Небувалія

Я розфарбовую свої малюнки пастеллю.
Білий пісок… блакитне небо, теплі сонячні промені… Ми втрьох завжди так яскраво посміхалися.
Скільки з цього було сном… а скільки реальністю?
Ти бачиш?
Світ сповнений кольорів, але я тут, у цій кімнаті з холодного білого мармуру. Все, що я можу – це малювати в цьому альбомі.
Тепер ти розумієш? Цікаво, чи знаєш. Я хочу, щоб ти знав.
Я тут.
Але чи повинна я існувати?

Гей, Соро… Відповіси мені.

***

За дверима була ще одна така ж мармурова зала.

― Боже, думаєте, на нас знову хтось вискочить? ― промовив Ґуфі, обережно ступаючи майже навшпиньках. Якби ця кімната була зроблена, як усі інші, то попереду були б сходи, а в наступній кімнаті нагорі були б двері, що ведуть в інший світ.

― А у цього замку є дах? ― запитав Дональд.

― Ну, це ж не може тривати вічно, правда ж? ― сказав Сора.

― Хм… я не знаю…, ― Дональд подивився на розкішно оздоблену стелю. Люстри, зроблені з мармуру, так само, як і квіткові різьблення, виблискували внизу.

Всі кімнати виглядали однаково з їх холодним яскравим мармуром – настільки однаково, що ставало важко сказати, як далеко вони просунулися і чи рухалися взагалі.

― Можливо, коли ми піднімемося на вершину замку, то побачимо, де вони тримають Намінé, ― сказав Ґуфі.

― Так, можливо – тоді ходімо! ― щойно Сора рушив з місця, як вони побачили попереду силует, що тремтливо рухався.

― Вак! Там хтось є! ― Дональд з недовірою потер очі.

― …Ріку?! ― вигукнув Сора.

Там стояв срібноволосий хлопчик – Ріку, якого їм довелося залишити по той бік, коли вони зачинили двері до Королівства Сердець.

― Ріку! Це справді ти?! ― Сора кинувся вперед, готовий обійняти його. Ріку виглядав так само, як і тоді, коли вони розлучилися, у своїй жовтій футболці та синіх штанях – не так, як тоді, коли Ансем вселився в нього, перетворивши його одяг на дивний і темно‑синій. Сора відчув невелике полегшення. ― Що ти тут робиш?

― Не радий мене бачити? ― голос Ріку був холодним, що зупинило Сору. ― Скажеш, якщо я заважатиму чомусь важливішому.

― Га? Я не це мав на увазі…, ― Сора нахилив голову. Ріку влучив у ціль аж надто легко.

― Хм. Не треба виправдань. Закладаюсь, що ти вже майже забув про мене.

― Ти з глузду з'їхав? ― заперечив Сора. ― Облиш, я пройшов весь цей шлях, шукаючи тебе!

Вони справді шукали Ріку та Короля Мікі. Дорогою він також почав шукати Намінé, але все одно прагнув знайти Ріку.

― Але ж ти вже не шукаєш, чи не так? ― сказав Ріку. ― Тепер ти шукаєш тільки Намінé. Я тобі байдужий.

― Це неправда! ― вигукнув Сора.

― Ми шукали і тебе, і короля Мікі, і Намінé! ― вигукнув Дональд з‑за спини.

― Що ж, Соро, ти ніколи не думав про її почуття, чи не так?

― Намінé…? ― пробурмотів Сора, заскочений зненацька.

― Ха. Я так і знав. Ти насправді не дбаєш про неї теж. Лише тому, що ти хочеш бачити Намінé, то не значить, що це стосується обох сторін. Але це не спадало тобі на думку, так?

Ні… Сора про це не задумувався.

“Я думав, що Намінé, певно, теж хоче мене бачити… Коли я так сильно хочу побачитись з нею…”

― Але…, ― затнувся Сора.

― Насправді, Намінé навіть не хоче дивитися на твоє обличчя, ― додав Ріку.

― Чому?!

Він не міг цього зрозуміти. Він думав, що для друзів було б цілком природно хотіти возз'єднатися. Але ж Намінé зовсім не хоче з ним зустрічатися…?

― Ти маєш запитати свою пам'ять… про те, чому Намінé зникла з островів. Якби ти це пам'ятав, ти б знав.

― Я…? Я щось зробив? Це моя провина? ― відчайдушно запитав Сора.

Він справді не міг згадати.

“Що я пам'ятаю… так це те, що одного дня Намінé несподівано зникла. Я не міг у це повірити і дуже плакав… Це все.”

“Але чи справді я плакав через те, що її не стало? Мені здається, що, можливо, було щось інше, щось сумніше, ніж від'їзд Намінé, що змусило мене так плакати… Але я не знаю.”

“Не можу пригадати. Це була моя провина? Вона пішла через те, що я щось зробив? А може, я свідомо забув, бо не міг змиритися з тим, що вона зникла через мене…?”

― Ріку…, ― благально сказав Сора.

