Сто акрів лісу

Що я можу зробити…?
Що я можу зробити для Сори?
Щось, що я можу зробити для Сори, хоча я ніхто, і ніколи не стану повноцінною…

Слухай, Соро.
Що мені робити?

Я не знаю.
Бо я не маю нічого, що було б для мене особливим…

***

Сора, Дональд і Ґуфі увійшли до ще однієї білої зали Замку Забуття.

“Що я буду робити, коли побачу Ріку? Що я йому скажу? Як повернути йому втрачені спогади?”, ― подумав Сора.

― Схоже, тут нікого немає, ― сказав Дональд, поглядаючи туди‑сюди. Мармурові зали виглядали страшенно безлюдними.

Ріку тут не було.

Дональд занепокоєно подивився на Сору.

― Я думав, що Ріку чекатиме на нас…

― Боже, не схоже, що він тут. Може, йому вже не хочеться з тобою битися? ― Ґуфі теж, схоже, хвилювався за Сору.

― Я дуже на це сподіваюсь, ― зітхнув Сора, насупивши брови.

***

У великій кришталевій кулі з'явилося зображення трійці.

― То що відбувається, Вексене? Я думала, що Ріку під твоїм контролем – то де він? ― Лерксін підняла свої витончені брови і вичікувально подивилася на Вексена.

Поруч з нею посміхався Аксел. З обличчя Вексена зникли всі кольори – а їх і так було небагато.

― Він десь ховається, щоб заманити Сору глибше в замок, так? ― сказав Аксел до Лерксін, а потім повернувся до Вексена. ― Гадаю, нам варто залишити все як є.

Несподівана поведінка Ріку не була для них такою вже й поганою – навіть навпаки.

Але була ще одна проблема…

― Ага! Тепер ясно! Ніколи б не здогадалась, ― хихикнула Лерксін, театрально знизавши плечима.

“Але вона… вона та інші ще не зрозуміли, що зараз відбувається в цьому замку – що ось‑ось станеться.”

Вона продовжувала дражнити його:

― Мені дуже шкода. Просто важко сказати, чи може твій експеримент принести хоч якусь користь.

Вексен почав тремтіти від люті.

― Мовчати!

― О, ти ненавидиш, коли тобі говорять правду, еге ж? Простакуватий як для вченого!

― Як ти можеш говорити…, ― він подивився на неї, стиснувши кулаки.

― Досить, ― інший чоловік втрутився, щоб перервати їх. Капюшон його чорного плаща закривав обличчя.

― Марлуксія! ― вигукнув Вексен.

Чоловік повільно відкинув капюшон, відкриваючи блідо‑рожеве волосся, що спадало йому на плечі, і глибоко посаджені вузькі очі з холодним блиском.

― Вексене, річ у тім, що твій проєкт провалився, ― сказав він крижаним тоном з ледь помітною, погрозливою посмішкою. ― Краще б тобі не розчаровувати нас знову.

Ця посмішка роздратувала Вексена. Він наблизився до Марлуксії.

― Розчарувати вас?! ― сплюнув він. ― Ти заходиш надто далеко! У цій організації ти номер одинадцять! А я – номер чотири, і я не дозволю таким, як ти, командувати мною!

― Цей замок і Намінé довірили мені, ― незворушно заявив йому Марлуксія. ― Непокора мені буде розцінена як зрада організації.

― А зрадників знищують, ― сказала Лерксін, посміхаючись так, ніби їй не терпілося побачити, як це станеться. ― Так прописано в правилах!

― Кажу тобі, проєкт провалився, ― повторив Марлуксія. ― І я маю повідомити про цей провал нашому лідеру.

Вексен знову зблід, почувши слово "лідер".

― Що… ні, зачекай! Не кажи йому! ― він говорив так, ніби зараз впаде на коліна і буде благати.

Побачивши його таким, Марлуксія злегка хитро посміхнувся.

― Можливо, ми можемо щось придумати.

― Як? ― Вексен підняв очі.

― Усунь Сору сам.

― Що?! ― він витріщився, округливши очі, так само як і Лерксін та Аксел.

