Сутінкове місто

Вперше ми зустрілися в цьому місті.
І з тих пір, як ми зустрілися, я тут.
Хтось, хто виглядає так само. Хто пахне так само.

А ти, Соро…
Вперше я зустріла тебе на острові.
Хіба ти не пам'ятаєш?
Де ти пообіцяв мені – справжній мені?
Я чекатиму на острові.

Ей, що я можу зробити?
Що саме… можу я зробити?

***

― СОРО!

Щойно він ступив до мармурової зали, як Дональд і Ґуфі підбігли до нього.

― Ми вже почали хвилюватися, ― сказав Ґуфі.

― Я теж! ― вигукнув Сора. ― Де ви були?!

Дональд і Ґуфі подивилися один на одного.

― Що ти робив, Ґуфі?

― А ти, Дональде?

Очевидно, вони теж були розлучені.

― А ти де був, Джиміні? ― запитав Дональд.

Сора помітив, що Джиміні Крікет знову опинився в кишені, лише коли той вистрибнув з неї.

Джиміні спантеличено задер голову.

― Взагалі‑то, я не зовсім впевнений.

― Ми щойно отямились і опинились тут! ― Дональд виглядав ще більш розгубленим.

― Що ти робив, Соро? ― запитав Ґуфі.

― Коли я увійшов у двері, я опинився сам‑один у якомусь прекрасному лісі, і там був іграшковий ведмідь, на ім'я Пух…

Сора хотів продовжити пояснення, але в цю мить повітря затремтіло.

Відчувши це, він обернувся, тримаючи Кі‑блейд напоготові.

― Хто там?!

― Хмф… Невихована компанія, ― там стояв чоловік, ще один у чорному плащі, як Аксел і Лерксін. Його довге волосся було розпущене на обидва боки, ніби він не хотів, щоб воно впало йому в обличчя. ― Що ж, я все одно представлюся. Я – Вексен. Я прийшов забрати твій борг, Соро.

Він наставив на Сору щит – це був не звичайний щит, а з лезами, що стирчали з боків.

― Борг? ― спантеличено перепитав Дональд. ― Соро, ти щось йому винний?

Сора не міг пригадати, щоб коли‑небудь зустрічався з ним раніше.

― Та ну. Звісно, ні.

― О, але ти винен, ― Вексен криво посміхнувся. ― Ти винен мені за те, що я возз'єднав тебе з твоїм колишнім другом.

― Ти ж не маєш на увазі…? ― почав Сора. З колишнім другом? Це може бути тільки одна людина…

Ріку.

Сора уважно подивився на Вексена.

― То це ти… Це ти… Ти той, хто контролював Ріку?!

― Так і є. Я привів його до тебе, ― холодно промовив Вексен і змістив щит.

― Що ти з ним зробив?! ― Сора підійшов ближче, стискаючи в руках Кі‑блейд.

― Я не бачу необхідності розповідати тобі про те, де зараз Ріку. Зрештою… Навіщо мені непокоїти тебе в твою останню годину? ― Вексен рвонув уперед зі щитом, наче хотів вибити з рук Сори Кі‑блейд.

Леза ледь не зачепили його. Полетіли іскри.

― А тепер завмри! ― Вексен відкинув Кі‑блейд, який тримав Сора, і з долоні вилетів струмінь льоду.

― Воу! ― крижані кристали скупчилися навколо Сори, приморозивши його ноги до землі.

― Вак! Ватра! ― Дональд шалено змахнув чарівною паличкою, і лід розтанув, але загорівся поділ штанів Сори.

― Ой! ― він підскочив і загасив полум'я. ― Легше, Дональде!

― Вибач, ти майже перетворився на сніговика! ― відповів Дональд.

― Ну, годі вже грати в сніжки, ― сказав Вексен, нітрохи не розгубившись, і знову підняв руку. ― Зникни!

― Обережно! ― Ґуфі відштовхнув Сору з дороги. Крижані шипи здійнялися з підлоги позаду Ґуфі, переслідуючи його. Він зойкнув і зумів уникнути їх, рухаючись зигзагом.

― Поверни Ріку до норми! ― крикнув Сора і здійснив величезний стрибок, але Вексен лише відштовхнув його вбік шипастим щитом.

― О, ти не зможеш завдати мені жодного удару.

