Острови Долі
Королівство Сердець. Ланцюг спогадівЧи справді я тебе зустріну? Чи та, яку ти зустрінеш, це справді я?
Дівчина, яку ти знав на островах – це була я, але інша я.
Я ніде не існую. Я ніхто.
А може, я просто річ.
Якщо я зустріну тебе на тому острові… щось може змінитися.
Але я, яку ти там зустрінеш, це інша я.
Несправжня я.
Якщо ми зустрінемось, Соро, чи зміниться щось?
***
Коли вони знову увійшли до мармурової зали, там було страшенно холодно.
Сора так багато мав обдумати.
“Що намагався сказати мені Вексен? Чому Аксел усунув його? Чому Ріку не може повернутися до норми? Що означає, що його доля – зануритись у темряву?”
― Соро…, ― схвильовано промовив Дональд, але той нічого не відповів.
Ґуфі поплескав Дональда по плечу і похитав головою. Вони втрьох підійшли до наступних дверей.
― Ей! ― раптом щось зрозумівши, Сора зупинився і обернувся.
― Що таке? ― запитав Ґуфі.
Сора засунув руку в кишеню і почав нишпорити.
― Я так і думав… У нас закінчилися карти.
Двері перед ними виглядали так само, як і всі інші, тож без карти вони, мабуть, не відчиняться. Вексен дав йому карту для останнього світу… а до цього, хто давав йому карти…?
― Це означає, що ми в глухому куті? ― запитав Дональд.
І тут за спиною Сори пролунав ще один голос.
― Якщо ти підеш далі, то зробиш боляче Намінé.
Сора обернувся – але, звісно, він уже впізнав голос. Ріку.
― Ти все ще хочеш битися? ― Сора тримав Кі‑блейд напоготові. ― Але Вексена більше немає! Тепер ти вільний!
Він принаймні думав, що Вексен контролював Ріку. Тож, коли Вексена не стало, Ріку мав би бути вільним…
Піднявши меч, Ріку повільно заговорив.
― Я захищаю Намінé від тебе. Це те, що в моєму серці.
― Ми можемо захистити її разом! ― вигукнув Сора.
Але Ріку не ворухнувся, лише продовжував дивитися на нього.
― Я той, хто захищає її! Я дав їй обіцянку!
― Ти дав…?
“Ні… це я пообіцяв їй,” ― подумав Сора. Він опустив Кі‑блейд.
― Одного разу вночі, коли ми були маленькими…, ― почав Ріку. ― Намінé злякалася і сказала: “А що, як падаюча зірка влучить в острови?” А я їй відповів: “Якщо сюди полетять зірки, я тебе захищу!”
Ґуфі заговорив першим:
― Але ж це та сама історія, що й у Сори!
― Про що ти говориш? ― Ріку підняв брови.
― Ти… пообіцяв? З іграшковим мечем? ― запитав Сора, сповнений невпевненості.
― Що…? Звідки ти про це знаєш?! ― відповів Ріку.
“Це те, що я хотів сказати,” ― подумав Сора, а потім його голос підвищився.
― Тому що… це була обіцянка, яку я дав їй тієї ночі! Я сказав, що захищу її!
“Тієї ночі… з тими зірками, що падали по всьому острову. Я пообіцяв Намінé.”
― Обіцяєш?
― Обіцяю!
Він так чітко пам'ятав їхні голоси, які вимовляли ці слова.
“Це я пообіцяв Намінé.”
― Припини брехати! Ти не був там тієї ночі! ― люто промовив Ріку, розмахуючи мечем.
― Це тебе там не було! І вона дала мені свій талісман!
― Її що…?
― Це! ― Сора заліз під футболку і показав йому кулон з плоду паопу. Цей жовтий зіркоподібний фрукт став тим оберегом, який так цінувала Намінé.
― Звідки він у тебе?! Чому ти… Ох. Хороша спроба, Соро, ― Ріку ступив на крок ближче до нього.
― …Га?
― Це, мабуть, підробка. У мене справжній! ― Ріку дістав кулон – талісман, зроблений з плоду паопу, точно такий самий, як той, що тримав Сора.