― Йди додому, Соро. Я подбаю про Намінé. Кожен, хто наблизиться до неї… повинен буде пройти через мене! ― коли Ріку сказав це, його огорнув темний туман… і він змінився, його одяг став темним і схожим на броню.

“Тепер він виглядає… так само, як тоді, коли Ансем контролював його?!”

― Що… що з тобою?! ― закричав Сора. ― Ми ж мажмо бути друзями!

― Будь ласка, Соро. З яких це пір ти піклуєшся про мене? Не тільки Намінé набридло дивитися на тебе. Мені теж!

Ріку розмахував мечем, схожим на чорне крило якогось демона, і кинувся на Сору.

― Ріку, припини! ― Сора вчасно заблокував удар Ріку за допомогою Кі‑блейда. ― …Нгх!

― То ти став трохи сильнішим, так? ― усміхнувшись, Ріку відскочив назад.

― Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що тобі набридло на мене дивитися? ― крикнув Сора, але тримав дистанцію. ― Чому ти так кажеш?!

― Хмф… Тому що я досі тримав це в собі, ось і все. Знаєш, ти мені ніколи не подобався, ― після цих слів Ріку високо підстрибнув і обрушив свій меч…

― Соро! ― Ґуфі намагався втрутитися в бійку.

― Не підходь! ― крикнув Сора, знову блокуючи меч Ріку. ― Я сам з ним розберусь.

Ґуфі та Дональд подивилися один на одного, і Ґуфі опустив свій щит, а Дональд свою паличку.

― Якщо ти це серйозно… то я теж битимусь по‑справжньому…! ― Сора відбив меч Ріку вбік і замахнувся Кі‑блейдом, навіть не зупиняючись, щоб вдихнути. Виведений з рівноваги, Ріку ледве встиг заблокувати його.

― Гей, ти впевнений, що я став сильнішим, чи ти просто спіткнувся? ― сказавши це, Сора злегка посміхнувся і з усієї сили натиснув на меч Ріку.

Вони вже стільки разів билися. Стільки удаваних боїв на мечах. І стільки разів вони мирилися. То чому ж цього разу має бути інакше?

Сантиметр за сантиметром Сора відтісняв його назад і вигукнув його ім'я, коли Ріку відштовхнувся і побіг до сходів. З тихим гнівним звуком він побіг сходами вгору.

― Ріку! Будь ласка, зачекай! ― Сора спробував піти за ним, але Ріку пробіг прямо через двері, які неможливо було відкрити без однієї з тих карт, і зник. ― Ріку!

Сора кинувся до дверей. Відповіді не було.

― Соро… З тобою все гаразд? ― занепокоєно промовив Ґуфі з‑за його спини, коли він продовжував стукати у двері.

― Не хвилюйся за мене. Але Ріку… Що сталося? ― Сора обернувся, і всі сили покинули його.

З його кишені вискочив Джиміні Крікет і подивився на нього.

― Він справді поводився дивно. Ніби хтось знову контролював його…

Чорний одяг, який носив Ріку, був такий самий, як і тоді, коли Ансем контролював його.

― Але ж ми позбулися Ансема назавжди! ― сказав Сора, але знову понурив голову.

Чи справді вони перемогли Ансема раз і назавжди? Він навіть у цьому не міг бути впевненим.

Ґуфі склав руки.

― Боже, цікаво, що з ним не так. Щось сталося з серцем Ріку?

― Вак! А як же король? ― підскочив Дональд. ― Він мав бути з Ріку!

Коли вони зачинили двері до Королівства Сердець, король Мікі залишився з Ріку. Але якщо з Ріку сталося щось дивне… чи означало це, що те саме могло статися і з королем?

― Ми мусимо йому допомогти! ― несамовито вигукнув Дональд, але Сора не зрушив з місця.

― …Мабуть, так.

― Соро…, ― занепокоївся Ґуфі.

Потім заговорив Джиміні:

― Я знаю… ти думаєш, що для Ріку ти не друг, правда? Але це не так.

“Ох… Ріку сказав, що я йому ніколи не подобався. Справді? Весь час, навіть на островах? Чому ж ні?”, ― подумав Сора.

― Він наговорив тобі жахливих речей, ― продовжував Джиміні. ― Але ти мусиш пам'ятати… ми в Замку Забуття. Тут люди потроху втрачають пам'ять. Ріку, певно, забув, що ви були такими добрими друзями, ось і все.

Сора нарешті підняв очі.

“Ріку забув? Про мене?”

― Ти справді думаєш, що він просто забув?

“Якщо він просто забув, що ми були друзями… якщо він пам'ятає лише ті часи, коли ми сварилися, то, може, саме це змушує його думати, що я йому не подобаюся.”

“Одразу після того, як ми посварилися, я б теж його зненавидів. Я б справді подумав, що більше ніколи не хочу з ним розмовляти. Але потім, наступного дня, я забуду, що я взагалі таке відчував, і ми знову підемо гратися разом на нашому острові.”