― Якісь проблеми? ― запитав Марлуксія з такою холодною посмішкою, що вона здавалася елегантною.

― Ні… Просто, чому…, ― розгубився Вексен. ― Хіба це не буде проблемою?

― Нічого страшного.

Після короткої відповіді Марлуксії в напруженій атмосфері запанувала тиша, поки її не порушила Лерксін.

― Ти це серйозно?

Марлуксія не відповів, і тоді Вексен вийшов з кімнати, не сказавши більше жодного слова.

― Ти кидаєш Вексену такий виклик, а він серйозно спробує усунути Сору, ― сказав Аксел, не звинувачуючи, а просто констатуючи факт.

― Це буде сумний фінал, ― Марлуксія відвернувся і попрямував до кутка, де на самоті сиділа дівчинка – Намінé.

― Що ти будеш робити? ― запитав він її. ― Скоро твій герой буде стертий з лиця землі. Але я вірю, що є певна обіцянка, яку він дав тобі. Чи не так, Намінé?

― Так…, ― відповіла Намінé тонким, ніжним голосом.

***

Дональд поплентався коридором, піднявся сходами до наступних дверей. Позаду нього Ґуфі на мить зупинився, щоб озирнутися на Сору, і на його обличчі з'явилося занепокоєння.

Дональд теж обернувся.

― На якому ми зараз поверсі? Ми, мабуть, дуже високо піднялися!

Побачивши, що вони обидва хвилюються за нього, Сора відчув себе менш впевненим у тому, що йому слід робити.

“Ріку… і Намінé. Я хочу допомогти їм обом, і вони обидва тут, у цьому замку. І цілком можливо, що вони мене ненавидять.”

Він глибоко вдихнув і зітхнув.

― Соро! ― з його кишені вискочив Джиміні Крікет. ― Напевно, ми вже втратили багато спогадів. Але ще не пізно. Ти не думаєш, що нам варто повернутися?

Замість того, щоб зустрітися з Джиміні поглядом, Сора подивився у стелю. Залишити Ріку? І Намінé? Хіба він може?

― Я не можу цього зробити. Я порушу обіцянку, яку дав давним‑давно.

“Так. Я дав обіцянку Намінé.”

― Обіцянку? І що саме? ― запитав Джиміні.

Сора знав, що він дав обіцянку – дійсно дав.

― Я пообіцяв Намінé, коли ми були маленькими, що оберігатиму її, незважаючи ні на що. Але я забув про це… Я не пам'ятав, поки не почав забувати все інше!

“Коли це було?”, ― подумав він. “Я пообіцяв їй… стоячи на білому піску. Але від чого я мав оберігати Намінé? Ріку теж там був?”

Це був такий невиразний спогад… туманний, ледь помітний. Він був упевнений лише в одному…

― Я знаю, що ти зможеш!

Їхні сплетені руки розійшлися врізнобіч. Світи розсипалися. Падав яскравий світловий дощ. Так багато, багато падаючих зірок.

“Я знаю, що пообіцяв їй. Що оберігатиму її, незважаючи ні на що.”

― Ось чому я не можу піти, ― сказав він. ― Тепер, коли я згадав про обіцянку, я повинен її виконати.

― Звичайно, ― Джиміні ласкаво посміхнулася йому. ― Ми розуміємо, Соро.

― Ти повинен виконувати свої обіцянки! ― погодився Ґуфі.

― Тож я піду далі, ― сказав Сора. ― Хлопці, ви підете зі мною?

Дональд стрибнув до нього.

― Вак! Що за питання?!

“Ми не повернемось назад. Навіть якщо я втрачу свої спогади, я все одно врятую Намінé,” ― сказав собі Сора

Відчувши радість, він кивнув їм.

― Дякую вам усім.

― Ой, не будь душним, ― буркнув Дональд, зніяковівши, і роздратовано відвернувся.

― Ага! Ах’юк! Один за всіх і всі за одного! ― додав Ґуфі.

Джиміні Крікет кивнув.

― Гаразд. Твої друзі не відпустять тебе одного!