Це була правда. Сора не міг обійти цей щит, щоб завдати йому якоїсь шкоди.

― Соро!

Він впав на землю. Дональд і Ґуфі підбігли до нього.

― Як мені його перемогти…? ― пробурмотів Сора, а його друзі заговорили до нього пошепки. ― О. Окей!

Він підвівся і направив Кі‑блейд прямо на Вексена.

― І що ти збираєшся робити? ― Вексен безтурботно подивився на Сору.

― Це! ― з великої відстані Сора жбурнув у нього Кі‑блейд.

А Дональд вистрілив у нього заклинанням.

― Ватра!

І ось вже полум'яний клинок полетів у Вексена.

Роздратовано скрикнувши, він викликав ще більше льоду, намагаючись зупинити його, але…

― О, ні, не вийде! ― Ґуфі вже був там, щоб перешкодити льоду своїм щитом.

― Що…?!

Тоді вогняний Кі‑блейд влучив Вексену в груди.

― У нас вийшло!

― Отже, ти все ж таки вмієш битися…, ― пробурмотів Вексен, падаючи на коліна. Повільно він знову підвівся, і його голос був сповнений самовпевненості, навіть коли його обличчя спотворилося від болю. ― Я міг би передбачити – ти не з тих, хто легко помирає.

― Ніби ми колись могли тобі програти! ― вигукнув Дональд з‑за спини Сори.

― Я не був би таким впевненим. Ти взагалі помітив? Коли ми билися, я заглибився у твої спогади. І ось… Дивись, що я знайшов! Карту, створену з усіх спогадів, замкнених на іншій стороні твого серця. Якщо ти справді хочеш битися зі мною, зроби крок у світ, який ти створив за допомогою цієї карти! ― і Вексен кинув одну карту в бік Сори.

― Гей, зачекай!

Ігноруючи крик протесту Сори, він посміхнувся і зник.

― Спогади… з іншої сторони…? ― Сора підійшов ближче до карти, яку він залишив на підлозі. На ній була зображена годинникова вежа з дзвонами по обидва боки, а за нею – призахідне сонце. Він ніколи не бачив такого місця…

― Це те, що сказав той хлопець, так? ― Ґуфі підняв карту. ― Цікаво, що станеться, якщо її використати?

― Є тільки один спосіб дізнатися! ― Дональд став навшпиньки, щоб роздивитися її ближче.

― …Що ж, інших карт у мене зараз немає, ― сказав Сора. ― Тож мені доведеться використати її, якщо ми хочемо продовжити.

― Але все одно… Боже, у мене погане передчуття щодо цієї карти, ― Ґуфі нервово подивився на нього, коли той взяв карту.

― Ходімо. Ми повинні перемогти його, щоб повернути Ріку до нормального стану.

― О, так.

Дональд і Ґуфі кивнули, коли Сора з картою в руці став перед дверима.

― Поїхали! ― він високо підняв її.

***

― О, чорт… схоже, що Вексен втратив самовладання? ― Лерксін хихикнула, вдивляючись у кришталеву кулю. Вона та ще двоє членів організації стояли навколо неї, дивлячись на зображення Сори та його друзів навпроти Вексена. ― І що тепер, Акселе? Я думала, що Сора не мав дізнатися про іншу сторону.

Почувши цю фразу, Аксел нарешті подивився на неї.

Інша сторона – світ інших спогадів Сори.

Сутінкове місто.

“Місце, де ми зустрілися…”

― Що ж, поки ніхто йому не перешкоджає, ми зможемо вийти сухими з води,  брови Аксела звелися докупи. ― Але…

Марлуксія не став чекати, поки він закінчить.

― Нехай цим займеться Намінé. І ти теж йди, Акселе. Я вірю, що ти знаєш, що потрібно зробити.

Аксел насупився, і його обличчя розпливлося в зухвалій посмішці.

― Не маю жодного уявлення, чесно кажучи. Може, ти мені поясниш?

― Вексен явно зрадив організацію, ― сказав Марлуксія з легкою посмішкою, наче вони говорили про якісь дрібниці. ― Ти маєш ліквідувати зрадника.

― Пізніше ти не зможеш забрати свої слова назад, ― не гаючи більше часу, Аксел розвернувся і пішов.