― Так мені здається. Але Соро… Замість того, щоб сумувати, ми маємо придумати, як допомогти Ріку повернути пам'ять. Не треба сумувати. Якщо ми всі разом попрацюємо, то обов'язково допоможемо тобі пройти через це, ― щиро посміхаючись, сказав йому Джиміні. ― Це більше схоже на тебе, чи не так?

― Джиміні має рацію. Ти маєш дозволити друзям допомогти тобі! ― Ґуфі посміхнувся.

Сора ледь чутно зітхнув і трохи сором'язливо посміхнувся.

― …Так. Добре.

Дональд змахнув чарівною паличкою.

― Ні, ні, не так! Ти повинен бути сміливішим!

― Га? О, я зрозумів…, ― Сора знизав плечима і з нахабною посмішкою виставив Кі‑блейд. ― Я врятую їх усіх! І Намінé, і Ріку, і короля Мікі!

Джиміні заскочив йому на плече.

― Ось так! Ось це настрій!

― Безсердечні, чи як їх там, я з ними розберусь!

― Ось це наш хоробрий герой! ― радісно вигукнув Джиміні.

Сора тихо засміявся.

― …Це все, що потрібно, щоб він знову посміхнувся, ― прошепотів Дональд на вухо Ґуфі, посміхаючись сам.

― Так! Це наш Сора!

― Ти щось сказав, Ґуфі? ― запитав Сора.

― Ні, нічого! Ну ж бо, ходімо! Ріку і… і король чекають на нас!

Сора кивнув, знову повернувся до дверей і підняв карту, щоб відчинити їх.

***

Вологе солоне повітря вихором кружляло навколо них.

― Де ми зараз…? ― Сора озирнувся. Дерев'яна конструкція здавалася йому знайомою, але він не міг пригадати звідки.

― Підлога якась хитка, ― ніс Ґуфі сіпнувся. ― Я ще чую океан…

Шум хвиль був навколо них. Місяць висів у темному нічному небі.

― Я знаю! Ми на кораблі! ― вигукнув Дональд. Це, безумовно, пояснює хитку підлогу.

― Соро, ти пам'ятаєш, як приходив сюди раніше…? ― запитав Ґуфі.

Сора похитав головою.

“Я не пам'ятаю цього місця.”

― А ти, Ґуфі?

― Я теж…, ― Ґуфі опустив голову.

― Дональде? А ти? ― запитав Сора.

― Нє‑а…, ― Дональд теж виглядав незадоволеним.

“Якщо цей світ справді створений з моїх спогадів, то ми, певно, були тут раніше – але я цього зовсім не пам'ятаю”, ― подумав Сора

У Монстро він мав принаймні невиразне відчуття пам'яті, але тут у нього не було навіть цього. Як і в інших. Подумати тільки, навіть Ґуфі нічого не пам'ятав про цей світ…

“Наші спогади справді зникають, крок за кроком.”

― Що ж, єдине, що ми можемо зробити – це продовжувати йти! ― сказав Дональд, і Сора кивнув.

“Так… Якщо ми не підемо далі, то нічого не знайдемо. Я більше не знайду Ріку… І її… І короля Мікі теж. Вони мають бути десь у цьому замку.”

― Цікаво, чи Ріку теж на цьому кораблі…, ― сказав Ґуфі, дивлячись кудись убік.

― Не знаю… Гадаю, нам все одно варто пошукати, ― щойно Сора зробив крок, як щось блискуче пролетіло над його головою і закружляло навколо них блискучими спіралями.

― Вак! Що це?! ― Дональд витріщився на мерехтливе світло. Воно зупинилося прямо посеред трійці і перетворилося на крихітну фігурку дівчинки з напівпрозорими крильцями – фею.

― Хто ти…? ― прошепотів Сора.

― Може, вона тут, щоб нам помогти, ― промовив Джиміні, висунувши голову з кишені Сори. Фея, яка була не більша за цвіркуна, підлетіла до Джиміні і ствердно кивнула головою.

― Схоже, ти маєш рацію! ― сказав Ґуфі.

Вона знову злетіла високо в повітря, а потім попрямувала вперед, наче хотіла кудись їх відвести.

― Ходімо за нею!

Вони так і зробили, але тут ніби з повітря з'явилися Безсердечні, які стрибнули вниз, щоб перегородити їм шлях.

― Вак! Я мав знати, що це станеться! ― крикнув Дональд, вихопивши свою паличку. З‑за натовпу Безсердечних на них занепокоєно озирнулася фея.

― Не хвилюйся! Ми не відстанемо від тебе, Дінь‑Дінь! ― гукнув до неї Ґуфі.

Сора обернувся.

― Ох!

― Ахьюк? ― Ґуфі задер голову, побачивши переляканий вираз обличчя Сори.

― Ти назвав її ім'я!

Ґуфі підстрибнув.

― Ти Дінь‑Дінь? ― крикнув їй Сора, і вона закружляла навколо, яскраво мерехтячи у відповідь.