― Що ж, ходімо! ― сказав Дональд.

Сора побіг до дверей на наступний поверх.

― Слухай, а скільки в тебе залишилося карт? ― запитав Дональд.

― Лише одна.

Дональд і Ґуфі подивилися на карту в руці Сори.

Він теж витріщився на неї, трохи спантеличений.

― А що на ній намальовано?

На карті була зображена стара, пошарпана книжка, якої він не міг пригадати.

― Невже ми були у світі… який має щось спільне з цим? ― здивувався Дональд.

― Боже, ми вже теж не пам'ятаємо світ, в якому були, ― відповів Ґуфі, знизавши плечима. ― То, може, ми забули?

― Нуу, давайте подивимось, чи ми пам'ятаємо! ― Сора підняв карту.

***

Яскраве весняне сонце зігрівало його обличчя. Неподалік був ліс, що ряснів квітами.

― Га? Дональде! Ґуфі ! ― Сора озирнувся, але двох інших ніде не було видно. Він обережно поплескав себе по кишені – Джиміні Крікет теж зник.

― Де я…? ― озираючись з боку в бік у пошуках інших, він помітив ще когось – огрядного маленького ведмедика, одягненого в червоний светр поверх свого жовтого хутра, більше схожого на плюшеву іграшку, ніж на справжню тварину. Але він здавався збентеженим.

― Що сталося, друже? ― запитав Сора.

Ведмедик підняв голову, не дуже поспішаючи. Як для ведмедя, він був доволі спокійним.

― Я шукаю своїх друзів.

― Вони десь тут? ― Сора нікого не бачив – ні своїх друзів, ні тих, хто міг би бути друзями ведмедика. ― Схоже, тут нікого немає.

― О. Тоді, може, я нікого не шукаю.

― Ти нікого не шукаєш…?

“Що це означає?”

― Напевно, шукаю. Але, здається, їх ніде немає, ― ведмідь сів і розсіяно задивився в небо. ― Від цих пошуків у мене аж у животі бурчить. Може, десь тут є мед… Ох, але щоб поїсти, треба спочатку припинити пошуки…, ― він постукав себе по голові.

 

― Може пошукаємо твоїх друзів разом? ― сказав Сора.

― Тобто, нікого? ― ведмідь демонстративно звівся на ноги.

― Ні, ні, ні. Твоїх друзів. Вони можуть бути десь тут. Давай знайдемо їх разом.

“А ще ми можемо знайти Дональда і Ґуфі,” ― подумав Сора. “У будь‑якому разі, я не можу просто ігнорувати когось, хто каже, що шукає своїх друзів.”

― Ти теж шукаєш моїх друзів? ― запитав ведмідь.

Сора посміхнувся йому.

― Ні, але я шукаю своїх друзів.

― О… Вони теж друзі Пуха? Хоча я – Пух, а ти – ні.

― Ти – Пух, а я – Сора. Не думаю, що наші друзі – ті самі друзі. Але я знаю, як це – сумувати за ними. Тож може, пошукаємо їх разом?

― З радістю, Соро, ― Пух яскраво посміхнувся своїм широким ротом і почав крокувати.

***

Ліс був сповнений щебетанням птахів, абсолютно мирний. Здавалося, що в цьому світі зовсім не було Безсердечних.

― Які у тебе друзі, Пуху? ― запитав Сора.

― Мої друзі? Ну, є П'ятачок, ну, і Сова. Ще є Ру і Тигра… Іа… Кролик… І…

― Ого, у тебе багато друзів.

Перед ними пролетів метелик.

― А в тебе, Соро?

― В мене? ― Сора зупинився в роздумах і склав руки.

― Які у тебе друзі? ― запитав Пух.

― Ну, є Дональд, і Ґуфі, і Джиміні… І Намінé… і Ріку!

― Їх не так багато, як друзів Пуха.

― …Це не зовсім так. У мене справді багато друзів, ― він просто не міг їх згадати.

“Я знаю, що у мене набагато більше друзів, але… я не можу згадати.”

Деякі з них повернулися на Острови Долі. А дехто в інших світах… але він забув так багато з них.