― Що…? Два?!
― Підробки треба знищувати!― без жодних пояснень Ріку стрибнув, кинувшись на Сору.
― Вха! ― він ледве встиг заблокувати меч Ріку Кі‑блейдом, відштовхнувши його назад. ― Це не підробка! Намінé дала його мені!
― Соро! ― схопивши паличку, Дональд підбіг ближче, і Ґуфі разом з ним.
― Це моя битва! Геть з дороги! ― сказав їм Сора.
Вони обмінялися поглядами і відступили.
― Боже, це не дуже гарний спосіб сказати це…, ― сказав Ґуфі.
― Замовкни! ― огризнувся Ріку. ― Я той, у кого є справжній!
Він відкинув Сору назад.
Їм обом спала на думку одна й та сама думка.
“Але це був я… Я дав цю обіцянку…”
Цього разу Сора вдарив Ріку.
― Мій кулон справжній!
Він відчув удар через Кі‑блейд. Ріку звалився з ніг.
― …Нгх! ― Ріку здригнувся, його плечі здіймалися від важких подихів, поки він не підвівся на ноги.
Сора вигукнув його ім'я, але Ріку лише відвернувся і побіг. Щось вилетіло з його кишені і впало на підлогу.
― Зачекай…! Ріку! ― Сора почав гнатися за ним, але зупинився.
Там, біля його ніг, лежав кулон Ріку.
― Хіба це не талісман Намінé? ― Дональд підняв його.
― Він такий самий, як і мій… Звідки він у нього?
Дональд передав його Сорі, і щойно він доторкнувся до нього, кулон почав сяяти та виблискувати. Він змінився – і тоді у нього в руках опинилася одна‑єдина карта.
― Він перетворився на карту! ― Дональд подивився на неї.
На ній був зображений маленький острів, оточений широким синім морем.
― Боже… Я зовсім не розумію, що тут відбувається, ― сказав Ґуфі, нахиливши голову.
― Все, що ми можемо зробити, це продовжувати йти далі, ― Сора знову попрямував до дверей, його пальці міцно стискали карту.
― Зачекай. Стій, Соро! ― крикнув йому вслід Дональд. ― Щось тут нечисто!
Він зупинився і повільно озирнувся назад.
― Як ви двоє можете мати однакову пам'ять? ― Ґуфі розгублено наморщив брови. ― Ви ж не можете обидва мати рацію. Хіба це не означає, що хтось з вас помиляється?
― Я помиляюся? Добре! Тоді не вір мені! ― огризнувся Сора.
“Я ніяк не можу помилятись.”
― Якщо хтось і помиляється, то це Ріку.
― Та я не це мав на увазі, ― сказав Ґуфі. ― Ми просто трохи хвилюємося.
Сора майже не чув його.
“А що… Що, як я все неправильно пам'ятаю? Це те, про що говорив Вексен. Я лише маріонетка, яка позбулася серця героя… Маріонетка, керована пам'яттю. Як і Ріку. Що це означає?”
― Тоді я запитаю Намінé. Це все прояснить! ― сказав їм Сора. ― Слухайте, у нас нема часу стояти тут. Ходімо!
Він знову відвернувся від них і пішов далі, тупаючи ногами по мармуру.
Запала коротка тиша. Ґуфі порушив її, сумно запитавши:
― Соро… Що з тобою стало?
Сора навіть не озирнувся, щоб вигукнути:
― Що ти маєш на увазі?
― Ну, ти стаєш дуже чутливим, коли мова заходить про Намінé… Хіба це не дивно?
“Він хоче сказати, що я божевільний?”
Нарешті Сора обернувся.
― До того, як ми прийшли до цього замку, ти навіть не пам'ятав, як її звати… А тепер ти тільки про неї й говориш, ― сказав Ґуфі, виглядаючи страшенно стурбованим.
― Це ж безглуздо. Ти маєш заспокоїтись і добре обдумати все це! ― додав Дональд.
― Обдумати що? Що з вами, хлопці, відбувається? Ви хочете, щоб я покинув її?!
― Ні, це не так…, Дональд подивився на Ґуфі.