― Так чи інакше, треба позбутися цих Безсердечних! Вак! ― крикнув Дональд, б'ючи одного з них по голові.

― О, так! …Отримуй! ― Сора обрушив Кі‑блейд на ще одного.

Отже, Ґуфі таки згадав ім'я феї! Їхні спогади ще не зовсім зникли. Одне лише усвідомлення цього зробило Сору щасливим.

― Гаразд! Поїхали! ― розмахуючи Кі‑блейдом, він побіг.

***

Вони пройшли через кілька кают і вантажних трюмів, дуже схожих один на одного, і все більше тих самих Безсердечних з'являлися, щоб дошкуляти їм. Не знаючи, як далеко вони зайшли, вони зупинились.

― …Мені здається, чи всі ці кімнати починають виглядати однаково? ― Сора зітхнув і подивився на Дінь‑Дінь, яка літала навколо, виблискуючи блискітками.

Ґуфі теж подивився вгору.

― Може, ми просто ходимо по колу?

― Від неї небагато користі, ― пробурчав Дональд, навмисно не дивлячись на неї. Дінь‑Дінь підлетіла прямо до його обличчя і вдарила його ногою в дзьоб.

― Вак!

Тримаючись за дзьоб, він скоса глянув на неї, коли вона зависла над ними, хихикаючи.

― Боже, Дональде, здається, вона образилась, ― пробурмотів Ґуфі, і тут вони почули високий, чистий хлоп'ячий голос.

― Дінь, що ти робиш? Ти ж не мала приводити з собою піратів!

Хлопчик був весь у зеленому, навіть кепка його була зелена, і він літав, приземлившись прямо перед ними.

― Хто ти такий?! ― запитав Сора. Трійця стояла зі зброєю напоготові.

Хлопчик теж підняв руку на знак попередження.

― Назад, пірати! Або це буде ваша остання битва!

― Ей, що ти таке кажеш?! Ми не пірати! ― огризнувся Дональд, все ще тримаючись за дзьоб. ― Ми тут тільки тому, що… Емм… Чекай, як нам це пояснити, Соро?

― Га? ― Сора повернувся від хлопчика до Дональда, чухаючи голову. ― Я не знаю! Облиш, Дональде, не став мене в незручне становище! …Що ти думаєш, Ґуфі?

Ґуфі лише хитнув головою:

― Боже, я не знаю…

Хлопчик вибухнув сміхом.

― Гаразд, гаразд! Я зрозумів. Сора, Дональд і Ґуфі, так? Якби ви були справжніми піратами, то не загубилися б на власному кораблі. До того ж, ви кумедно вдягнені, ― досить нахабно завершив він.

― Це не дуже гарно…, ― пробурмотів Дональд.

― Чекай, якщо ти думав, що ми пірати… то це, виходить, піратський корабель! ― сказав Сора.

― Саме так. Ви потрапили в пастку на кораблі "Веселий Роджер" старого тріскуна, капітана Гака, ― чомусь, коли він вимовив це ім'я, хлопчик набрав повні груди повітря.

― Вак! Якщо ми в пастці, значить, і ти теж! ― Дональд потряс чарівною паличкою. Йому просто не подобався цей хлопець.

― Я? Не будь дурнем. Ніхто не може спіймати Пітера Пена! ― він зробив крок до них. ― Я просто причаївся, доки не прийде час.

― Час для чого? ― здивувався Ґуфі.

― Пірати викрали мою подругу Венді. Вона має бути десь на кораблі. Я просто не очікував, що на вахті буде так багато піратів. Я відправив Дінь шукати обхідний шлях… але все, що вона знайшла – це вас.

Сора склав руки, зробивши задумливий вигляд.

― Що таке?

― Закладаюсь, я знаю, про що вона думала. Якщо ми всі наробимо галасу, то зможемо відволікти піратів! ― відповів Сора, а Дінь‑Дінь радісно закружляла навколо нього.

― Боже, ти, певно, читаєш її думки, ― сказав Ґуфі, дивлячись на неї.

― То що скажеш? Попрацюємо разом, принаймні, поки не повернемося на палубу, ― Сора простягнув руку Пітеру Пену.

― Гаразд, чому б і ні? Звичайно, я міг би врятувати Венді сам, якби захотів. Але ви, хлопці, схоже, без мене застрягли б! ― наче не знаючи, що таке рукостискання, хлопчик заховав руки за спину і посміхнувся.

***

Пітер Пен линув у повітрі, плавно уникаючи Безсердечних, а трійця намагалася встигнути за ним.

― Гей, зачекай! Пітере Пен! ― захекано крикнув Дональд, задихаючись.

― Що сталось? ― він розвернувся і пролетів перед Дональдом.

― Ми не можемо бігти так швидко!

― Ну, ви можете літати! ― сказав Пітер Пен так, ніби це простіше, ніж ходити.

― Е… Як?

― Ось так!

