Розділ 2

Розділ 2

 

Скутер, що їхав прямо, раптово занесло вбік. Лі-йон похапцем вирівняла кермо і заговорила поспіхом:

 

— Менеджерко, зачекай!

 

— Я чітко це чула. Там був звук!

 

— Тобі, мабуть, здалося. Це ж порожня кімната — звідки там взятися звукам?

 

— Ні, я впевнена. Я щось чула.

 

Лі-йон зберігала зовнішній спокій, але натисла на газ. Зазвичай спокійні пейзажі Хвайдо майнули повз, перетворюючись на розмиту стрічку.

 

— Вибач, але я вже викликала слюсаря.

 

— Ні! — вигукнула Лі-йон. Її спокій остаточно зламався. Вона гарячково шукала хоч якусь переконливу причину, аби відговорити менеджерку, але та випередила її.

 

— Досить твоєї брехні! — заявила Чу-джа. — Не смій мені більше казати, що там ростуть водяні жили! І не хочу більше чути про те, що ти сушиш у тій кімнаті перець і сою!

 

— Це ж...

 

— Ти що, Синя Борода якась? Чому ти так вперто забороняєш мені відкривати ті двері? Мені байдуже, навіть якщо в тебе там цілий гарем чоловіків!

 

Рот Лі-йон відкрився від шоку.

Кім Чу-джа, якій цього року виповнилось шістдесят, була арбористкою, що допомагала Лі-йон у лікуванні дерев, а також керувала клінікою. «Ялинове дерево» належало Со Лі-йон — їй тридцять два, вона не одружена, і гарем чоловіків у тій кімнаті був би… малоймовірним.

 

//Примітка перекладача: арбористка — це фахівчиня, яка займається доглядом за деревами.//

 

Менеджерка Кім завжди хотіла відкрити кімнату на другому поверсі, щойно Лі-йон залишала Ванджин. І сьогодні вона нарешті дочекалася свого моменту.

Це було зрозуміло — Чу-джа мала повне право злитися й цікавитися тим, що від неї приховують. Але Лі-йон могла лише подумки волати: «Я справді не можу показати тобі другий поверх!»

 

Протягом двох років ця кімната залишалась оповитою таємницею. Там ховалась надто особлива рослина — така, про існування якої ніхто не мав дізнатися. За будь-яку ціну.

 

***

 

На хиткій дерев’яній вивісці, яка висіла і виглядала ніби ось-ось відірветься, виведено гарним шрифтом: «Клініка Ялинове дерево». Коли Лі-йон влетіла всередину, вивіска гойднулась і трохи зсунулася.

Будинок був старенький, пофарбований у жовтувато-слонову тональність. Але другий поверх — зовсім інша справа: міський сірий, який дивно контрастував із нижнім фасадом.

 

Лі-йон проскочила перший поверх, який одночасно слугував і офісом, і домівкою, й кинулася нагору.

 

— Менеджерко! — гукнула вона.

 

— Та щоб його! — буркнула Кім Чу-джа. Слюсар уже стояв біля дверей і готувався ламати замок. Лі-йон зупинилася, насилу переводячи подих.

 

— Мені це остогидло, от чесно.

 

— Я ж казала, — задихаючись, відповіла Лі-йон. — Там є ще один власник, тому мені теж не дозволено заходити. Саме тому кімната порожня.

 

Це була наполовину правда. І наполовину — брехня.

 

— Справді? Тобі не дозволено заходити? — склала руки на грудях Чу-джа. — А перець і сою ти де сушила тоді, га?

 

— Це… ну…

 

— Дозволь мені хоча б понюхати повітря в тій порожній кімнаті.

 

— Там затхло. Не провітрювалась, — намагалася переконати її Лі-йон.

 

— Та невже? Тобто ти мені не довіряєш, так? Навіть якби ти сховала там золото й діаманти, я б усе одно нічого не вкрала!

 

«Та забирайте вже ті мої золото й діаманти, чесне слово…» — подумала Лі-йон. Вона ніяково всміхнулася Кім Чу-джа і жестом запропонувала спуститися вниз.

 

— Цікавість губить котів, менеджерко.

 

— Брехунка! Чого ти таке своїм клієнтам не кажеш?