― Тоді робіть, що завгодно! Можете лягти і подрімати, мені байдуже! ― Сора знову відвернувся від них. ― Я піду шукати Намінé!
Він побіг до дверей.
“Я мушу знайти її якнайшвидше. Я маю переконатись, що я правий. А не Ріку. Я не помиляюсь, я просто знаю, що я не…”
― Соро! ― Дональд і Ґуфі кинулися за ним.
Джиміні Крікет висунув голову.
― Соро, так не можна було…
― Помовч краще! ― Сора перебив його і підніс карту до дверей.
― Зачекай, Соро! ― Дональд кинувся за ним. Двері відчинилися, але щойно Сора пробіг крізь них, вони знову зачинилися, прямо перед дзьобом Дональда. ― Соро!
Але він був в іншому світі і вже не міг їх почути.
***
У кутку кімнати з кришталевою кулею все ще сиділа Намінé, втупившись у свої коліна. Точніше, на альбом, що лежав на них.
В альбомі був малюнок маленького острівця в блакитному морі.
― Намінé, ― не поспішаючи, Аксел перетнув кімнату і став біля неї. У кімнаті більше нікого не було.
― Ти – все, що в нього лишилось, ― ніжно промовив він до неї.
Кришталева куля показала самотнього Сору на острові.
“Але… я нічого не можу зробити. Не зараз.”
Намінé притиснула альбом до грудей.
― Якщо ти не зупиниш це, то ніхто не зупинить, ― сказав Аксел.
Тоді вона нарешті підвела очі.
“Зараз?”
― Скільки разів я маю це повторювати? Ти єдина, хто може йому допомогти.
― Але я… Вже запізно, ― її голос був ледь чутний.
“Надто пізно. Це вже почалося.”
― Ти не повинна здаватись, ― Аксел наблизився до неї, і зазирнув їй в обличчя. ― Скажи, Намінé… ти помітила? Марлуксії, схоже, немає поруч.
― Що ти маєш на увазі?
― Тільки те, що тут немає нікого, хто захоче тобі завадити.
Намінé підвівся.
― Просто зроби те, що треба, ― сказав він.
Вона ледь помітно кивнула йому і вибігла з кімнати.
Вона вирушила… на острови. Світ Сори – Острови Долі.
Залишившись наодинці, Аксел тихо засміявся. А тоді голосніше.
― Ха‑ха‑ха! Тепер це має бути цікаво. Значить, це все ж таки було варте всіх цих клопотів!
Він підійшов до кришталевої кулі, щоб поглянути на зображення Сори.
― Ну що ж, почнемо! Сора, Намінé, Ріку, Марлуксія, Лерксін! Прийшов час вам показати справжнє шоу!
Його слів ніхто не почув.
***
Сора чув шум хвиль. Знову і знову… цей ніжний, приємний звук.
Блакитне небо і море, яке, здавалося, може тягнутися вічно.
Це був цілий світ.
Він примружився від світла, що відбивалося від води.
“Це…”
― Я ж не божеволію? Я точно знаю, де це! ― пробурмотів Сора, озираючись навколо.
Цей морський берег – це було знайоме йому видовище.
― Так! Це наш острів! Де ми з Намінé гралися разом! ― він спустився до пляжу.
Він грав тут щодня. З Намінé, Ріку і…
― Еееей!
Його друзі кликали його здалеку і підбігали. Все було як завжди.
Але…
― Привіт, Соро! ― першим його привітав хлопчик з дерев'яним мечем у руках.
― Чим сьогодні займемося? ― запитала усміхнена дівчинка з кучерявим волоссям.
Поруч з нею стояв ще один хлопчик, трохи старший, і дивився на Сору, склавши руки.
Але він не міг згадати їхніх імен.
― Привіт, народ! Я радий вас бачити…
“Що мені тепер робити? Єдині, кого я пам'ятаю з острова – це Ріку та Намінé. “Не можу повірити, що забув імена інших друзів… До того, як все це почалося, я провів тут усе своє життя. Що зі мною відбувається?”
Сора понурив голову. Решта обступили його, розгублено дивлячись на нього.