Пітер Пен клацнув пальцями, і Дінь‑Дінь полетіла по спіралі над Дональдом. Блискучий пил опустився йому на голову.

― Ось, тепер ти можеш літати!

― …Справді? ― Дональд розбігся і підстрибнув у повітря… і впав на обличчя. ― Вак! Я не можу!

Дінь‑Дінь закружляла над Дональдом, мерехтячи.

― Хм…, ― Ґуфі похитав головою.

― Що сталося, Ґуфі? ― запитав Сора.

― Хіба такого не траплялося раніше…?

― …Я не дуже пам'ятаю, ― сумно промовив Сора.

“Я не пам'ятаю, як потрапив сюди раніше і навіть того, як познайомився з Пітером Пеном. Я все забув…”

Він витріщився на Дональда, який намагався наздогнати Дінь‑Дінь.

― Певно, є ще якісь важливі речі, які я забув…

― Але ж ти пам'ятаєш важливі речі, ― сказав йому Ґуфі.

Легко було сказати, але Сора все одно почувався страшенно неспокійно.

― Я більше не впевнений…

Ріку і… та дівчина.

“Якщо мої спогади про те, що я був щасливий з ними, зникнуть, як це сталося з Ріку, то, можливо, я зненавиджу і Ріку теж”, ― коли Сора подумав про це, він жахнувся.

“І для мене вона теж дуже важлива… але чому в мене таке відчуття, що я забув щось ще важливіше?”

― Вак!

Намагаючись втекти від Дональда, Дінь‑Дінь злетіла до стелі, де були нагромаджені коробки, і зупинилася там.

― Що таке, Дінь? ― Пітер Пен піднявся на вершину стопки коробок. ― Гей! Соро, тут є люк.

І справді, у стелі був маленький люк.

― Боже, як забавно…, ― Ґуфі виліз на коробки, щоб подивитися на неї.

― Треба подивитись, що там нагорі! ― Сора теж заліз і відчинив люк.

***

― Пітере? Пітер Пен!

До нього підбігла дівчинка в блакитному пеньюарі.

Кімната, до якої вони піднялися, відрізнялася від попередніх, вона була трохи просторішою.

― Привіт, Венді. З тобою все гаразд? Я прийшов тебе врятувати з моїми трьома новими загубленими хлопчиками! ― Пітер Пен посміхнувся.

― Загубленими хлопчиками?

― Це ми?

― У тебе зовсім немає манер?!

Ґуфі, Сора і Дональд скаржилися по черзі, але Пітер Пен, здавалося, їх навіть не чув.

― Ходімо, вилазьмо з цієї дірявої діжки і вирушаймо на екскурсію до Небувалії! Бо ми ніколи не подорослішаємо!

Він простягнув Венді руку, але вона не взяла її.

― Послухай, Пітере… Я маю тобі дещо сказати, ― сказала вона, виглядаючи цілком серйозно. ― Я хочу повернутися додому, в Лондон.

― Про що ти говориш? Нащо тобі це? ― він подивився на неї.

― А ти знаєш, де знаходиться Лондон? ― прошепотів Дональд.

― Ні! Ніколи про нього не чув! ― прошепотів Ґуфі у відповідь.

Пітер Пен подивився на них і ще більше засмутився, коли продовжив розмову з Венді.

― Якщо ти залишишся тут, ми зможемо гратись вічно! Але якщо ти повернешся до Лондона, тобі доведеться перетворитися на дорослого! І тоді ти не зможеш потрапити до Небувалії. І ми більше ніколи не побачимось!

Сказавши це, він злетів у повітря, дивлячись на неї зверху вниз.

― Я знаю, Пітере. Але… я все одно хочу додому, ― голос Венді затремтів, ніби вона ось‑ось заплаче.

― Я прийшов, щоб врятувати тебе! І тобі байдуже, що ти мене більше ніколи не побачиш! ― він крутнувся, повернувшись до неї спиною.

― Ні! Ти не розумієш!

― Як хочеш! І поки ти тут, рятуйся сама! Я йду, ― огризнувся він і вилетів назад через люк.

― Гей, зачекай!― Сора підбіг до отвору в підлозі і присів навпочіпки, щоб просунути голову, але Пітера Пена вже не було.

― Він зник, ― розлютився Дональд.

Поруч з ним Венді розгублено схрестила руки на грудях.

― Пітер…

― Ем… Привіт. Приємно познайомитися, Венді, ― боязко сказав Сора.

Потім вона з цікавістю подивилася на них.

― А ви хто такі…?

― Ми… Як би це пояснити? ― він повернувся до інших.

― Може, ми поки що будемо просто загубленими хлопчиками? ― прошепотів йому на вухо Ґуфі.

― Ми загублені хлопці Пітера Пена… Ну, його друзі, ― сказав їй Сора.

― Ох… Але ж він покинув вас, ― сумно сказала Венді.

― Так… Що ж нам робити? ― Сора справді не знав.

― У мене є ідея! ― вигукнув Ґуфі. ― Може, придумаємо що‑небудь на палубі?

