Порожній бастіон

ІСТОРІЯ СОРИ

ЧАСТИНА 2

 

“Так нормально?”
“Так було нормально?”

“Соро… Мені шкода.”

 

У маленькій кімнаті замку вона стискала альбом, вдивляючись у зображення у великій кришталевій кулі.

Аксел повільно підійшов до неї.

― Я співчуваю тобі. Від щирого серця.

Вона підняла очі й подивилася прямо на нього.

На мить Акселу здалося, що ці бездонні блакитні очі можуть поглинути його і в них він потоне. Він кліпнув.

― Але не марнуй свій час. Ми, Пусті, навіть не сподіваємось стати повноцінними.

Її погляд опустився на коліна. З легкою посмішкою на вустах Аксел дивився на неї.

Вона володіла ключем до всього…

― Скажи, Намінé. Хіба ти не можеш зробити щось інше?

Це був ризикований крок, намагання підштовхнути її до дії.

Намінé не подивилась на нього і навіть не поворухнулася.

 

“Ми, Пусті… А ти – незамінний.”
“Скільки в цьому брехні, а скільки правди? Я вже й сама не знаю.”

“Так нормально?”
“Так було нормально?”

“Агов, Соро… Про що ти зараз думаєш?”

*** 

Коли він почав простягати карту до дверей, Сора зупинився.

― Соро? ― Ґуфі занепокоєно подивився на нього.

― Ходімо. Нам треба наздогнати Ріку! ― сказав Дональд.

Сора лише на мить прикусив губу, перш ніж заговорити:

― Я не розумію. Ми з Ріку хочемо одного й того ж – ми обидва хочемо допомогти Намінé. Чому ми боремося? Я маю на увазі, що ми сперечаємося про всяку дурню з самого дитинства, але…

“Ми сварилися мільйон разів і мільйон разів мирилися… Тому що ми були найкращими друзями, хіба ні?”

― Може, тому, що вам не байдуже, що трапиться один з одним, ― сказав Ґуфі, намагаючись допомогти.

― Так, я теж так думав, ― Сора опустив очі. ― Але… може, для Ріку це не так.

“Я не втратив усі свої спогади. У мене все ще залишилися важливі. Але якщо Ріку пам'ятає лише те, як ми билися… чи означає це, що ті часи були для нього важливішими, ніж ті, коли ми гралися разом?” ― подумав він

― О, ти ж не можеш здатись! Ви ж друзі, пов'язані між собою! Сора, і Ріку, і Ка… Боже, як же її звали? ― Ґуфі замислився.

З кишені Сори вистрибнув Джиміні.

― Хм… Здається, наші спогади дуже швидко стираються. Соро, нам треба поспішати. Я впевнений, що Ріку прийде до тями, якщо ти просто поговориш з ним.

― Так, ти маєш рацію, ― сказав Сора. ― Ми втрьох ніколи не розлучалися! Я, Ріку… І Намінé.

“Ми завжди були разом. Я, Ріку і Намінé гралися разом на острові. І колись ми втрьох знову побіжимо по пляжу… Тому я маю поговорити з Ріку. Я маю врятувати його. Я знайду Ріку і поговорю з ним, поки він не втратив свої найцінніші спогади…”

― Ходімо, хлопці! ― Сора подивився на карту в його руці. На ній було зображення замку, якого він ніколи раніше не бачив. Або не пам'ятав його… але нічого страшного.

“У мене є друзі… Ріку та Намінé.”

Сора високо підняв карту.

***

За дверима виявилося місце, схоже на велику залу, прикрашену емблемою троянди на підлозі.

― Ми вже були в цьому замку! ― сказав Дональд, роззираючись довкола.

Всі вікна були засклені вітражами, і крізь них ледь‑ледь пробивалося світло.

Ґуфі нашорошив вуха.

― Я чую когось…

Сора почав рухатися в напрямку, звідки долинали голоси. Там стояла красива жінка в золотистому платті, вона виглядала засмученою.

― Вона зовсім одна? ― здивувався Дональд.

І тут за її спиною з'явилося величезне хутряне чудовисько.

― Це… це Безсердечний?! ― Ґуфі підняв свій щит.

― Я так не думаю, ― відповів Сора. ― У нього є обличчя і взагалі…

― Взагалі‑то, якщо поглянути на його очі, то він здається добрим, ― додав Дональд.