― Е‑е, що таке? ― сказав хлопчик з дерев'яним мечем.
― У нас їжа на обличчі? ― пожартував старший хлопчик з кривою посмішкою.
― О, перестань, Вакко, ― відмахнулася дівчинка. ― Тільки ти можеш бути настільки тупим, щоб не помітити їжу, прилиплу до твого обличчя.
Отже, старшого хлопця звуть Вакка, принаймні.
Він стояв перед дівчинкою, тримаючи руки на стегнах.
― Гей, це удар нижче пояса, Селфі!
― Не знаю, Вакко, ― відповів менший хлопчик. ― Думаю, вона попала в точку…
― І ти теж, Тідусе! ― Вакка надувся, стиснувши кулак.
Правильно – Селфі, Вакка і Тідус.
― О, так… Точно. Так, ― Сора кивнув сам собі.
Вакка подивився на Сору.
― …У тебе там все нормально?
― Та так, просто розмовляю сам з собою, ― відповів Сора, натягнувши на себе посмішку.
Він не відчував, що зможе добре пояснити про свою пам'ять або про Замок Забуття.
Але Селфі, яка виглядала так, ніби сама зрозуміла, що до чого, зробила крок ближче до Сори і зазирнула йому в обличчя.
― Я знаю! Ти знову думаєш про неї.
Брови Сори трохи піднялися вгору.
“Про неї? Про кого? Селфі має на увазі…?”
― Ооо, я зрозумів, ― додав Тідус із самовдоволеною посмішкою. ― Так, він стає цілковитим зомбі, коли вона в нього на думці.
― Це пояснює, чому він так дивно себе поводить, ― Вакка впевнено кивнув.
Селфі нахилилася і прошепотіла:
― Б'юся об заклад, ти хочеш, щоб ми прогулялися, щоб ви могли побути наодинці, так?
― Емм… Гадаю, так, ― невпевнено пробурмотів Сора.
“Її… Її! Вони, певно, мають на увазі Намінé! А як же Ріку?”
― Добре, добре. Ми зникнемо на деякий час. Знайди її, ковбою! ― Селфі посміхнулася якоюсь дорослою посмішкою і рушила собі з місця.
Якщо він продовжить йти цим шляхом, попереду буде хатина… а потім дорога до маленького острівця.
― Ми спробуємо не шуміти, поки будемо шпигувати за вами! ― Тідус хихикнув, хоча теж відійшов убік.
― Гей, Сора це серйозно, ― вилаяв його Вакка. ― Дайте йому трохи простору.
Тідус посміхнувся.
― Жартую!
Правильно… так було завжди. Просто всі разом робили дурниці, як зараз. Як Сора міг про це забути?
― Побачимось пізніше, Соро! ― сказала Селфі. Сприйнявши це як сигнал, Сора побіг на пляж.
Солоний вітерець, ноги, що ступали по піску.
Він пам'ятав усе це. Це був Острів Долі.
“Наш острів.”
Він нізащо не забуде.
На протилежному березі протоки була маленька печера, а за нею – широкий пляж. Він побіг по піску до хатини і піднявся сходами. А потім причал, який вів на острівець.
“Дивіться, я все це пам'ятаю.”
Він побіг островом, поєднуючи його зі своїми спогадами.
“Ось дерево паопу на острівці, де ми втрьох спостерігали за заходом сонця. Ріку, Намінé і я. Захід сонця зробив море червоним, і це було так гарно… і спокійно…”
Сора побіг вниз по причалу. В кінці його стояв хлопчик зі сріблястим волоссям, який з посмішкою обернувся до нього.
― Привіт, Соро. Кудись поспішаєш?
― Я впізнаю тебе… Ти Ріку!
Це зайняло у Сори якусь мить. Тому що Ріку посміхався зараз… так само, як тоді.
― Ого, дякую, що пам'ятаєш мене, ― засміявся Ріку. ― Скільки пройшло, кілька годин?
― Я… я б не забув! Як би там не було, з тобою все гаразд? Ти все ще під його контролем?
― Під… його контролем? Про що ти говориш?
