Хаотичний світ

Щось, що я можу зробити. Щось, що я маю зробити.

Я помилялась, чи не так?

Знаєш, Соро… Я рада, що ми зустрілися.

***

Тримаючи на руках упалого Ріку, Сора витріщився на Намінé.

― Що ти зробила? Що ти з ним зробила?!

Мабуть, вона щось зробила. Він не бачив іншого варіанту. Якою силою вона володіє…?

Намінé завмерла, наче погляд Сори прикував її до землі.

Натомість пролунав інший голос. Вона злякано обернулася.

Це була Лерксін.

― Розбила йому серце. Більше схоже на те, що вона його знищила.

“Розбила йому серце?” ― подумав Сора. “Що це значить?”

Він обережно поклав Ріку на підлогу.

― Тоді… тоді, що з ним буде?! ― вимагав він вголос.

― Ха‑ха! За тобою так весело спостерігати! Якщо ти хвилюєшся за Ріку, то не варто. Ріку тут ніколи не було, розумієш?

― Що ти маєш на увазі?!

“Звичайно, Ріку тут. Скільки б спогадів я не втратив, я ніяк не можу сплутати його з кимось іншим.”

Спалахнувши, Сора міцно стиснув Кі‑блейд.

Лерксін хихикнула до нього.

― О, ти думаєш, я тобі просто так скажу? Це було б занадто просто! Ой, ой, ой, що ж робити!

― Досить ігор! ― не витримавши, він напав на неї, але вона легко ухилилася.

У нього було погане передчуття…

― Гаразд, добре, будь по‑твоєму. Я знаю, що це просто вб'є тебе, коли ти це почуєш… але я зможу з цим жити, ― Лерксін стала абсолютно серйозною і зробила крок ближче. ― Та річ, що лежить там, – це просто лялька, яку Вексен зробив як експеримент. Не більше, ніж іграшка. Це просто смішно. Воно назвало тебе самозванцем, але це він був фальшивкою з самого початку.

― Не Ріку? Фальшивка?!

Ріку здавався дивним з самого початку – то була правда. Але фальшивка…?

“Але Ріку знав про обіцянку. Ніхто, крім Ріку, не міг цього знати. Стривай… Хто для мене найдорожчий? Хіба Ріку не казав щось про обіцянку? Коли ми зачинили ті двері, я йому дещо пообіцяв.”

― Подбай про неї, Соро.

“Про кого? Про кого це було? Я не знаю. Не пам'ятаю.”

― Фальшивка в усіх відношеннях! Його тільки недавно створили. Звідки йому щось пам'ятати? У нього немає минулого! Розумієш? Його спогади з Намінé були просто навіяні, несправжні. Тобто весь цей час він сварився з тобою через спогади – фальшиві, вигадані, абсолютно несправжні спогади! Чи не так, Намінé? ― посміхаючись, Лерксін обернулась до неї. ― Ти така гарненька, а робиш такі жахливі речі!

Намінé похилила голову. Сора прошепотів її ім'я, але вона не відповіла.

― Ти просто дурень, ― зітхнула Лерксін. ― Ти ще не зрозумів? Ось у чому сила Намінé! Вона може проникати в серця людей, переробляти їхні спогади – навіть вигадувати те, чого ніколи не було! Дівчинка, яку ти весь цей час намагався захистити, насправді відьма, яка приковує людські серця до фальшивих спогадів!

“Намінé, дівчинка, яка завжди малювала. Яка з посмішкою на обличчі спостерігала за тим, як ми з Ріку сварилися. У ніч метеоритного дощу… Я пообіцяв їй, пообіцяв.”

Сора ковтнув слину.

― Тоді… мої спогади… це все…

― О, ти все зрозумів! ― вигукнула Лерксін. ― Брехня, брехня, все брехня! Просто ілюзії Намінé! Ідеальна пастка, щоб зв'язати тебе ланцюгами спогадів!

“Ні… Мої спогади про Намінé – це все брехня?”

― У мене аж мурашки по шкірі бігають, як подумаю, як легко тебе обдурили! Ми були так близько – ми майже досягли мети. Це був наш єдиний шанс перетворити володаря Кі‑блейда на нашу маріонетку! Але цей придурок Аксел використав Намінé і зрадив нас! ― Лерксін злісно огризнулася і попрямувала до Сори.