― Це якось безглуздо… я так думаю, ― сказав Дональд.

Сора подивилася на Дінь‑Дінь, яка все ще висіла над ними, виблискуючи.

― Що ж, чекати назовні все одно буде проблематично. Венді, ти залишайся тут. Ми знайдемо спосіб витягти тебе звідси.

― Гаразд, ― кивнула Венді. ― Будь обережним.

― Може, якщо ти залишишся тут, Пітер передумає і повернеться, ― сказав Ґуфі, намагаючись підтримати її.

― Ходімо, хлопці, ― сказав Сора, і вони знову спустилися через люк, назад у склади. ― А як ми знову вийдемо на палубу?

― Ну, давай просто підемо далі! ― відповів Дональд, змахнувши паличкою. Але не встигли вони зробити й кроку, як шлях їм перегородили Безсердечні.

― Ви нас не зупините! ― Очоливши атаку, Сора замахнувся на них Кі‑блейдом.

― Ватра! Заметіль! ― вигукував заклинання Дональд. Один за одним Безсердечні перетворювалися на світло, а потім ставали нічим.

― Моя черга! ― Ґуфі щитом відбив одного з них убік.

― Було б набагато легше, якби ми могли літати, як Пітер…, ― пробурмотів Сора. Він завжди мріяв про те, щоб літати… Але це була дурна мрія, про яку мріють лише маленькі діти.

― Здається, я вже вмів літати, ― сказав Ґуфі.

― Га? ― Сора обернувся, коли останній Безсердечний зник від його удару.

― Але це був лише сон, ― Ґуфі відклав щит і на мить подивився в космос.

― Ну, якщо ми говоримо про сни, то і я теж! ― зауважив Дональд.

― І ти теж, Дональде? ― запитав Сора.

Дональд почав шкандибати по колу навколо Сори.

― Я літав ось так навколо величезної годинникової вежі!

― Боже, хіба це не кумедно? Здається, мені теж приснився сон про політ навколо годинникової вежі, ― Ґуфі кивнув Дональду і посміхнувся.

***

Вони пробігли ще кілька кімнат, і нарешті знову опинилися на солоному вітрі.

― Фух. Ми нарешті вибрались! ― Дональд потягнувся, радіючи свіжому повітрю.

На палубі пролунав розлючений крик.

― Ось ви де, негідники!

Чоловік, якого вони побачили, був у великому капелюсі розбійника і з вусами.

― Ви думаєте, що можете корчити з себе безбілетників на кораблі капітана Гака?! ― він підійшов ближче до них, розмахуючи однойменним гаком замість лівої руки, і насмішкувато вигукнув. ― Друзі Пітера Пена, схоже.

― А ми його друзі? ― пробурмотів Дональд.

― Ну і ну, здавалося, він так не вважає, ― відповів Ґуфі.

Сора повернувся до них, насупившись.

― Так, він же отак втік! Він навіть Венді покинув.

― Я ще не закінчив говорити! Як ви смієте ігнорувати мене і плести змови за моєю спиною! ― пробурчав Гак, витягаючи свого меча. ― Нецивілізовані вилупки! Ви в змові з Пітером Пеном, і це не помилка!

― Як скажеш, ― Сора вийшов до нього з Кі‑блейдом напоготові. ― Але так чи інакше, ти випустиш нас з цього корабля.

― Ха! На вашому місці я б не був таким впевненим! ― капітан піратів жестом показав гаком на край палуби, де над водою простягнулася дошка. А на ній стояла…

― Венді! ― вигукнув Сора.

Очевидно, Гак спіймав її в свої лапи, поки вони піднімалися на палубу.

― Будь‑яка витівка, і люба Венді піде на прогулянку з палуби!

― Ти цього не зробиш! ― Дональд закрив обличчя руками.

― Повір мені, не хотів би. Зрештою, Венді потрібна мені, щоб заманити цього клятого Пітера Пена на наживку! ― Гак посміхнувся і погладив Венді по щоці.

Хлоп'ячий голос відповів йому зверху.

― Тоді мені доведеться заковтнути наживку, старий тріскуне!

Легкий, як вітер, Пітер Пен спустився на голову Гака.

― Пітере! ― Венді потягнулася до нього.

― Я тут, Гаку! Скучив за мною?

― Нахабний малий! Сьогодні ти поплатишся за те, що забрав мою руку! ― Гак кинувся на Пітера Пена з мечем.

― Ой‑ой! ― хлопчик спритно ухилився, і тим же рухом підхопив Венді на руки та злетів високо в повітря.

― Арх… Вах… вах! ― крюк злякано замахав руками, коли за інерцією він ледь не зірвався з дошки, і нарешті відновив рівновагу. ― Ти востаннє пошив мене в дурні, Пене! Я розрубаю тебе на шматки!

Почервонілий від люті, він спершу накинувся на Сору, який, принаймні, не був у повітрі.

― Ак! ― Сора ледве встиг ухилитися.

