Розділ 13
Лі-йон стояла в кутку кімнати, постійно поглядаючи на чоловіка, якому щойно проводили огляд.
Вона була вся на нервах:
погладжувала себе по руках, смикала рукави, гризла нігті — але нічого не допомагало.
Як таке можливо? Як?
Вона сховала обличчя в долонях.
Серце билося в грудях як скажене.
Усе тіло тремтіло — чи то від думок, чи то від адреналіну.
— Поки що робити висновки зарано, — сказав лікар. — Нам потрібні додаткові дані про фази сну. Пацієнт усе ще може зануритися в довготривалий сон вже завтра. Потрібно просто спостерігати.
Сьогодні Квон Че-у прокинувся… нормально.
Той самий чоловік, який міг спати три дні, п’ять днів, дванадцять — раптом просто… прокинувся.
Для Лі-йон, яка всією душею сподівалась, що він знову засне на тиждень, це був удар у спину.
— З мозком пацієнта все в порядку, — продовжив лікар. — Є велика ймовірність, що причина — психологічна. Іноді зміна оточення викликає зміни в поведінці. Дім відчувається інакше, ніж лікарня, і, можливо, це його якось активувало. Наразі нам треба виявити, що саме визначає його патерни сну.
Поки лікар говорив, Квон Че-у подивився на Лі-йон і повільно провів пальцем по нижній губі.
— У мене є одна думка, — сказав він.
— І яка ж це думка? — запитав лікар, навіть не піднімаючи очей від блокнота.
— Я спав зі своєю дружиною минулої ночі.
У кімнаті запала гнітюча тиша.
Лі-йон зблідла.
Лікар моргнув, потім поглянув на неї… потім на Квона…
Потім знову на неї.
— Ви маєте на увазі… ви займались коханням? — уточнив він.
— Ні! — вигукнула Лі-йон. — Ми просто спали в одному ліжку! Нічого такого не було!
Лікар кивнув.
— Тоді спробуймо це як метод, — сказав він. — Було б чудово, якби ви це продовжили. І подивимось, як на це реагує організм.
Обличчя Лі-йон потемніло. Дуже потемніло.
***
Поки Квон Че-у поїхав у лікарню на фізіотерапію, Лі-йон розтягнулася на дивані й, знесилена, дивилась новини.
«Войсфішинг стає дедалі витонченішим», — волав заголовок.
//Примітка перекладача: Войсфішинг — це вид телефонного шахрайства, коли зловмисники дзвонять жертві й, видаючи себе за представників банку, поліції або державних органів, виманюють конфіденційну інформацію: паролі, дані банківських карт, коди підтвердження, тощо.//
Але в Лі-йон у голові був хаос.
Якщо стан Квона покращиться — я більше не зможу його приховувати.
Якщо він зійде на перший поверх — Чу-джа точно дізнається. І якщо вона дізнається…
«Якщо цей контракт стане відомим — я вважатиму це порушенням.
А отже, був спільник.»
Цей шантаж, може торкнутись і Чу-джа.
У неї залишалося два варіанти:
— переконати Квона брехати разом із нею,
— або розповісти Чу-джа всю правду.
Вона загрузла в думках. З телевізора долинала приглушена мова ведучої:
«— Як і в цьому записі, шахраї погрожують жертві й не дозволяють покласти слухавку, кажучи: “Якщо ви перервете розмову, ми розцінюємо це як втечу.”
Це психологічна техніка — щоб ізолювати жертву від допомоги ззовні…»
У ніч тієї події Лі-йон говорила з братом Квона з вечора до ранку.
Вона була у вразливому стані.
Нікому було подзвонити. Нікого було запитати.
І під тиском, під загрозами — вона підписала контракт, лише щоб вирватися з ситуації.
«Останнім часом методи психологічної ізоляції…»
Лі-йон не могла відвести очей від екрана.
У неї похололо в жилах. Руки затремтіли.
Вона притисла до себе подушку — намагаючись заспокоїтись.
Згорнулась клубочком, аби втримати думки від паніки.
Відколи Квон прокинувся, вона майже місяць не спала нормально.