 

— Та насправді…

 

Коли Чу-джа тільки почала з нею працювати, їй здавалося, що ця дереволікарка — спокійна й доброзичлива. Але чим більше вона спостерігала за тим, як Лі-йон поводиться з клієнтами — зазвичай поблажливими чоловіками за сорок, зокрема інженерами, архітекторами й аграрниками — тим більше відчувала: ця жінка нікому не довіряє. І навряд чи довірятиме коли-небудь.

 

— Директорко, я не здамся, доки не дізнаюсь правду, — урочисто оголосила Чу-джа, спускаючись униз.

Лі-йон опустилася на підлогу й зітхнула. «Клятий другий поверх…» Вона заплющила очі, відчуваючи, як утома заповнює все тіло.

 

***

 

Ліжко оточували різні медичні прилади. Вони пищали, підтримуючи життя чоловіка, що лежав на ньому. Саме вони не давали його серцю зупинитися.

 

Визначити вік чоловіка було складно. Із заплющеними очима, з головою, схиленою трохи вбік, він здавався звичайною людиною, яка просто заснула.

Його велике тіло з роками поступово зменшувалося. Шкіра на руках і ногах потоншала. Та широкі, різко окреслені плечі залишилися такими ж, як тієї ночі, коли Лі-йон побачила його в горах.

 

Лі-йон сіла біля пацієнта й важко зітхнула. Минуло вже два роки з того інциденту — і жодного покращення. Вона провела руками по обличчю, намагаючись стерти втому. Хоч вона й лікар, але лікарка дерев, не людей. А цей чоловік — навіть у вегетативному стані — був людиною. Не деревом.

 

Та ніч знову й знову крутилася в її пам’яті, наче фільм.

 

«Ти ж мала втекти, правда?»

 

Коли вона розмахнулася своїм інструментом — бензопилою — щоб захиститися, він тоді не рухнувся й на крок. На зубцях були криваві плями, але йому було байдуже. Він не поворухнувся.

 

Лі-йон пам’ятала, як подумала, що зробила свій останній подих. Вона розвернулася востаннє, щоб глянути в обличчя своєму вбивці.

Але в ту мить, коли їхні погляди зустрілися — він зупинився.

Вона побачила, як він зціпив щелепу — так сильно, ніби терпів нестерпний біль.

І повільно, невблаганно — його важке тіло гепнулось на землю.

 

Було очевидно: хтось ударив його ззаду каменем, який тепер лежав поруч, у плямах крові. Нападником виявився чоловік, якого закопували живцем — якби Лі-йон тоді не помітили.

Він стояв, покритий брудом і кров’ю. Похитувався, дивлячись на тіло, яке щойно атакував, і коли спробував підняти погляд — упав та покотився схилом.

 

Тепер, сидячи в цій кімнаті, де — окрім машин — панувала тільки тиша, Лі-йон здригнулася, згадавши, як легко могла тоді загинути. Вона поглянула на тіло, що лежало на ліжку.

 

— Квон Че-у, — тихо вимовила вона. Ім’я досі відчувалося чужим на язиці.

— Прошу… не прокидайся.

 

Затиснувши скроні, вона глибоко вдихнула. Відтоді як утекла з дому, вона прагнула лише одного — спокійного життя. Звичайного. Сірого.

Для Лі-йон буденність була розкішшю. Найбільшою мрією.

 

— Будь ласка… не прокидайся, — прошепотіла вона ще раз.

 

Утома накрила її з головою, і вона сховала обличчя в долонях.

 

У ту ж мить палець чоловіка ледь-ледь поворухнувся.

 

*******

 

Між заростями мовчання й божевілля росте ця оповідь — і пелюстки в неї з леза.

(Так, це перекладачка намагалася красиво почати вставку. Дайте їй секундочку — вона хвилюється.)

 

І якщо ти вже доторкнувся до неї — вітаю, приманка спрацювала.

 

Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі (Не змушуй мене викопувати сюжетну яму й для тебе. Переходь у канал. Я буду дуже вдячна)

 

Переклад — це як намагатись тримати ліхтарик у темному лісі, де поруч хтось копає яму. Дуже уважно, дуже тихо, дуже обережно. Якщо тобі сподобалось — кинь монетку цьому перекладачеві. Можливо, вона вбереже його від наступного психопата в тексті (або принаймні від вигорання).

 

Monobank

abank24

Ko-fi

Telegram-канал

У коментарі до донату можеш написати, який твір тебе надихає — або який хочеш побачити наступним. Бо, як бачиш, я слухаюсь.