― Добре мати багато друзів, ― сказав Пух.

― Так, добре.

Безтурботне ведмежа йшло дуже повільно, і Сора мусив чекати на нього, а це означало, що далеко вони не зайшли.

― О! Ось так! ― побачивши візок біля стежки, Сора побіг до нього. ― Пуху, чому б тобі не сісти в нього?

Якщо Пух поїде у візку, Сора зможе штовхати його і рухатись швидше, і вони обов'язково швидше знайдуть своїх друзів.

― О, добре…

Коли Пух перекинувся, Сора взяв його на руки і посадив у візок, але…

― Воа!

Колесо відвалилося.

― Ми його зламали, ― сказав Пух, не особливо перелякавшись.

― Ох, нууу…, ― Сора витягнув його з візка, і вони знову рушили в дорогу.

― Це досить весело, чи не так?

― Правда? ― заклавши руки за голову, Сора подивився на небо. Воно було не насичено яскраво‑блакитним, а радше якимсь лагідним і спокійним.

― Гуляти з другом завжди весело, ― сказав Пух.

― Так, ти маєш рацію… Гей, поглянь! ― Сора вказав кудись, і Пух став навшпиньки, щоб подивитися. Там у кущах снувало маленьке поросятко. ― Це один з твоїх друзів, Пуху?

Сора побіг туди, а Пух побіг слідом за ним.

― Давай, швидше!

― О, пригальмуй… У мене в животі щось бурчить…

― Гаразд, гаразд, ― Сора дістався туди першим і зупинився, щоб почекати на Пуха. Вибігаючи з кущів, крихітне поросятко наштовхнулося на нього ззаду.

― Ооо! О ні! О, Боже! Не звертай на мене уваги! ― тремтячи, порося боязко подивилося на Сору.

― Ти часом не друг Пуха?

― Ну, я, ні! Е‑е, тобто… я не друг Пуха! ― поспіхом випалило поросятко, коли їх наздогнав Пух.

― О, привіт, П'ятачку.

― О! Це ти, Пух! Нарешті я когось знайшов! ― П'ятачок полегшено зітхнув і посміхнувся до Пуха. ― Я загубив інших, і я так хвилювався, бо не знав, що мені робити.

― То ось чому ти був таким нервовим? ― трохи здивовано запитав Сора.

― Ходімо з нами, П'ятачку, і ми знайдемо решту наших друзів, ― сказав Пух.

― Що? ― П'ятачок збентежено опустив очі. ― Ой, я не знаю… Що мені робити…?

― А що ти хочеш? ― запитав Сора.

― Ох… Я не знаю… Ох! Чекай! ― раптом П'ятачок знову побіг у кущі. ― Я обіцяв тобі це подарувати.

Вони побачили блакитну повітряну кульку, прив'язану до гілки так, ніби її хотіли добре сховати.

― О, дякую тобі, П'ятачку! Тепер я зможу дістати трохи меду, ― Пух попрямував до кущів і взяв кульку.

― А як ти збираєшся дістати мед з повітряною кулькою? ― запитав Сора.

― Дуже просто, Соро! Треба лише триматися за кульку, і я полечу туди, де лежить мед.

― А це точно спрацює…? ― Сора нахилив голову, але Пух уже був у повітрі, відлітаючи геть. ― Пуху!

Вітер підхопив кульку, і Пух піднімався все вище і вище.

― Нічого собі…, ― пробурмотів П'ятачок, дивлячись йому вслід.

― Пуху! Куди летиш?! ― Сора підстрибнув, намагаючись схопити Пуха за ногу, але не зміг дотягнутися.

Аж тут він почув, як затріпотіли крила, і великий птах схопив Пуха за плечі.

― Гу‑гу! З тобою все гаразд, Пуху?

Цей птах – а це була сова – опустив Пуха на землю і знову злетів угору, щоб сісти на найближче дерево і звідти пильно дивитись на них.

― О, так, Сово. Зі мною все добре, ― спокійно відповів Пух і підвівся на ноги.

― Справді, Пуху, тобі треба бути обережнішим.