Сора зупинився.
“То це не справжній Ріку… Він просто підробка. Ні, це не так! Це справжній Ріку. Справжній, який не контролюється, Ріку, якого я пам'ятаю.”
― Ем… Чого ти на мене так витріщився?
― Ти, певно, Ріку з моїх спогадів…, ― пробурмотів Сора.
― Ріку з твоїх спогадів? Схоже, ти живеш у країні фантазій. Тобі слід трохи подорослішати, якщо хочеш піклуватися про неї.
Брови Сори сіпнулися.
“Про неї… Про неї?”
― До речі, про неї…, ― почав він, але звук, схожий на землетрус, обірвав його. ― Вхоу! Що відбувається?!
― Звідки мені знати?! ― відповів Ріку.
“А раніше такого не траплялося?” ― Сора задумався. “Я не знаю… Я не пам'ятаю.”
― Піду попереджу інших! ― Ріку побіг геть.
― Тоді я піду і…
Ніби натякаючи йому, що не варто витрачати час на розмови, Ріку обернувся і крикнув:
― Я знаю! Це твоя робота – піклуватися про неї. Іди, Соро!
― Гаразд! ― Сора кивнув і знову почав бігти.
“Так. Я маю захищати її. Це моя робота. Я пообіцяв – що б не сталося, я оберігатиму її. Я сказав, що захищу Намінé…”
Темні хмари почали затягувати небо, ніби насувається шторм.
Я мушу захистити Намінé…
Тільки‑но він підійшов до причалу, як прямо на його очах він почав руйнуватися. Здіймався шторм, трясучи кокосові дерева.
― Острів зараз розвалиться…! ― Сора підняв голову і побачив величезну чорну тінь.
“Це… та штука…!”
Тінь заревла і перетворилась на людиноподібну фігуру, яка йшла прямо на Сору.
― Знову ти?! ― Сора підняв Кі‑блейд і заблокував удар його чорних кігтів. Здавалося, що він вже, мабуть, сотню разів бився з цим створінням. Кі‑блейд яскраво засяяв, розсікаючи тінь. ― Ти не можеш перемогти мене!
З його чорного тіла проступали світлі рани.
― Я ніколи не програю тобі! ― Сора високо підстрибнув.
“Я не програю – я захищу Намінé!”
Він обрушив Кі‑блейд на голову величезної тіні і відчув удар у своїх руках. Істота закричала, а потім зникла, ніби поглинута темними хмарами над головою.
― Намінé…, ― плечі його здіймалися, коли він намагався віддихатися, Сора озирнувся навколо. ― Так… Я маю захистити її… Намінé! Де ти?!
Він знову озирнувся на острівець, де щойно розмовляв з Ріку. Він не думав, що там зараз хтось може бути – але там, прямо там, стояла дівчина в білому, з розпущеним світлим волоссям, що розвівалося на вітрі.
― Намінé…
Вона обернулася, щоб подивитися на нього.
― Соро… Ти справді прийшов по мене.
Вітер, що пронизував острів, почав вщухати.
― Це ти… Це справді ти…, ― Сора йшов до неї повільно, наче вона могла знову зникнути.
“Я сумував за тобою! Я так довго за тобою сумував!”
Йому хотілося підбігти й обійняти її.
― Я стільки пережив, щоб побачити тебе!
― Я знаю… Я теж, ― її посмішка була наповнена сумом. ― Але це неправильно. Я все зіпсувала. Я хотіла побачити тебе… але це неправильний шлях.
Намінé опустила очі й відвернулася від нього, витріщившись на море. Вода і небо, здавалося, були залиті чорнилом – кольором темряви.
Лише кілька хвилин тому вирував шторм, а зараз море було страшенно спокійним. Він навіть не чув хвиль.
― Намінé…? ― Сора почав робити крок і зупинився. Щось підказувало йому, що не можна підходити до неї ближче.
― Я так довго була самотньою. Я просто не могла більше цього витримати…
“Самотня? Чому?”
“Але хіба ми не були завжди разом? Ми ніколи не розлучалися. Талісман на удачу поєднував нас.”
