мене теж затягнув у ту яму?!
— Святі дерева…
— Мені треба було щось вигадати! Особливо, коли перед тобою монстр!
Лі-йон сперлася руками в боки. Стояла вперта, з очима, що блищали слізьми.
Чу-джа побачила: у цьому погляді було не лише відчайдушне виправдання, а щось інше.
Жагу вижити.
— Я просто хочу повернути своє життя!
Я все життя працювала, щоб мати хоч трохи спокою.
Її голос тремтів.
Чу-джа мовчки кивнула. Вона знала: Лі-йон ніколи не здається просто так.
Вона завжди мріяла про спокійне життя — і тепер цей чоловік міг зруйнувати все.
— А якщо він дізнається? — прошепотіла Лі-йон.
— Я маю знайти справжнього винного. І тоді…
Чу-джа насупилась — у цьому реченні щось не складалося.
— Тоді все повернеться на свої місця, — повторила Лі-йон собі під ніс, як мантру.
З довгим розпатланим волоссям, з темними колами під очима, вона була схожа на привида.
У ту ніч, коли все почалось — у неї була лише одна думка: тримай пилку. бий першим.
І якщо вона справді вдарила так сильно, що він впав у вегетативний стан…
Життя вийшло з-під контролю — і Лі-йон більше не могла ним керувати.
Вона не хотіла бути чийось маріонеткою. Вона зробить що завгодно, щоб повернути собі життя — без суду, без в'язниці, без розголосу.
Той чоловік міг запідозрити брехню і… нашкодити їй.
Тож, щоб усе тримати під контролем, вона мала збрехати, що вона його дружина.
Щоб він вірив їй. Щоб не міг її скривдити.
Але для Чу-джа це не мало сенсу.
Це не вирішення.
Лі-йон не розуміє, як швидко може розвинутись або зіпсуватись стосунок між чоловіком і жінкою.
Не розуміє, як виснажливо — жити поруч із кимось, хто тобі чужий.
А особливо — якщо він ще й убивця!
— Я не знаю. Але я не хочу в це лізти, — відрубала Чу-джа.
— Будь ласка! — вигукнула Лі-йон. — Просто вдавай, що ми одружені. Що ти все знаєш і давно в курсі. Прошу!
Чу-джа стисла скроні пальцями. Вона була заміжня п’ять разів. Троє з чоловіків — померли.
Вона сумувала за ними. І ця ситуація її бентежила.
Хто цей чоловік насправді?
Чому такий — із грошима, з впливом — опинився тут, у забутому Богом закутку, а не в клініці в центрі Сеула?
Чому його старший брат вимагає, щоб за ним доглядала саме Лі-йон?
Де їхні батьки? Чому їх не видно?
— Лі-йон? — пролунало.
Очі Чу-джа широко розкрились. Голос був чужим. Але… такий, що змушував слухатись.
Повільно вона обернулась — і побачила його.
Він спускався сходами з другого поверху.
— Доброго дня, мамо, — сказав він.
(В Кореї зятя називають просто "сином".)
***
— Я ніколи не чув про лікарню для дерев, — сказав Квон Че-у, повільно оглядаючись навколо.
Лі-йон весь час гойдалася вперед-назад — ніби втримувала себе від втечі.
На дивані навпроти сидів він. А поруч стояла Чу-джа — і уважно його вивчала.
У неї був досвід. Ще з тих часів, коли вона навчалася фізіогноміки в улюбленого монаха. І відтоді — жодного разу не помилилася.
Невже це справді той чоловік, що закопував людину живцем?..
Він виглядає… таким впевненим. Красивим.
У його погляді — ніде жодної тріщини.
Обличчя холодне, але витончене. Довгі, прямі очі — навіть здаються м’якими.
Ні, це не вбивця. Це… щось інше.
Таких народжують із золотим ключем.
Він не може бути "просто вбивцею".
Якщо вже й злочинець — то принаймні з титулами та владою.
— Мамо, — тихо звернувся він. Його губи трохи напружились, ніби це слово було для нього нове.
— Можна мені сісти отам? Поруч із Лі-йон?
Мамо. (У Кореї до тещі звертаються так само, як до матері.)
Чу-джа розгубилась. Вперше за довгий час.
Вона завжди була зібрана, навіть у найгірші моменти. Але зараз…
Що відповісти? Як реагувати?..
Лі-йон завмерла.
А коли вони обидві мовчали — він подивився на них із подивом.
Тоді вона сама пересіла. Поруч із ним.
І тільки тоді він розслабився. В його очах — з’явилось полегшення.
— Ем… Квон Че-у, — почала Лі-йон. — Чу-джа… вона не моя мама. Вона працює тут. Ми знайомі вже 15 років. Думаю, вона просто обмовилась і назвала тебе "сином", бо ти їй симпатичний.
— А чому ти звертаєшся до мене на повне ім’я?
— Що?
— Я хочу, щоб ти теж почувалась поруч зі мною вільно.
Поки Лі-йон не знаходила слів, не знаючи, як відповісти на це — Чу-джа потерла чоло.
Можливо, через втрату пам’яті, Квон Че-у дивився тільки на Лі-йон.
Його погляд був зосередженим.
Наче у світі існувала лише вона.
*******
Раніше тут був світлофор. Зелений — на втечу. Його більше нема.
(Так, це знову я. Перекладачка з тремтячим ліхтариком. Де ви були? Я вже копала для вас яму любові й паніки.)
І якщо ти читаєш це — значить, приманка таки втримала. Ласкаво прошу вглиб.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і неврозів — у моєму Telegram-каналі
(Не змушуй мене ще раз вдаватись до метафори з цементом. Просто зайди. Будь ласка.)
Переклад — це як ходити босоніж по битому склу сюжету, намагаючись донести кожен уламок цілим. Повільно, тихо, не дихаючи.
Якщо тобі відгукнулось — кинь монетку цьому божевільному, що це все зібрав. Можливо, вона врятує його від перевтоми
(або принаймні від ненависті до клавіатури).
(На чай, на ліхтарик, на витривалість. А головне — на продовження.)
Monobank
abank24
Ko-fi