― Що ж, спробуймо з ним поговорити!

Сора хотів підійти ближче, але з його кишені вискочив Джиміні Крікет.

― Ш‑ш‑ш! Здається, щось не так, ― попередив він їх, і трійця зупинилася.

Позаду них істота і прекрасна леді, здавалося, про щось сперечалися.

― Але, Белль, я не розумію! ― благав він. ― Я прийшов врятувати тебе від Малефісенти!

Белль не повернулася до нього і її голос був холодним.

― Чудовиську… Я не просила тебе приходити. І це не має значення. Я не повернусь з тобою. Я залишаюсь.

З цими словами вона почала віддалятися.

― Белль? Ти хоч розумієш, що говориш? Як ти можеш залишатись у цьому замку з цією відьмою?

Вона обернулася, і лише подивилася на Чудовиська.

― Мені більше нічого сказати, ― різко промовила вона до нього. ― А тепер, будь ласка, йди, поки вона тебе не знайшла, ― і вона вийшла з зали.

― Але чому…? Белль…, ― Чудовисько безпорадно подивився вгору, на високу стелю.

Сора підійшов до нього і тихо сказав:

― Я не знаю, що відбувається, але… з тобою все гаразд?

Він здавався дуже знайомим – і у нього було добре серце, Сора був у цьому впевнений. Було боляче бачити його таким сумним.

Дональд теж підійшов ближче.

― Не засмучуйся. Має бути причина, чому вона це сказала.

― Залиш своє співчуття при собі, ― пробурчав він. ― Ніхто ніколи не піклується про такого звіра, як я.

Він пішов за Белль.

― Боже, як би я хотів, щоб ми могли щось для нього зробити, ― тихо сказав Ґуфі, дивлячись йому вслід.

― Ну, повинна ж бути якась причина! ― Дональд подивився на Сору.

― Ти хочеш сказати, що ми повинні їм допомогти, Дональде?

― Очевидно! ― Дональд посміхнувся.

Сора склав руки і теж посміхнувся.

― Ми маємо йти далі, але…

― Ми ж не можемо їх покинути, правда? ― Ґуфі закінчив за нього.

― Тоді підемо шукати Белль, ― вирішив Сора і попрямував туди, куди пішли вони з Чудовиськом. ― До того ж… ці двоє, напевно, наші друзі, я думаю.

― Боже, чому ти так думаєш? ― запитав Ґуфі, що йшов слідом за ним. ― Я їх зовсім не пам'ятаю.

Спантеличений, Дональд подивився на Ґуфі.

― Знаєш, всі ці світи створені зі спогадів Сори, ― продовжував Ґуфі. ― І я відчуваю, що Чудовисько нам дуже допоміг десь на цьому шляху.

Сора озирнувся на нього і сказав:

― Так, у мене теж таке відчуття.

― Гаразд, тепер наша черга допомогти йому! Ходімо! ― Дональд побіг уперед – але наштовхнувся на кількох Безсердечних.

― О, вас ніхто не кликав! ― він підскочив і змахнув чарівною паличкою. ― Буран!

― Ах’юк! Але ми тепер набагато сильніші! ― сказав Ґуфі, прикриваючи Дональда.

― Так, набагато сильніші, ніж коли ми тільки прийшли сюди! ― Сора змахнув своїм Кі‑блейдом.

Коли вони вперше увійшли до Замку Забуття, вони й гадки не мали, як їм вдасться впоратися… Але тепер вони бачили, як далеко зайшли. Всю силу, яку вони втратили, вони відновили.

Тож, можливо… можливо, вони зможуть повернути і втрачені спогади.

“І ми повернемо спогади Ріку.”

― Яаааргх! ― Кі‑блейд у руках Сори ледь‑ледь засяяв, коли він переміг Безсердечного.

***

Вони намагалися пробратися вглиб замку, відбиваючись від Безсердечних, що з'являлися на кожному кроці. Піднявшись сходами, що вели в бік зали, вони підійшли до невеличких дверей.

― Щось тут не так…, ― Ґуфі потягнувся до дверей, тримаючи щит напоготові в іншій руці.

― Ми йдемо! ― Дональд вбіг з високо піднятою паличкою.

― О, Боже!