― Чому ти… Блискавка! ― Дональд змахнув чарівною паличкою, і блискавка вдарила в меч Гака.

Він розлючено гаркнув.

― Ха‑ха! Сюди, Гаку! ― все ще тримаючи Венді, Пітер Пен літав колами над капітаном.

― Отримуй, шмаркач! ― Гак замахнувся мечем над головою, знову втративши рівновагу.

― Гей! Я тут, Гаку! ― крикнув Сора, копіюючи Пітера Пена і біжучи до краю корабля.

― Ах ви, гнилі шавки! ― заревів Крюк і кинувся на Сору, який легко відскочив убік. І тут виявилось, що у Гака під ногами більше немає палуби. ― А‑а‑а‑а‑а!

Пролунав потужний сплеск.

― Фух… Дякую, Пітере, ми твої боржники, ― Сора опустив Кі‑блейд, дивлячись вгору на літаючого хлопчика.

― Ну, спочатку я думав, що ти сам впораєшся, але, схоже, ти все ж таки опинився в скрутному становищі. А ви втрьох непогано впоралися! ― він зійшов на палубу. Венді все ще була в його обіймах.

― Дякую, Пітере, ― сказала вона.

Після паузи він подивився на неї.

― Щодо Лондона… Ти впевнена, що не передумаєш?

― Пітере, вибач. Але я справді хочу додому, ― відповіла вона рішуче і наполягла на своєму.

― Я цього боявся… Всі дорослішають, а дорослі завжди забувають. Спочатку ти забудеш, як це – бути дитиною, а потім забудеш про мене…, ― похмуро сказав Пітер Пен.

― Як ти можеш таке казати, Пітере? Я ніколи, ніколи не забуду тебе, ― поки вона говорила, Дінь‑Дінь залишала блискучі сліди над головою.

― Аякже, це те, що ти зараз думаєш, ― він відвернувся від Венді і продовжив з сумом, повільно промовляючи. ― Але коли ти спробуєш згадати мене, спогади зникнуть. Ти забудеш… Крок за кроком, один спогад за одним… І коли ти виростеш, не залишиться жодного спогаду про Небувалію.

“Спогади забуваються, потроху…”

― Не кажи так, ― вигукнув Сора.

Пітер Пен обернувся до нього.

― Спогади не завжди повертаються до нас тоді, коли ми цього хочемо – навіть важливі, ― сказав Сора. ― Але це не означає, що їх немає. Це більше схоже… на те, що вони сплять. Коли з'являється правильна річ і пробуджує пам'ять, ми зможемо це згадати. Спогади, які викарбувані в наших серцях, ніколи не зникнуть. Я в цьому впевнений!

Венді кивнула.

― Він має рацію, Пітере.

― Ніколи, значить…? Кумедно. Я думав, що всі, хто покинув Небувалію, просто забули про неї…, ― і тут Пітер Пен посміхнувся. ― Але я відчуваю, що ви, хлопці, не такі, як усі.

Він знову взяв Венді на руки.

― Ой! ― пискнула вона від несподіванки.

― Гаразд, Соро. Якщо ти кажеш, що ми зустрінемося знову, то я тобі повірю! ― і з цими словами він полетів.

― Пітере…

― Полетіли, Венді. Лондон чекає, ― сказав він задумливо, майже по‑дорослому.

― О, дякую, Пітере.

Він кивнув і востаннє обернувся до Сори.

― Бувай, Соро. Я буду чекати, щоб побачити, яким ти станеш, коли виростеш! ― потім він злетів у нічне небо. Дінь‑Дінь полетіла слідом, її мерехтливе сяйво осяяло обличчя трійці.

― То наші спогади нікуди не поділися, ― сказав Ґуфі.

― Звичайно, ні! ― посміхнувся Сора. ― І Ріку теж згадає!

― Тоді ходімо! ― Дональд підстрибнув від нетерпіння.

― Так. Ріку має бути десь попереду! ― Сора попрямував до дверей, які неприродно стояли в кутку палуби, і здавалося, що вони нікуди не можуть привести. Вони пройшли крізь них.

***

Ще одна мармурова зала ― вже дуже знайоме видовище. І там стояв Ріку.

― Ти не розумієш натяків, Соро? Я сказав тобі йти додому.

― Не піду, доки не врятую тебе і Намінé! ― Сора відповів з крихітною посмішкою.

― Я не пам'ятаю, щоб коли‑небудь просив тебе рятувати мене, ― холодно сказав Ріку.

― Але ж Кайрі чекає на твоє повернення додому! ― вигукнув Ґуфі.

― Кайрі…, ― Ріку і Сора прошепотіли це ім'я майже синхронно.

“Я забув про Кайрі. Я обіцяв їй, що знайду Ріку і повернуся додому…,” ― подумав Сора

― Точно! Кайрі чекає, ― повторив Сора.

Ріку пирхнув:

― Ти забув. Я ж сказав тобі, коли ми зачиняли двері до Королівства Сердець… “Подбай про Кайрі.”