“Всі тільки й роблять, що стоять у нас на шляху”, ― подумала вона. “Володар Кі‑блейда, Аксел, Намінé – всі вони тільки стоять у нас на заваді. Чому вони хочуть зруйнувати всі наші плани?”

“Ми лише хочемо…”

Лерксін продемонструвала ножі, затиснуті між пальцями.

― Не треба! ― Намінé стала перед нею, широко розкинувши руки.

― Що? ― Лерксін підняла брови і пильно глянула в обличчя Намінé. ― Що ж, трохи запізно для відьми проявляти совість. Наскільки я пам'ятаю, це ти втрутилась у його спогади і привела його сюди!

― Я знаю… але…

― Мушу тобі сказати, що я в дуже поганому настрої. Через тебе всі наші плани зруйновані! ― у залі пролунав сильний ляпас, і Намінé впала на підлогу.

Тримаючись за щоку, вона подивилася на Лерксін.

― Намінé! ― скрикнув Сора.

Лерксін подивилася на нього зверху вниз і зробила ще один крок ближче.

― Що таке? Ти переживаєш? Ти ж її навіть не знаєш!

― Може, й ні. Але все ж… я дав обіцянку, ― Сора зміцнив хватку на Кі‑блейді і витріщився на неї. ― Я пообіцяв Намінé, що оберігатиму її! І навіть якщо мої спогади фальшиві, обіцянка для мене реальна. Тому… я її виконаю.

В його руках засяяв Кі‑блейд.

― Ти такий ідіот. Немає ніякої обіцянки і ніколи не було! Ти просто мариш!

― Це не має значення. Я все одно виконаю свою обіцянку, дану Намінé!

― Хочеш пограти в героя? Як скажеш. Якщо ти так хочеш… тоді ти підеш на дно сам! ― крикнула Лерксін, приготувавшись до нападу. Але щойно вона підняла руки для удару, як хтось вискочив попереду неї, відкинувши її назад.

Двоє.

― Ні, якщо нам є що сказати!

Цей голос не можна було переплутати.

― Дональд?!

Сора залишив їх позаду на попередньому поверсі – але Дональд і Ґуфі були тут.

― Ти нікуди не підеш сам!

― Ґуфі! Ви мене знайшли! ― Сора вбіг між ними і посміхнувся, мабуть, уперше за довгий час.

― Авжеж! Ми так за тебе хвилювались, ― сказав Ґуфі, дивлячись на Лерксін.

― І ми обіцяли! Ми обіцяли, що захистимо тебе! ― Дональд високо підняв свою паличку.

― Так, і ми не залишили б тебе самого. Нас завжди було троє, і ми тримаємося разом! ― Ґуфі підморгнув Сорі. Сора посміхнувся у відповідь, лише злегка.

Можливо, вони й посварилися, але цього було недостатньо, щоб розлучити їх. Незважаючи ні на що, вони завжди трималися разом.

― Я не проти! Чим більше болю, тим веселіше! ― ножі Лерксін розсікли повітря в напрямку до трійці.

― Намінé! Назад! ― крикнув Дональд, а поруч з ним Ґуфі відбив ножі щитом.

― Подбай про Ріку! ― сказав їй Сора.

― Добре! ― Намінé зробила все можливе, щоб відтягнути Ріку з шляху до кутка зали.

Переконавшись, що вони в безпеці, Сора наставив на Лерксін Кі‑блейд.

― Гаразд, зараз!

― Не має значення, скільки вас. Вам мене не здолати! ― здавалося, вона ковзала в повітрі, кружляючи в невагомості по залу.

― Соро! ― гукнув Ґуфі.

― Зрозумів! ― Сора стрибнув за нею, змахнув Кі‑блейдом і…, ― Куди вона ділась?!

Лерксін зникла прямо перед його очима.

― Кряяяк! ― водночас Дональд тривожно крякнув.

― Дональде?! ― Сора обернувся і побачив Дональда, який бігав по колу, ухиляючись від шквалу ножів.

Ґуфі стрибнув, і ножі відскочили від його щита.

― Сюди! ― крикнув він, але Лерксін лише посміхнулася і знову зникла.

― Вак! Де вона?! ― Дональд озирнувся навколо – але позаду нього в кутку Лерксін підняла руки.

― Я вас усіх підсмажу до хрусткої скоринки! Гроза!

І блискавки спалахнули по всій кімнаті.

― …Нгх! ― між блискавками Сора кинувся до Лерксін, відбиваючи ножі за допомогою Кі‑блейда.