Замість Безсердечних вони зустріли ту саму леді, яку шукали – Белль. Навколо неї стояли книжкові шафи. Це приміщення можна було назвати лише бібліотекою.

― Хто ви? ― запитала вона зовсім не недоброзичливо. ― Вас теж викрала Малефісента?

― Гм… Не зовсім. Це довга історія, ― Сора почухав голову, трохи розгубившись, але потім почув, що вона насправді сказала. ― Стривай! Нас теж? Ти маєш на увазі, що тебе викрали?

Милий, безтурботний вираз обличчя Белль затьмарився.

― Так. Ця відьма заманила мене сюди… І з тих пір я в пастці, ― вона відвернулася від них. Можливо, вона не хотіла, щоб вони бачили, як вона стримує сльози. ― Мені нема з ким поговорити. Книги – це все, що я маю, щоб хоч якось розвіяти свою самотність. Я так за ним скучила…

― Ти маєш на увазі Чудовиська? ― обережно перепитав Ґуфі. ― Тоді чому ти була такою грубою з ним там?

Вона подивилася на нього і відверто відповіла:

― Ти не розумієш. Я не можу дозволити йому побачити, що я насправді відчуваю.

― Чому ні?! ― вигукнув Сора. ― Він виглядав дуже скривдженим!

Белль опустила очі, закусивши губу, і за мить заговорила:

― Просто…, ― потім вона раптом подивилася вгору. ― О ні, вона йде! Ховайтесь швидше!

― А?

― Х'юк? Що відбувається?

― Вак?

Вона виглядала такою стривоженою, що трійця почала панікувати.

― Нема часу на пояснення, ― сказала вона їм. ― Ховайтеся! Негайно!

Сора заліз під стіл, а Ґуфі стрибнув за штори, але Дональд не зміг знайти хорошого сховку і лише бігав по колу.

― Вак! Кря! Вавававааак!

― Швидше! ― прошепотіла Белль, і коли Дональд нарешті протиснувся між книжковими шафами, двері відчинилися.

До бібліотеки увійшла жінка в чорно‑фіолетовому вбранні.

― О… Вітаю, Малефісенто, ― Белль посміхнулася їй. ― Чим завдячую такому візиту?

― Він був тут, так? ― різко запитала Малефісента. ― Він ризикував своїм життям, щоб врятувати тебе. Чому ти відштовхуєш його?

Вона ступила на крок ближче до Белль, нависши над нею.

― Я не буду просити його про допомогу.

Малефісента пильно подивилася на Белль.

― Невже? І чому ж це?

― Ти дуже добре знаєш, чому, ― відповіла Белль, майже кричачи на неї. ― Я не потраплю в твою пастку!

Малефісента жорстоко посміхнулася.

― Тоді, гадаю, у мене немає іншого вибору, окрім як змусити тебе благати його про допомогу!

Змахнувши посохом, Малефісента і Белль розчинилися в повітрі.

― Белль?! ― Сора та інші вискочили зі своїх схованок, але від неї не залишилося й сліду.

― Що нам робити, Соро?! ― Дональд подивився на нього, розгублено розмахуючи руками.

― Допомогти їй, звичайно! ― відповів Сора. ― Що ще?

Дональд і Ґуфі кивнули йому, і вони вибігли з бібліотеки.

***

Вони пробігали кімнату за кімнатою і, нарешті, опинилися у високій каплиці, де побачили Малефісенту і Белль, що стояли обличчям одна до одної.

― Чого ти чекаєш? ― насміхалася Малефісента. ― Поклич його!

― Ні! Я не дозволю тобі заподіяти йому шкоду!

Почувши відмову Белль, вона підняла свій посох.

― Тоді я змушу тебе кричати! І дурень прибіжить, як тільки почує твій крик.

Коли вона збиралася змахнути посохом і, без сумніву, застосувати якусь страшну магію, трійця підбігла до Белль і стала перед нею.

― Досить! ― крикнув Сора.

― Ох…? ― Малефісента підняла брови, дивлячись на несподіваних гостей.

Сора тримав Кі‑блейд напоготові.

― Чудовисько – не єдиний, з ким тобі доведеться мати справу.

― Зникни, хлопче. Тобі тут нічого робити. Якщо, звичайно, ти не хочеш також покричати. Прекрасно! Крики жаху, що лунатимуть хором – що може бути кращим способом приманити цю тварюку до мене!