Лерксін тихо засміялась.

― Ти розумний лише наполовину, Марлуксія.

― Цікаво, що ж тепер буде?

Марлуксія і Лерксін повернули свої погляди до кришталевої кулі.

***

Небо над їхніми головами було червоним від заходу сонця – прекрасне сутінкове небо, яке навіювало мрійливе відчуття дежавю. У центрі міста височіла годинникова вежа, з обох боків якої висіли дзвони, які, здавалося, світилися у багряному світлі.

За кілька кроків попереду Дональд озирнувся на двох інших.

― То… Де ми, Соро?

Вулиці, на яких вони стояли, були якимись затишними. Деякі дороги були значно ширшими, досить просторими, щоб ними могли проїхати великогабаритні автомобілі. Але вони не бачили жодної людини.

― Я не пам'ятаю, щоб я був тут раніше, ― Сора прищурився на будівлі по інший бік вулиці. Він не пам'ятав їх. Але звідкись він знав це місце.

― Може, ти теж забув це місто, як і все інше, ― сказав Ґуфі.

І тут з кишені Сори вискочив Джиміні зі стурбованим виглядом.

― Наші спогади практично зникли…

Між ними чотирма запанувала тиша.

― З нами все буде гаразд, ― радісно сказав Сора і дістав талісман із плоду паопу. ― Ось, подивіться на це…

― Талісман Намінé на удачу! ― Ґуфі нахилився, щоб подивитися на зіркоподібний кулон.

― З ним пов'язаний особливий спогад… Однієї ночі, коли ми з Намінé були маленькими, був метеоритний дощ.

“Так багато падаючих зірок – всі ці вогні лилися, як дощ. Тоді я пообіцяв Намінé. Тепер я пригадую.”

― Намінé дуже злякалась. Вона почала плакати. Вона запитала: “А що, якщо падаюча зірка влучить в острови?” А я їй відповів: “Якщо сюди полетять зірки, я просто зіб'ю їх назад у космос!” ― Сора усміхнувся, розповідаючи цю історію, і підняв Кі‑блейд до неба. ― Я розмахував своїм іграшковим мечем. А Намінé просто посміхнулася і сказала: “Дякую”. Потім вона дала мені це.

В ніч метеоритного дощу – Намінé плакала, і Намінé посміхалася. Він пам'ятає це так чітко.

― Я чув, вона прибула в ніч метеоритного дощу…

Фраза промайнула в його голові, з'явившись нізвідки, наче краплина роси.

“Вона прибула… метеоритний дощ…”

Чиї це були слова?

Точно, він, мабуть, розповідав комусь іншому про те, що сталося тієї ночі.

Але кому?

Ріку.

“Точно. Я пам'ятаю, що говорив з Ріку про метеоритний дощ.”

Хто вона така?

Що сталося тієї ночі?

“Вона прибула на острови в ніч метеоритного дощу.”

Та дівчинка – Намінé.

“Але тієї ночі я пообіцяв Намінé… Щось не так… Я щось не те пам'ятаю?”

― Тієї ночі я спостерігав у небі грандіозний метеоритний дощ.

Він теж десь чув ці слова. Ні, він їх читав.

Але де?

Спогади крутилися в голові Сори. Але вони не збігалися.

У центрі всіх цих не пов'язаних між собою спогадів була Намінé. Її біла сукня, довге шовкове волосся.

― Мені дуже шкода, Соро. Це все через мене…

Намінé виникла в його свідомості, така світла і тендітна. Вона вибачалася… І вже від одного цього розчарування та сумніви в його серці розвіялися.

― Агов, Соро? Що сталося? ― запитав Дональд.

― Я щойно згадував про Намінé. Вона казала, що у неї з дитинства був талісман, ― Сора заховав його назад під футболку.

― І вона дала його тобі? Ох…

― Так. І я пообіцяв їй… Відтепер тобі буде щастити і він буде тебе оберігати…

“Я пообіцяв. Але потім я зовсім забув про Намінé. Я маю допомогти їй. Я маю знайти її. Я маю сказати їй… що мені шкода.”

― Що ж, це твій шанс! Ти маєш виконати свою обіцянку! ― сказав Ґуфі, і Сора рішуче кивнув.

***

Призахідне сонце розливало свій колір по всьому місту.