Хоча, якщо бути чесною… усе почало валитися ще раніше.
Голос дикторки став далеким і розмитим.
І саме в цю мить Лі-йон нарешті побачила, як можна покласти цьому край.
Вона набрала номер.
Ту-ту. Ту-ту.
Вона почула гудок — і сльози раптом навернулись на очі.
Усі страхи й муки, які вона ховала в собі два роки, вирвались назовні.
Нарешті. Настав час.
— Чого ти телефонуєш у вихідний? — почулося з іншого боку.
— Чу-джа… я… — Лі-йон схлипнула.
— Що сталося? Ти п’яна?
— Я не знаю, що робити! В лікарні з нами працює вегетативний чоловік!
Вегетативний? Вона що — на таблетках? — подумала Чу-джа.
Лі-йон почала говорити — і це було вже не пояснення, а сповідь.
Потік плутаних речень, уривків, повторів.
Все звучало як марення. Але Чу-джа кинулась до лікарні.
Коли вона побачила Лі-йон — зробила крок назад.
Очі червоні, ніс запухлий, губи — потріскані.
Поруч — гора зім’ятих серветок. Вона шморгала носом і схлипувала.
Добре… добре… — Чу-джа спробувала все розкласти.
Вона стала свідком убивства.
За нею гналися.
Він потрапив у аварію.
Став вегетативним.
І вона… привезла його сюди.
Чу-джа навіть заглянула під диван — перевірити, чи не ховає Лі-йон десь пляшку з алкоголем.
— Чу-джа…
Порожньо. Нічого не було.
Лі-йон — яка ніколи не плаче — ридала у неї перед очима.
Що ж із нею сталося?..
— Чому ти не подзвонила в поліцію?! — вигукнула Чу-джа.
— Я… я не мала вибору!
— Я таке чую вперше в житті!
Я знала, що ти можеш бути дурною — з того самого дня, як з’явилась у горах з розпилювачем добрив!
А тепер ти кажеш, що притащила в лікарню вегетативного вбивцю! Ну просто молодець! — уїдливо кинула Чу-джа.
— Чому ж ти розповіла мені все тільки зараз?! — різко спитала вона.
— Тому що…
Їй було боляче бачити, як Лі-йон вагається.
Скільки років вони разом — а вона так і не навчилась довіряти їй повністю.
З самого початку — вона довіряла тільки рослинам.
Лише з ними була по-справжньому відвертою.
Вона виросла самотньою дівчинкою.
Навіть якщо ззовні Лі-йон виглядала дорослою — Чу-джа відчувала: десь усередині досі ховалась та самотня дитина.
І саме ця думка розтопила її злість.
Чу-джа сіла поруч на диван.
— Тобто… ти ховала чоловіка весь цей час…
— Вегетативного чоловіка, — поправила її Лі-йон, витираючи сльози.
— Ну… тоді як я можу допомогти? — спитала Чу-джа.
— Чу-джа… — прошепотіла Лі-йон, виглядаючи так, ніби знову ось-ось розплачеться.
Чу-джа ніяково поплескала її по спині.
— Не треба мені дякувати, — кинула вона.
— Добре… Але спершу я маю сказати: я збрехала йому. Сказала, що я його дружина.
*******
Раніше тут був світлофор. Зелений — на втечу. Його більше нема.
(Так, це знову я. Перекладачка з тремтячим ліхтариком. Де ви були? Я вже копала для вас яму любові й паніки.)
І якщо ти читаєш це — значить, приманка таки втримала. Ласкаво прошу вглиб.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і неврозів — у моєму Telegram-каналі
(Не змушуй мене ще раз вдаватись до метафори з цементом. Просто зайди. Будь ласка.)
Переклад — це як ходити босоніж по битому склу сюжету, намагаючись донести кожен уламок цілим. Повільно, тихо, не дихаючи.
Якщо тобі відгукнулось — кинь монетку цьому божевільному, що це все зібрав.
Можливо, вона врятує його від перевтоми (або принаймні від ненависті до клавіатури).
(На чай, на ліхтарик, на витривалість. А головне — на продовження.)
Monobank
abank24
Ko-fi
