Розділ 1
— У нього закреп.
— Що? — директор роззявив рота, приголомшений. Його обличчя одночасно виражало шок і повне нерозуміння.
— Що ви щойно…
— У нього проблеми з дефекацією.
Здавалось, директор розгубився ще більше — хоча, здавалося, більше вже й нікуди. Як це взагалі можливо? — він хотів сказати це вголос цій молодій жінці, але обличчя його налилося червоним, коли він глянув на школярів, які метушились навколо з рюкзаками.
Лі-йон ніжно провела рукою по стовбуру дерева. Вона його не переносила. І вже не вперше бачила такі реакції.
— Дефекація — це важливо. Це абсолютно природний і регулярний процес. Ви ж це знаєте, правда?
//Примітка перекладача: дефекація — це медичний термін, що означає процес випорожнення кишечника, тобто виведення калу з організму через анальний отвір.//
Директор кашлянув, ніби роздратовано, а тоді зневажливо усміхнувся, прикриваючи рот.
Як і очікувалось, дурна та ще й божевільна.
Лікування кількох дерев коштувало десятки тисяч доларів. Директор радше зрубав би їх, ніж витрачав стільки грошей. Тож замість великої міської клініки він звернувся до якоїсь жалюгідної контори, яку вела ця молода жінка — про всяк випадок.
Після того як він навмисне пошкодив уже проліковане дерево, планував звалити всю провину на цю безглузду «лікарку дерев». Принаймні, така в нього була ідея.
— Це дерево — одне з головних на нашій території. Воно символізує нашу екологічність, — директор насупив брови й запитав із показною щирістю. — Ви зможете його врятувати?
Його план був простий: звинуватити її, отримати компенсацію за «нанесену шкоду», а тоді все одно зрубати дерево. Принаймні, це хоч якось би принесло користь школі.
— Вважайте, що вже зроблено, — прозвучала щира відповідь. — Процес лікування не дуже складний. Якщо коротко — дерево не змогло нормально спорожнитись після того, як «поїло», тож у нього стався закреп. Воно не змогло як слід пустити коріння.
Лі-йон оглянула шкільне подвір’я й насупилась.
— Якщо дерево не може нормально дефекувати, воно починає відмирати згори. Схоже, більшість тутешніх уже в тому стані.
— То як відбуватиметься процес лікування? — неохоче запитав директор. Його погляд ковзнув по Лі-йон з голови до п’ят. Подерті штани, бруд під нігтями, різкий запах добрив. Йому здавалося, що вона брудна. Чисте обличчя було в мазках землі, а волосся, стягнуте в низький хвіст, нагадувало в’ялу морську капусту. Мерзота. У цієї жінки взагалі немає привабливості. А в мене перед носом помирає ще одне дерево.
А її м’які блискучі очі, щойно вона дивилась на людей, ставали тьмяними й сухими. Виглядала блідою і худою.
— Пане директоре.
— Т-так, так, — відповів він надто ввічливо, ніби його застукали на чомусь.
— Увесь ґрунт тут потрібно замінити на масатоський.
— Увесь?
— Так. Це причина проблем. Дерева не можуть нормально дефекувати через землю. До речі… — її погляд загострився. — Ви ж зекономили, правда?
Лі-йон обійшла директора з підозрою в очах.
— Ви щось закопували тут?
— Що?
— Чула, що ви нещодавно робили реконструкцію. Плитку клали?
Плечі директора сіпнулись.
— Залишки цементу?
— Цементні мішки теж цілком можливі…
— А може, й усе разом?
Директор витер піт із чола й відвів очі. Звідки вона це знає? Щоб зекономити на вивезенні сміття, усе просто закопали. Ніхто цього не знав. Але ця неохайна лікарка дерев — знала все.
— Коли ці матеріали потрапляють у вологий ґрунт, вони тверднуть, мов камінь. Земля стає токсичною. Коріння не може рости й починає гнити.
Як тільки ми розкопаємо цю ділянку — усе стане видно. Я надішлю вам кошторис до кінця дня, — Лі-йон невинно посміхнулась, витираючи піт квітчастою хустинкою, зав’язаною на шиї.
Але її посмішка не торкалась холодних, колючих очей.
— Звісно, я спершу повідомлю про це до міськради.
Директор підбіг до неї з похмурим виразом обличчя.
— Д-докторе, прошу, послухайте мене…
— Раділи, що зекономили, так? — вона поглянула на нього. — А тепер заплатите штраф удвічі чи навіть утричі більший. Як я вже казала, дефекація — дуже важлива. І для рослин, і для людей.
Лі-йон задоволено розвернулась. Зітхнула. Вона знала, що єдина працівниця в її клініці знову бурчатиме, що вона відмовилась від такої можливості. Але Лі-йон знову глянула на директора. Вона ненавиділа політичні ігри, але просування й модернізація її клініки теж були важливими.
Насправді — найважливішими на цей момент.
— Я лікарка, яка любить свої дерева, — сказала вона. — Я найкраща у порятунку дерев, але також добре вмію виполювати шкідливі… речі.
Особливо таких, як ви, — додала подумки.
Десятки дерев постраждали через жадібність цього дурного, егоїстичного чоловіка, а він ще й говорить про якесь «символічне» значення. Саме такі люди вирубують ліси, а тоді тушать недопалки в листі.
— Обов’язково ще навідуйтесь у нашу клініку «Ялинове дерево», — вимушено солодко посміхнулась вона.
Со Лі-йон — дендролог, яка керує маленькою клінікою для дерев на острові, розташованому в Хвайдо, Ґиніль-мьон, місто Хваяне. Острів межує з Тхонйоном на заході та Намхе на півдні.
Хоч він і здається відсталим, насправді це — другий за розміром острів у Кореї. Дуже мальовниче місце, відоме своїм морем, рослинністю і скелями.
«Дідок дивився на мене, як на щось дуже дивне…»
Робота Лі-йон була саме така. Вона тягала з собою драбини, ножі, пилки, ножиці й інші інструменти. Їй доводилося залазити на дерева, оглядати їх згори донизу — це частина професії. Тож люди часто дивилися на неї так, ніби вона не людина, а дика тварина.
Було безліч клієнтів, які зверталися саме до «жінки»-лікаря тільки тому, що ті брали менше. Інакше така клініка просто не вижила б. І вони цим користувалися.
Лі-йон уже перевалило за тридцять. Вона звикла до подібного ставлення.
Вона їхала скутером уздовж дороги, з якої відкривався краєвид на смарагдове море, коли задзвонив телефон. Лі-йон увімкнула навушники й відповіла:
— Алло?
— Гей, директорко, — почувся голос на тому кінці, — якщо не приїдеш за п’ять хвилин, я відкрию другий поверх.
*******
Між заростями мовчання й божевілля росте ця оповідь — і пелюстки в неї з леза.
(Так, це перекладачка намагалася красиво почати вставку. Дайте їй секундочку — вона хвилюється.)
І якщо ти вже доторкнувся до неї — вітаю, приманка спрацювала.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі (Не змушуй мене викопувати сюжетну яму й для тебе. Переходь у канал. Я буду дуже вдячна)
Переклад — це як намагатись тримати ліхтарик у темному лісі, де поруч хтось копає яму. Дуже уважно, дуже тихо, дуже обережно. Якщо тобі сподобалось — кинь монетку цьому перекладачеві. Можливо, вона вбереже його від наступного психопата в тексті (або принаймні від вигорання).
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
У коментарі до донату можеш написати, який твір тебе надихає — або який хочеш побачити наступним. Бо, як бачиш, я слухаюсь.