Малефісента витріщилася на нього, а Сора витріщився у відповідь.

Тоді з‑за спини Белль пролунав гримучий голос.

― Не переймайся.

― Чудовисько! ― Белль обернулася, щоб побачити його, а він почав наближатися, але вона зупинила його. ― Ні! Ти не повинен! Я сказала тобі піти звідси. Залиш мене в спокої! Я більше ніколи не хочу бачити твого обличчя!

І вона знову повернулася до нього спиною.

― Белль…, ― він скривився, наче від фізичного болю.

Але з того місця, де стояли Сора та інші, вони бачили, що обличчя Белль теж спотворилося смутком.

― Гаразд, ― сказав Чудовисько, звучачи покірно. ― Якщо ти це відчуваєш… я розумію.

― Але це ж…, ― почав Сора, але Ґуфі затулив йому рота рукою. Він вирвався. ― Гей, а це ще що?!

― Просто залиш їх…, ― прошепотів йому Ґуфі.

Чудовисько говорив повільно:

― Мій огидний вигляд – це покарання за те, що я був егоїстичним принцом, не здатним кохати. З мене зробили монстра, якого ніхто не любить… і я ставав тільки більш егоїстичним. Поки не зустрів тебе, Белль, ― на його страшному обличчі з'явилася м'яка усмішка. ― Ти єдина, хто прийняла мене. Мало‑помалу ти зігрівала моє холодне, зіпсоване серце. Спогади про наші дні, проведені разом, найдорожчі для мене.

Белль знову повернулася до нього, виглядаючи так, ніби ось‑ось заплаче.

― Тож, вибач, але я не можу залишити тебе тут… навіть якщо ти ненавидиш мене за це. Вважай це моїм останнім егоїстичним вчинком!

― О ні… Чудовиську…!

Позаду неї Малефісента видала жахливий регіт.

― Так, так. Я ніколи не думала, що така потворність може приховувати таке прекрасне серце! Доведеться змінити план. Чудовиську, я заберу твоє серце замість серця Белль!

Вона замахнулася своїм посохом.

― Стережись! ― крикнув Сора, але Чудовисько не зрушив з місця ні на сантиметр.

З посоху Малефісенти вирвалося фіолетове світло, промінь прямував прямо на Чудовиська.

― Ні! Будь ласка! ― Белль стрибнула перед ним, щоб врятувати його. ― Ох…?!

― Белль!

Вражена фіолетовим світлом, Белль знепритомніла і впала в обійми Чудовиська. З її грудей піднялося серце, що красиво світилося.

― Хм, так багато для зміни плану. Зрештою, це серце Белль. Схоже, її холодні слова мало що говорили про її справжні почуття! ― серце злетіло над головою Малефісенти. ― Ха‑ха! Вона кохає тебе, Чудовиську. Я відчуваю, як воно сяє в її серці!

― Ти, диявол! Віддай їй серце! ― Чудовисько кинувся на Малефісенту, але темрява охопила каплицю, а потім вона зникла.

― Де ти?! ― заричав він.

― Вона пішла туди! Туди, де тіні! ― Сора схопив Чудовиська за лапу і побіг до дверей збоку каплиці.

― Хто ти…? Що ти тут робиш? ― запитав Звір.

― Нема часу на розмови! Нам треба йти за нею! ― сказав Дональд, підбігаючи до нього ззаду.

― Ви допоможете мені?

― Ще б пак! ― додав Ґуфі, що біг поруч з Дональдом. ― Після того, що ти сказав, ми просто зобов'язані!

― Ходімо повернемо серце Белль! ― сказав Сора.

― Так, ― чудовисько кивнув, і його страдницький погляд змінився на рішучий.

***

Через коридор, що простягався від каплиці, була ще одна величезна кімната з емблемою троянди на підлозі, як і зала, в яку вони потрапили вперше.

І там, посеред цієї кімнати, на них чекала Малефісента.

― Ви добре постаралися, щоб дійти так далеко, ― сказала вона із загрозливою посмішкою.

― Поверни її! ― крикнув Сора.

Малефісента розсміялася.

― У нагороду, Чудовиську, я скажу тобі, чому вона тебе відштовхнула. Для моєї темної магії потрібні найпрекрасніші серця. А Белль була ідеальною. У глибині її серця любов до тебе сяяла незвичайним сяйвом, ― вона відвернулася від них. ― Але вона здогадалася про мої плани… Заперечуючи своє кохання до тебе, вона зробила своє серце недосяжним для мене.