“Він справді сказав мені це. А замість цього я вирушив у подорож на пошуки його та Короля Мікі… Але як я зможу повернутися на наші острови без Ріку? Ми повинні бути разом. Я хочу, щоб ми втрьох знову побігли по пляжі…”

“Втрьох…?”

Тут думки Сори обірвались.

“А як же Намінé? Я, Ріку, Намінé і Кайрі – хіба нас не четверо? Але нас завжди було троє, ми бігали пляжем разом. Чому я пам'ятаю трьох…? Хіба не четверо?”

“Чи Намінé покинула нас до того, як Кайрі прийшла…? 'Ні… це не так. Тоді коли там була Намінé…? А Кайрі?”

― Досить, ― сказав Ріку. ― Я не повернуся на острови. Нізащо.

― Не лише заради Кайрі! А як же всі інші наші друзі?! ― Сора сказав це більше для того, щоб переконати себе – щоб зберегти свої спогади.

― Ти можеш залишити собі тих невдах. Я вже забув їх.

― Гей! Досить!

― А як щодо тебе, Соро? Ти пам'ятаєш, як вони виглядають? Їхні голоси?

― Звичайно, я пам…

Сора замовк і повісив голову. Він не міг згадати.

Білий пісок, синє море. Зелені дерева. Ріку та Намінé…

Більше він нічого не пам'ятав.

“Намінé – ні, і Кайрі теж. З ким ми гралися на тому пляжі? Чому я не можу згадати?”

― Не засмучуйся. Це те, що цей замок робить з тобою через деякий час, ― Ріку посміхнувся. ― Це ж чудово. Ти забуваєш усе непотрібне і вперше згадуєш те, що справді має значення. І я згадав, Соро. Тепер я знаю, що для мене найважливіше.

― Непотрібне?! ― вигукнув Сора.

Спогади, які він втрачав, не були непотрібними. Вони не могли бути такими.

Навіть якщо він згадував щось інше важливе, це не робило інші речі менш цінними. Сора знав, що це неправильно.

― Я залишуся тут і захищатиму Намінé, ― сказав Ріку. ― Все інше не має значення.

Сора подивився на нього і повільно, з посмішкою, зайняв бойову позицію з Кі‑блейдом.

― Гей, Ріку… Думаю, я освіжу твою пам'ять.

― Можеш спробувати, ― він теж приготував свого меча.

― Дональде, Ґуфі…! ― гукнув Сора.

― Вак! Так, ми зрозуміли! ― двоє інших відступили до стіни, щоб не заважати.

― Тільки між нами, так? ― насміхався Ріку.

― Саме так. Один на один! ― Сора стрибнув у повітря і опустив Кі‑блейд вниз. Він відчув удар аж до самих плечей. ― Хіба ти не пам'ятаєш, Ріку? Ми завжди так билися на пляжі!

― Хмпх. Я пригадую, як ти програв! ― Ріку відштовхнув Кі‑блейд і завдав удару.

Сора заблокував його.

― Тоді ти маєш пам'ятати… більше!

“Я не забуду. Я ніколи не забуду те, що дійсно важливо…!”

Він змахнув Кі‑блейдом, і з дзенькотом меч Ріку закрутився в повітрі.

― Ргх…, ― Ріку впав на одне коліно.

― Ріку…

― Шкода, Соро. Я нічого не пам'ятаю, ― похитнувшись, він знову підвівся. ― Але ми можемо продовжити бій, якщо хочеш.

Сора підійшов до нього ближче і простягнув руку.

― Ходімо, Ріку… Не треба битися. Давай допоможемо Намінé.

― Разом…? ― Ріку відштовхнув його руку вбік. ― Ага, точно. Це так на тебе схоже – завжди вриваєшся у моє серце!

― Що це означає?! ― запитав Сора.

Ріку відкинув своє сріблясте волосся і насупився.

― Хм. Ти і це забув? Тебе це ніколи не хвилювало. Для тебе це ніколи не мало значення!

Він відвернувся і побіг вгору по сходах через наступні двері.

― Ріку! ― закричав Сора, але не побіг за ним, а лише дивився йому вслід.

“Вриваюсь в його серце…? Що це взагалі значить? Коли я робив щось подібне з Ріку? Я… скривдив його?”

― Соро…, ― стурбовано промовив Ґуфі, підходячи до нього.

― Ти в порядку? ― Дональд теж вдивлявся в його обличчя.

― Так… я в порядку, ― Сора посміхнувся їм. ― Ходімо. Ми маємо повернути спогади Ріку

― Так! ― Дональд і Ґуфі кивнули.

“…Незважаючи ні на що, я врятую тебе, Ріку.”

***

― Я тобі співчуваю. Від щирого серця.

― Але не марнуй свій час. Ми, Пусті, навіть не сподіваємось стати повноцінними.

― Скажи, Намінé. Хіба ти не можеш зробити щось інше?

---

Телеграм новели