― Якесь дивне місто, так? ― Дональд не поспішаючи йшов вулицями.

― Але в ньому є Безсердечні…! ― помітивши когось попереду, Сора підняв Кі‑блейд. Помітивши трійцю, вони повільно підійшли ближче, ніби знехотя. Їхні атаки теж були повільними.

― Отримуйте! ― Сора зробив випад, і Безсердечний зник лише від одного удару Кі‑блейда.

― Боже, вони такі слабкі! ― промовив Ґуфі, задираючи голову.

― Це тільки значить, що ми стали сильнішими! ― відповів Дональд, несамовито змахнувши чарівною паличкою.

Безсердечні скупчувалися то тут, то там, але всі вони рухалися мляво і не сильно нападали на них.

― Невже нам справді треба їх позбутися? ― запитав Ґуфі, хоча про всяк випадок підняв щит.

― А чому б і ні? Безсердечні є Безсердечні, хіба ні? ― відповів Дональд.

― Але вони зовсім безпечні. Бачиш, вони навіть не намагаються напасти на нас, поки ми не підійдемо дуже близько…, ― Ґуфі насупився. ― Стривай… Хіба ми не стикалися з такими ж Безсердечними раніше? Безсердечні, які не нападають?

― Хіба? ― Дональд цього зовсім не пам'ятав.

І Сора теж. Безсердечні, які не нападають?

― Ну, я не зовсім впевнений… Але мені здається, що ми не маємо їх кривдити, якщо вони не кривдять нас.

Сора більше нічого не розумів з того, що говорив Ґуфі. Може, це тому, що він не міг згадати? Або…

Здавалося, що сонце в цьому місті ніколи не заходить за обрій.

Відчувши, що він десь бачив ці кольори раніше, Сора обернувся. Призахідне сонце все ще освітлювало годинникову вежу – нерухому. Його тепле червоне світло падало на них.

***

Немовби щось вело їх туди, трійця опинилася перед великими воротами. За ними виднілася велика будівля. В голові Сори пропливали напівсформовані образи.

― Щось… дуже дивне, ― пробурмотів він.

Ґуфі занепокоєно обернувся до нього.

― У чому справа?

― Я впевнений, що не знаю цього місця, але… воно починає здаватися мені знайомим, ― Сора подивився на ворота.

Він ніколи не бачив їх раніше – але він їх бачив. Це було якесь дивне відчуття.

Дональд йшов попереду. Він підійшов ближче і подивився на Сору.

― Ти, певно, вже колись сюди приходив.

― Як з Намінé, ― додав Ґуфі. ― Ти забув багато інших речей, і саме тому ти згадав це місце зараз.

― Ні… Це інше, – сказав Сора. ― З Намінé мої спогади… ніби повертаються до мене, маленькими шматочками. Але не зараз. Це не спогади – просто таке відчуття, ніби все це якось знайоме.

Це все. Ностальгія. Що було дуже дивним почуттям, коли не було жодних спогадів.

― Знайомо, так?

― …Вексен!

Високий хирлявий на вигляд чоловік стояв під призахідним сонцем за спиною, примруживши очі, і дивився на трійцю.

― Соро… Маю до тебе питання. Твої спогади про Намінé чи твоє відчуття щодо цього місця – що з них для тебе більш реальне, мені цікаво?

― Намінé, звичайно! ― вигукнув Сора і зайняв бойову позицію з Кі‑блейдом. ― Що б я тут не відчував, б'юся об заклад, це просто ще один з твоїх підлих маленьких трюків!

Вексен бридко хихикнув.

― Пам'ять може бути жорстокою річчю. В її мовчанні ми забуваємо, але в її одержимості вона зв'язує наші серця.

Мовчання… Забуваємо… Одержимість?

“Моє серце зв'язане? Що він собі думає, про що він говорить?!” ― розлючено подумав Сора.

― Я ж казав тобі, ― пробурмотів Вексен. ― Це місце було створено виключно з іншої сторони твоєї пам'яті. Пам'ять про це місце існує на іншому боці твого серця. Твоє серце пам'ятає.

“Інша сторона мого серця – інші спогади?”

Він не мав жодного уявлення про те, що говорить Вексен.

― Ти помиляєшся! Я не знаю цього місця!

Яким би знайомим воно не здавалося, спогадів просто не було.