― Тому я покликала твоє серце і змусила тебе пройти весь цей шлях до цього місця. Ти прийшов за мною, і я дуже, дуже щаслива… але твоє серце… мені довелося…
Можливо, вона відвернулася від нього, бо плакала.
― Не хвилюйся, ― сказав Сора. ― Я тут, бо пообіцяв, що захищатиму тебе, Намінé.
― Соро… Дякую тобі, ― вона знову повернулася до нього обличчям.
“Так… Що б не сталося з моїм серцем, я пообіцяв Намінé, і це ніколи не зміниться. Скільки б спогадів я не втратив, поки я пам'ятатиму її, все буде добре.”
― Але мені шкода, ― сказала вона, опустивши голову. ― Мене не має бути на цьому зображенні.
― Це… тебе там немає…? ― повторив Сора, а потім ще один голос пролунав з‑за його спини.
― Це правда.
Коли він обернувся – там була вона.
― Намінé?!
Їх було дві.
― Це не я. Мене там не було.
― Мене немає в твоєму серці.
― Мене немає ні в чиєму серці.
Він не міг зрозуміти, яка з Намінé що сказала. Він лише знав, що це була вона.
“Вона сама не своя? Її там не було? Вона була…?”
― Що… Намінé, що ти кажеш? Що на тебе найшло?! ― кричав він на обох Намінé. ― Хіба ми не були завжди разом? Але потім тобі довелося піти… і я прийшов сюди, щоб знайти тебе!
Вони обидві виглядали сумними.
― Ти справді хотів побачити мене?
Та, що говорила, була другою Намінé. Він був у цьому впевнений.
― Звичайно, так! Я знаю, що багато чого забув у цьому замку, але… про тебе – нічого! ― Сора заліз під футболку і дістав звідти талісман.
― Обіцяєш?
― Обіцяю.
Це була Намінé, з якою він розмовляв.
― Дивись! Це ж ти мені його дала, так?!
― Він все ще у тебе…, ― дивлячись на море, вона посміхнулася.
― Ні, Соро! Ти не можеш мені вірити! ― вигукнула друга Намінé. Перша, яка дивилася на мовчазне, темне море, відвернулася від нього.
― Подумай, Соро, ― лагідно промовила та, що стояла до нього обличчям. ― Подумай ще раз про людину, яка є для тебе найдорожчою. Звернись до того уламка пам'яті, що ледь‑ледь жевріє глибоко всередині тебе. Як би далеко не було світло, голос твого серця завжди досягне його.
― Хто для мене найдорожчий? ― Сора подивився на кулон у своїй руці. ― Це легко. Це ти, На…
Щойно він почав вимовляти її ім'я, кулон засяяв світлом.
― Га…?
Жовтий зіркоподібний фрукт перетворився на зовсім інший талісман, зроблений з п'яти рожевих раковин, перев'язаних між собою.
“Ці мушлі – раковини таласси?!”
― Я роблю їх для того, щоб навіть якщо хтось із нас загубиться, ми повернулися сюди цілими й неушкодженими. Так ми втрьох завжди будемо разом.
Звідкись до нього долинув голос.
“Правильно – моряки носили талісмани з раковин таласси, щоб повернутися додому…”
Хто це сказав? Намінé?
“Але талісман, який мені подарувала Намінé, був зроблений з плоду паопу…”
― СОРА!
Одна з них вигукнула його ім'я, і він підняв голову. Це була Намінé, яка стояла перед чорнильним морем і повільно поверталася до нього.
А потім – дівчина з рудим волоссям.
Позаду неї виблискувала блакитна вода. Шум хвиль омивав його серце.
― Я знаю, що зможеш, ― її губи ворухнулися, і Сора знав, що це були її слова.
Але в наступну мить яскраве світло осяяло все – і острів повернувся до норми.
― Що це щойно було…?
Сора озирнувся навколо. Тут нікого не було. Єдиним звуком був тихий шум хвиль.
― Хто… це була? Я не пам'ятаю її… але вона здається такою знайомою…
Так… знайомою. Як те місто в сутінках.
Сора йшов вздовж пляжу.