― Мені було весело. Хоча я хотів би політати ще трохи…, ― Пух подивився на Сору.

― Що ж, з висоти, можливо, Пуху буде легше знайти своїх друзів, ― сказав Сора.

― Гу‑гу! Може й так, юначе… але коли він їх знайде, що далі?

― Га?

― Якщо ти побачиш своїх друзів з висоти, як ти до них спустишся? Бачиш, повітряна куля летить тільки туди, куди дме вітер. А це, як правило, вгору! ― пояснив Сова. ― Ти міг би знайти своїх друзів, але вітер відніс би тебе від них просто в недосяжну далечінь. Краще вже шукати своїх друзів, ніж знайти їх, але не мати змоги дотягтись до них.

Знайти друга і не мати змоги до нього дотягнутись… Так само, як Сора знайшов Ріку.

― Якщо ти хочеш когось знайти, то найліпше робити це пішки, ― продовжував Сова. ― Зрештою, це може бути дуже захоплююче – натрапити на друга там, де ти найменше його очікуєш!

― Ну, саме так я почуваюсь… коли натрапляю на мед, ― сказав Пух.

― Гууу! Ось це настрій, Пуху. Не зупиняйся і продовжуй шукати, ― з цими словами Сова розправив крила і полетів геть.

― Так і зроблю, ― погодився Пух. ― Мій животик дуже хоче, щоб я знайшов цей мед.

― Ми ж шукаємо твоїх друзів, а не мед? ― нагадав йому Сора.

― А, так… Саме так.

Пух і Сора подивилися один на одного і засміялись.

― І все ж, я дуже голодний…, ― коли Пух говорив це, повз нього пролетіла бджола.

― Медоносна бджола, ― сказав Сора. ― Це означає, що десь поблизу є вулик.

― Ти так думаєш? ― Пух поліз за бджолою.

Сора йшов поруч з ним. Схоже, вулик знаходився під деревом неподалік. Навколо дзижчало чимало бджіл.

― Це точно хороша ідея? ― занепокоївся Сора, відійшовши назад.

Пух продовжував підходити ближче.

― Звісно, що так!

Але щойно він засунув лапу у вулик, бджоли полетіли за ним.

― О, Боже! ― Пух побіг з такою швидкістю, про яку Сора навіть не підозрював.

― Пух! ― Сора інстинктивно затулив обличчя і, зазирнувши між пальців, побачив, як Пух врізався у великий, товстий стовбур дерева. З дерева впав клаптик сірої мотузки з маленькою рожевою стрічкою, прикріпленою до неї.

― Ой, ой…, ― Пух потер голову, а Сора кинувся до нього.

― Пуху, з тобою все гаразд?

― О, Боже…

Серед метушні до них повільно підійшов сірий віслюк і підхопив шматок мотузки.

― Дуже дякую, Пуху, ― сказав віслюк низьким, лінивим голосом і повернувся, щоб прикріпити мотузку до власної спини.

― Хм? А, це ти, Іа, ― сказав Пух. ― Я певен, що теж тобі завдячую. Але… за що ти дякуєш?

― За те, що ти врізався у дерево і повернув мені мій хвіст.

Тож шматок сірої мотузки і справді був ослячим хвостом.

― О, але я просто намагався втекти від тих бджіл.

― Ну, як би там не було, ти мені допоміг. Дякую, Пуху. І… хто б ти не був.

― Я Сора!

― Дякую, Соро.

― Будь ласка, Іа! ― Пух і Сора обоє кивнули.

Насправді вони прийшли сюди не для того, щоб допомогти Іа, – це сталося випадково. Але все ж таки вони допомогли.

“Ніколи не думав, що Намінé буде в Замку Забуття, коли прийшов сюди… Але вона тут, і вона в біді. І я хочу їй допомогти,” ― подумав Сора.

― Що сталося, Соро? ― запитав Пух.

― Та ні, нічого.

Сора і Пух пішли далі через ліс.

***

Навіть попри всю цю метушню, це було дуже спокійне місце. Тепер Сора міг йти будь‑куди, не натрапляючи на Безсердечних. Давно йому не доводилося так розслаблено прогулюватись, як зараз.