― Але вона врятувала мене – вона захистила мене… От і все. Я почув достатньо. Звільни її серце, Малефісенто. Якщо ти цього не зробиш…

Вона тихо засміялася.

― Що тут смішного? ― Чудовисько пронизав її лютим поглядом.

― Ти не розумієш, чому я тобі все це розповідаю? Ти думаєш, що я роблю це з доброти? Ні, я роблю це, щоб розвіяти твої сумніви. Тепер твоє серце починає світитися коханням до Белль. Прекрасне серце – тобто серце, корисне для мене. Тож я заберу і твоє, монстре! ― вона змахнула посохом, і зелене полум'я піднялося з підлоги, оточивши Чудовиська.

― Цього не буде! ― загарчав він.

― Ти наважився кинути мені виклик?! Жалюгідний дурень! ― підлога загуркотіла, і з неї вирвалося ще більше полум'я.

― Ти й проти нас теж! ― Сора підняв Кі‑блейд, готуючись до удару.

― Саме так!

― Проти всіх нас!

Дональд і Ґуфі підскочили.

― Тоді ваші серця стануть моїми! ― Малефісента виросла і перетворилася на чорного дракона, який дихав на них вогнем.

― Воу! ― Сора ледве встиг відскочити від полум'я і відкотився в куток.

Чудовисько люто заревів і кинувся на дракона.

― Ми дістанемо її! ― Сора, Дональд і Ґуфі перезирнулися і кинулися до кігтистих лап Малефісенти.

― Соро! ― Ґуфі простяг руки, і Сора скористався важелем, щоб підстрибнути вище. Тоді він опустив Кі‑блейд на голову Малефісенти, а Чудовисько завдав їй сильного удару в щелепу. Дракон широко роззявив пащу і заревів від болю.

― Попалась! ― Дональд скочив на спину Ґуфі і відскочив від його голови, щоб викликати вибух за допомогою своєї магії. ― Буран!

Шматки льоду полетіли прямо в горло дракону. Вона шалено замахала головою, і, не втрачаючи ні хвилини, Чудовисько з ревінням врізався в неї.

Коли дракон опустив голову, Сора знову вдарив її Кі‑блейдом. Дракон жахливо здригнувся, а потім зупинився.

― Ми зробили це! ― Сора підбіг до Чудовиська, коли драконяче тіло Малефісенти засвітилося і зникло.

Залишилось тільки серце, що сяяло, як зоряне світло.

― Серце Белль! ― Сора і Чудовисько, а потім Дональд і Ґуфі зібралися навколо нього. Серце засяяло ще яскравіше і знову набуло форми Белль.

Чудовисько покликав її на ім'я і міцно обійняв.

― Будь ласка, пробач мені… Я мала бути такою жорстокою до тебе. Але як би я не намагалась, я не змогла приховати своїх почуттів…, ― Белль притиснулася обличчям до його міцних грудей.

― Це я повинен вибачатися, ― пробурчав Чудовисько. ― За те, що сумнівався в тобі. Я навіть не хочу згадувати, що відчував себе таким… таким злим, таким самотнім.

― Тоді не треба. Залишимо сумні спогади позаду і будемо жити щасливішими. Починаючи прямо зараз.

― Белль…, ― вони міцно обійнялися.

― Ах’юк! Ось знову починається…, ― прошепотів Ґуфі до Сори.

― Так. Схоже, нам час вирушати в дорогу…

― Гарна ідея. Ходімо звідси! ― Дональд пішов. Попереду були маленькі двері.

― Але…, ― Сора озирнувся на Белль і Чудовисько.

― Що таке, Соро? ― запитав Ґуфі.

― Нічого, ― він посміхнувся і пішов за Дональдом.

“Белль сказала залишити сумні спогади позаду, але… Хіба це нормально? Хіба це нормально – забувати речі…?Може, спочатку ми втрачаємо сумні спогади. Тому я забув про Намінé? Тоді чому Ріку забув про мене? …Тому що я йому дійсно ніколи не подобався?”

Посмішка Сори зникла. Коли вони увійшли у двері, його обличчя було скуте болісними думками.

---

Телеграм новели