― Якщо ти залишаєшся зв'язаним ланцюгом спогадів і відмовляєшся вірити тому, що насправді у твоєму серці… тоді ти можеш з таким же успіхом відкинути це. Ти не володар Кі‑блейда, а лише маріонетка, керована пам'яттю. Точнісінько як мій Ріку. Твоє існування нічого не варте!

― Твій Ріку? Нічого не вартий…? ― ніщо з того, що він говорив, не мало жодного сенсу, подумав Сора. ― Досить! Це ти змінив Ріку! Я не збираюся тебе слухати!

― О? Ти думаєш, що я змінив Ріку? ― Вексен зареготав.

― Що тут смішного?!

― Хм… Ну, певно, можна сказати, що я змінив його. Але… річ у тім, що ти відчуваєш, ніби це місце тобі знайоме. І тому ти не можеш довіряти власним почуттям – чи не так? ― Вексен говорив абсолютно спокійно, ніби для того, щоб підкреслити гнівно підвищений голос Сори.

― Кожне твоє слово – брехня!

Тримаючи Кі‑блейд напоготові, Сора кинувся на нього. Але Вексен вже підняв щит і знову відбив удар.

― Ти не герой. Лише маріонетка, яка відмовилась від серця героя.

― Я б ніколи не відмовився від свого серця! ― Сора знову підвівся, спрямувавши на нього Кі‑блейд. ― Я здолаю тебе і врятую Ріку та Намінé. Ось що в моєму серці!

“Звичайно, я не відмовився від свого серця!” ― подумав він. “Це навіть не має ніякого сенсу. Те, що я втратив деякі спогади, не означає, що я втратив своє серце!”

― Ти справді дурна маріонетка. А тепер помри! ― Вексен вистрілив шматками льоду зі своєї руки.

― Ватра! ― з‑за спини Сори Дональд послав свою магію, щоб розтопити лід, а потім зробив крок вперед. ― Не забувай про нас!

― Бо ми теж хочемо допомогти Ріку і Намінé! І королю! ― сказав Ґуфі і дав цілющого зілля Сорі, який був трохи поранений.

― Вірні слуги короля… Не смішіть мене. Ви тільки базікаєте, і чи справді ви збираєтесь битися?

― Дональде! ― крикнув Сора і кинув у Вексена Кі‑блейд.

― Пожежа! ― магія Дональда спалахнула, і Кі‑блейд загорівся.

― Ха! Ти думаєш, що цей прийом знову спрацює зі мною?! ― Вексен підстрибнув високо в повітря, і обрушив на них гострий край свого щита.

― Вхаа!― Ґуфі спробував заблокувати його, але відлетів убік.

― Тут трохи спекотно, тобі не здається? ― Вексен викликав вибух льоду, щоб приморозити Ґуфі до землі.

― Аааа! Вогонь! ― Дональд відчайдушно намагався розтопити лід, що його оточував.

― Хм. А як щодо цього?!

Шматки льоду летіли в Сору один за одним, але він стрибнув, щоб ухилитися від них, і приземлився позаду Вексена, який роздратовано заричав. Сора змахнув Кі‑блейдом, і Вексен одразу ж упав на одне коліно.

― …Подумати тільки, ти маєш таку силу, навіть з огляду на твою пам'ять – твоє існування справді небезпечне!

― Це не має значення! Просто поверни Ріку! ― крикнув Сора, не відводячи від нього Кі‑блейда.

― Просто повернути його назад? Ти справді не розумієш, про що говориш. Ріку, про якого ти говориш, має лише одну долю – поринути у темряву. І ти, Соро, розділиш цю долю! Якщо ти продовжиш шукати Намінé, кайдани затягнуться, ти втратиш своє серце… і станеш не більше, ніж пішаком Марлуксії!

― Марлуксія?! Яке відношення має Намінé до…, ― Сора не встиг закінчити запитання. Яскраве світло засліпило їх.

Він почув, як Вексен захрипів, а наступної миті побачив його розпластаним на землі.

― Вексен?!

― Йоу, Соро. Я прийшов невчасно?

Це був голос Аксела…

― Акселе, за що? ― Вексен задихався, впиваючись нігтями в землю, намагаючись підвестися.