― Ми не знайшли жодного з твоїх друзів, Соро, ― зауважив Пух, так, ніби це не мало особливого значення.

― Ага… Гм. Може, їх тут і немає.

― Ох…, ― Пух був трохи розчарований цією новиною.

― Але я знаю, що колись їх знайду, ― сказав Сора. ― Давай шукати далі разом!

― Мабуть, ти маєш рацію… О! Це ж Ру і Тигра! ― Пух почав крокувати швидше, і попереду Сора побачила маленьке кенгуреня, яке стрибало по пеньках. Поруч із ним, склавши руки, стояв тигр із дуже серйозним виглядом.

― Ти не розумієш справжнього значення стрибків! ― сказав Тигра маленькому Ру. ― Ти не можеш просто копіювати старого Тигра. Ти мусиш знайти свій власний спосіб стрибати, якщо хочеш стрибати, як я! Ху‑ху‑ху!

Упершись хвостом у пеньок, як пружиною, Тигра злетів у повітря.

― Який дивовижний стрибок! ― Пух заплескав у долоні.

Ру повернувся, щоб привітатися з ним:

― Привіт, Пуху!

― Привіт, Ру, ― Пух помахав рукою. ― Що ти робиш?

― Тигра вчить мене стрибати, ― Ру зістрибнув вниз, посміхаючись. ― Я чекав на нього на вітряній галявині, але мені стало трохи самотньо, і я втомився чекати.

― Привіт, Пуху!

― Привіт, Тигра, ― Пух ввічливо помахав тигру рукою.

― Слухай, а не хочеш пострибати з нами?

Пух не дуже зацікавився запрошенням.

― Хм…

― О, давай спробуємо, Пуху! ― Сора підштовхнув його на пеньок. ― Просто повторюй за мною!

І Сора зробив сальто в повітрі, коли стрибнув на інший пеньок.

― О, Боже, я не зможу так зробити.

― Звісно, зможеш!

Тигра і Ру також спостерігали за Пухом.

― Поїхали! ― Пух підстрибнув і злетів обома ногами в повітря.

― Зовсім непогано! ― сказав Тигра, підстрибуючи на хвості. ― Але ніхто з вас не розуміє справжнього значення стрибків!

― Справжнього значення? ― перепитав Сора.

― Так! Ти не мусиш робити так, як я, хоча підстрибувати – це те, що Тиграм найкраще вдається, ― відповів Тигра, демонструючи це наочно. ― Підстрибувати найкраще, бачиш, коли ти робиш це по‑своєму! Бо я – Тигра, а ти – Сора. Ху‑ху‑ху‑ху!

Навіть у такому світлому, спокійному місці думки Сори не полишали похмурого настрою.

“Я – це я. А ти – це ти. Ми обидва хочемо одного й того ж, але робимо це по‑різному… Так чому ж ми повинні боротися…? Як мені повернути того колишнього Ріку, якого я знаю? І де Намінé?”

― Гаразд, Тигра і Ру. Побачимося ще колись, ― Пух помахав їм рукою і пішов геть. ― Ходімо, Соро. Треба знайти твоїх друзів.

Сора відірвався від думок і повернувся до реальності.

― О, так!

Він пішов за Пухом.

“Чому таке гарне місце викликає у мене всі ці сумні думки? Це навіть не схоже на мене…”

Між ними пролетів метелик, махаючи своїми яскравими крильцями. Аж раптом на них налетіло щось велике, кругле й зелене.

― Воа! ― Сора відскочив убік, але Пуха зачепило, і він впав. ― Пуху!

Він все ще тримався за зелену штуку, коли Сора допомагав йому піднятися.

― Ой, ой…

― Що це?

Зелена річ виявилася капустою.

― Ой, це, певно, одна з Кроликових…, ― Пух, тримаючи її в руках, зробив спантеличене обличчя.

― Кролик? Це ж один з твоїх друзів, так?