Біля нього був невеликий водоспад, зарослий листям, а за ним – печера…
― Зачекай… Намінé?! ― вигукнув Сора. ― Де ти?!
Він скочив у кущі.
***
Прохід відкрився в маленьку печеру. Зі стелі падало світло.
А в глибині печери були двері, які не відчинялись.
На стіні були малюнки, які вони з Намінé намалювали, коли були маленькими. Або… мали б намалювати.
Сора приклав кінчики пальців до стіни. Дівчинка на малюнку була тією, яку він щойно бачив. Її рука простягала фрукт паопу до намальованого Сори
― Що це означає…?
Сора взяв піщаник і додав до малюнка його власну руку, що простягала їй фрукт паопу.
Якщо двоє людей дають один одному фрукт паопу, їхні долі сплітаються… Принаймні, так розповідають у народі.
Світло проникало в печеру. Далекий шум хвиль був таким заспокійливим…
― Намінé?
“Хтось важливий для мене. Ні, стривай, це не так. Шукати шматочки пам'яті, заховані глибоко в моєму серці. Спогади про цей острів. Про ту, яка для мене найважливіша.”
― Я знаю, що ти зможеш…!
Щойно Сора почув цей голос, двері почали світитися. А потім, оповитий світлом, Сора зник з печери.
***
Коли він прийшов до тями, то опинився в іншій такій самій мармуровій залі. Намінé стояла посеред кімнати, наче чекала на нього.
― Намінé! ― він підбіг до неї, і вона посміхнулася.
Вони на мить замовкли, аж поки Сора не заговорив знову:
― Намінé… Це не ти. Людина, яка для мене найдорожча… це ж не ти, так?
― …Ні, ― Намінé злегка похитала головою. ― Та, про кого ти справді дбаєш – та, яка завжди була з тобою… Це не я. Це інша людина.
Сора опустив очі.
“Інша – та дівчина. Але я не можу її згадати. Я знаю, що вона була дуже, дуже важливою для мене, але я просто не можу згадати.”
― Хто… вона? ― пробурмотів Сора. ― Я не можу згадати її ім'я. Якщо вона така дорога для мене, чому я не можу згадати?
Намінé знову сумно похитала головою.
― Тому що я проникла в твої спогади і…
― Дозволь мені пояснити, ― низький голос перервав Намінé, дзвінко відбившись від мармуру.
― Ріку!
З таким холодним виразом обличчя, це була практично зовсім інша людина, ніж Ріку, якого він зустрів на острові.
― Все просто і ясно, ― продовжував він. ― Твоя пам'ять – це потяг, що зазнав аварії. Ти не той, хто повинен захищати Намінé. Це я! Але ти живеш у цих фальшивих спогадах!
Ріку кинувся на нього.
― Ні! Припини! ― закричала Намінé.
Сора скрикнув і заблокував удар Ріку Кі‑блейдом.
― Я той, хто захистить Намінé! ― Ріку відскочив назад і знову кинувся на Сору, його меч замахнувся з новою силою.
― Годі тобі, Ріку! Ми не мусимо цього робити! ― крикнув Сора, але Ріку з силою відкинув його назад.
― Соро! ― вигукнула Намінé.
― Нгх… Ріку…, ― спираючись на Кі‑блейд, як на милицю, Сора спробував підвестися, але сили покинули його ноги.
― Схоже, я переміг, ― Ріку наблизився до нього і, посміхаючись, підняв меч.
― Ріку, не треба!
Він проігнорував протести Намінé і замахнувся.
― Тобі кінець, самозванцю!
― НІ! ― з криком Намінé кімнату наповнило яскраве світло.
Ріку скрикнув від болю і похитнувся.
Сора якось примусив себе підвестися і подивився на нього.
― Ріку…?
Ріку зробив два‑три непевних кроки, а потім впав на підлогу.
― Ріку! Ріку!― Сора кинувся допомагати йому піднятися, але очі його були розплющені і були безтямними. Його там не було.
― РІКУ!!!
Крики Сори відлунювали холодними мармуровими стінами.
Коментарі
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Увійти, аби лишити коментар!