― Я прийшов, щоб заткнути тебе… ну, тобто стерти твоє існування, ― Аксел посміхнувся і зробив крок ближче до нього.

― Ні… Не роби цього…

― Ми – Пусті. Ми не маємо бути кимось – ми просто є. Але тепер ти не маєш бути взагалі. Більше ніякого існування, ніяких спогадів. Ти знятий з гачка.

Аксел, здавалося, не звертав уваги на Сору та інших. Він дивився лише на Вексена.

― Не маєте бути кимось? ― що це взагалі може означати…?

― Не треба… Ні, будь ласка, не треба…! Я не хочу…

― Бувай, ― Аксел знову випустив з руки яскраве світло.

Крик Вексена розійшовся відлунням по дивному ландшафту, а потім він зник, не залишивши жодного сліду.

― Що ви… Що ви за люди?! ― запитав Сора.

― Хм. Не знаю. Я й сам про це запитуюсь, ― з цими словами Аксел розчинився в повітрі і зник.

― Акселе?!

Єдиною відповіддю був далекий гуркіт поїзда.

Це знайоме відчуття… Ці втрачені спогади.

І ті часи з Намінé, що повертаються до нього.

Що з того було правдою, а що ні? Як багато він забув…?

Сора ошелешено стояв у сутінках.

***

Аксел йшов довгими коридорами замку. Зазвичай він не став би гуляти такими місцями. Але йому потрібно було побути на самоті.

“У мене тут немає жодного друга. Всі ці люди на моєму боці – і він, і організація… Але я не знаю, чи справді можна сказати, що ми на одному боці.”

“Я тут один.”

“Він ніхто – узагалі ніхто, і все ж таки він хтось. Крихти емоцій, фрагменти пам'яті. Такі схожі… але це абсолютно різні речі. Навіть якщо ми зможемо втримати кілька фрагментів пам'яті, ми не зможемо отримати навіть найменшої крихти емоцій.”

“Ностальгія… І пам'ять.”

“Ми – ті, хто втратили свої серця – ті, хто є ніким. Пусті. Ні світло, ні темрява – ми живемо в сутінках.”

Аксел зупинився біля кімнати з кришталевою кулею і глибоко вдихнув.

“Чому ми тут? Що ми робимо? Ні, чому я тут?”

Все ще задаючи собі це питання, він відчинив двері.

― Гарна робота, Акселе. Прощавай, балакуне! ― Лерксін посміхнулася йому.

Він проігнорував її і підійшов до іншого чоловіка в кімнаті.

― Марлуксіє… Це ти послав Вексена випробувати Сору, чи не так?

Марлуксія не відповів.

― Не тільки Сору, ― сказала Лерксін. ― І тебе теж.

Аксел підняв одну брову.

― Ми не були впевнені, чи ти справді здатен усунути свого товариша, ― продовжила вона, звучачи так, наче це здавалося їй смішним. ― Ну, я гадаю, що ти впорався! Настав час об'єднатися. Разом утрьох ми зможемо очолити організацію без проблем!

― О, то саме тут і з'являється Сора, ― буркнув Аксел.

― Аякже! Він хоче побачити Намінé, тож чому б нам не дати йому те, що він хоче?

При цьому на обличчі Марлуксії з'явилася жорстока посмішка. Він підійшов до кутка кімнати, де на маленькому стільчику сиділа дівчинка, міцно тримаючи в руках альбом для малювання.

― Радуйся, Намінé. Вже скоро ти зустрінеш героя, якого так довго чекала.

Плечі Намінé напружилися, коли він вимовив її ім'я. Вона не піднімала очей, коли говорила, її голос був тихим і слабким.

― Я… рада.

― Але ми попереджаємо тебе, ― яскраво сказала Лерксін з‑за спини Марлуксії. ― Тобі краще не робити нічого, що може образити почуття Сори. Розумієш, крихітко?

― …Я розумію.

― Все, що тобі потрібно зробити, – це об'єднати шматки спогадів Сори і наблизити його серце до тебе, ― сказав їй Марлуксія.

Потім він скоса глянув на Лерксін, і вони обоє зникли.

― Намінé…, ― тихо промовив він, але вона не ворухнулася.

“Сора… Навіть якщо ти прийдеш по мене, що тоді…? Що мені робити?”

---

Телеграм новели