― Саме так. Він завжди працює на своєму городі. Гадаю, у нього, щось трапилося, якщо його капуста отак покотилась…

― Ну, тоді нам краще їх зібрати, ― по стежці падало все більше качанів, а Сора ловив їх. Незабаром утворилася ціла купа. ― Ти теж маєш помогти, Пуху!

― О, так, ― Пух спробував зловити одну, але вона лише відскочила від його товстого живота.

― Гей, гей! ― за капустою прибіг кролик вершкового кольору. ― Ви двоє! Ви не бачили мою капусту?

― Ти маєш на увазі цю? ― Сора з гордістю вказав на купу.

― О! Так, так, ці, так! Так це ти їх для мене зловив! Їх було так важко нести, я думав, що краще покотити їх, але, як бачиш, не вийшло.

― Вони так несподівано викотились на стежку, ― сказав Пух, хоча не схоже, що це було для нього великою несподіванкою.

― Мене мало не збило, ― додав Сора. ― І Пуха теж.

― Мені шкода, мені дуже шкода! ― і тут Кролик розлютився. ― Взагалі‑то, я хотів скористатися візком, але хтось його зламав!

Тим візком…?

― Неймовірно! Просто обурливо! Хто взагалі стане ламати візки?!

― Ну, я вважаю, що…, ― почав Пух.

Сора затулив Пухові рота рукою.

― Гей, Пуху! Ходімо, нам краще йти! Хіба ми не поспішаємо?!

― О, так, точно. Бувай, Кролику, ― Пух махнув рукою, наче нічого й не було, і пішов собі далі.

― Ну що ж. Дякую, що зловили мою капусту! ― тримаючи качан капусти, Кролик кивнув їм.

― Хех… Взагалі‑то, ми маємо вибачитись…, ― пробурмотів Сора.

― Що ти маєш на увазі?

― Н‑нічого! Забудь! ― Сора побіг за Пухом.

***

Поки вони йшли, Сора думав.

“Бути розділеним зі своїми друзями не дуже весело. Бачити їх і не мати змоги до них дотягнутися – ще самотніше. Просто чекати і нічого не робити… це теж самотньо. Але ми з Ріку відчуваємо себе по‑різному. Може, я зробив щось жахливе, не подумавши про це…”

― Ми пройшли такий довгий шлях, Соро. Думаю, мені треба трохи відпочити. Якби ж мені ще й горщик з медом за компанію…

Лише коли Пух заговорив до нього, Сора помітив, що той зупинився, поринувши в роздуми.

― А як же твої друзі?

― О, ми таки знайшли їх усіх, ― Пух з посмішкою опустився на траву.

― Гей, Пуху… Ти думаєш, я допоміг тобі їх знайти?

― Звісно. Дякую, Соро.

Почувши слова Пуха, у нього піднявся настрій. У цьому світі без Дональда і Ґуфі Сора зміг допомогти ще комусь знайти своїх друзів. Він був радий, що допоміг Пуху.

― Гаразд, ― сказав Сора. ― Мені вже час іти.

― Куди?

― …На зустріч з моїми друзями, ― рука Сори міцніше стиснула Кі‑блейд.

― Тоді я теж допоможу тобі їх знайти.

― Не треба, Пуху. Ти маєш лишитись тут.

Цей світ так відрізнявся від решти, з їхніми Безсердечними та особами в чорних мантіях. Тут було місце для Пуха.

― Ти хочеш сказати… що це прощання? ― запитав Пух.

― Ні в якому разі! Я завжди знатиму, де тебе знайти. Ну, якщо тільки не забуду…

Це була сумна думка.

“Якщо я забуду про своїх друзів, чи означає це, що вони мені більше не друзі? Наприклад, Ріку більше не вважає мене своїм другом. То якщо я забуду про Пуха, то…”

Пух знову перервав його сумні роздуми:

― Не хвилюйся. Ти можеш на мене покластися. Навіть якщо ти забудеш Вінні‑Пуха, я не забуду Сору.

― …Дякую, Пуху, ― йому справді стало набагато легше. ― Ну, я пішов.

― Бувай, Соро.

Сора підійшов до дверей, які він побачив за кущами.

---

Телеграм новели