― Хмф. Ну, у мене багато ножів! ― вона кинула ще кілька, і один з них порізав щоку Сори.

― Соро! Тобі її так не перемогти! ― вигукнув Ґуфі.

― Але… що ж нам робити? ― сказав Сора.

― Те саме, що й завжди! ― відповів Дональд.

“Як завжди…? Що ми завжди робили? Як ми бились весь цей час? Я не пам'ятаю…”

― Невже ви думаєте, що я програю зграї таких вилупків, як ви? ― Лерксін знову підняла руки.

― СОРО! ― закричали Дональд і Ґуфі і розбіглися в різні боки.

“Так, як ми завжди робимо – б'ємося разом!”

― Дональде! Ґуфі! Почали! ― наступної миті Сора вбіг під захист Лерксін.

― Ти ніяк не навчишся, так? ― вона жбурнула в нього ще кілька ножів і зникла.

― Буран! ― крикнув ззаду Дональд.

Крик Лерксін відлунював у коридорі.

― Ми не можемо вічно терпіти удари! ― Ґуфі підбіг до Лерксін ззаду і вдарив її щитом. Вона видала короткий крик і полетіла.

― Отримуй! ― Сора був там, щоб обрушити на неї Кі‑блейд. ― Бачиш? Якщо ми стоїмо окремо, але б'ємося разом, тобі нікуди не дітися!

Лерксін впала на коліна.

― Цього… не може бути…

― Ще й як може! ― Дональд побіг до Сори.

Ґуфі побіг за ним.

― Ми билися зі стількома поганцями – разом!

― Ні… Ні! Я не можу програти купці невдах! ― вона вдивлялася в обличчя трійці, що оточила її, одне за одним. ― Я… я зникаю? Ні, це не… не те, що я… я не хочу…

Але не встигла вона навіть закінчити своє речення, як Лерксін перетворилася на порожнечу. Залишилася одна‑єдина карта.

Сора мовчки підняв її. Дональд і Ґуфі нахилилися ближче, щоб розглянути її.

― Важко сказати, що на ній…, ― сказав Дональд. Здавалося, на малюнку не було нічого, окрім білого туману.

― Не зважай на це… Намінé! ― вигукнув Сора, обмінявшись кивками зі своїми друзями, а потім пішов до кутка, де сиділа Намінé.

Ґуфі заговорив першим.

― То ти Намінé, так?

― Саме так, ― вона кивнула з ледь помітною посмішкою.

― Ах’юк. Приємно познайомитися! Ми друзі Сори…

― Ґуфі і Дональд, ― закінчила вона за нього, дивлячись на кожного з них, коли вимовляла їхні імена.

Дональд розсміявся.

― Ага! Але звідки ти знаєш?

Ґуфі повернувся до Сори.

― Вітаю, Соро! Ти нарешті знайшов свою подругу. Ми дуже за тебе раді!

Намінé була його подругою – але… все ж таки…

― Що сталося, Соро? ― запитав Дональд.

― Намінé…, ― сказав Сора. ― Можеш розповісти нам, що насправді сталось?

― Гаразд, ― Намінé на мить опустила очі, а потім подивилася на кожного з них по черзі і почала. ― Я взяла людей і спогади з серця Сори, і поступово… підмінила їх фальшивими спогадами.

Ґуфі похитав головою.

― Боже, що ти маєш на увазі?

― Я можу переписувати людські спогади. Ось як…, ― Намінé нахмурилась, не знаючи, як продовжити.

― Тоді… а як же обіцянка Сори? ― запитав Дональд.

Вона похитала головою.

― Вигадана. Вона була фальшивою. Сора ніколи нічого мені не обіцяв. Те, що я була з ним на островах, було брехнею, як і все інше. Я ніколи не була подругою Сори…

Вона замовкла, і Сора закінчив її думку.

― І ти ніколи не була для мене особливою…

“Це була не Намінé. А хто ж тоді для мене справді особливий?”

― Ні. Розумієш, у твоїх справжніх спогадах мене взагалі ніколи не було.

Настала пауза, під час якої з кишені Сори вистрибнув Джиміні Крікет.

― Отже, це, мабуть, твоя магія змусила решту з нас теж втратити наші спогади. Ми можемо якось повернути їх назад?

Намінé знову подивилася на них.

― Не одразу… але… якщо ми піднімемося на тринадцятий поверх, я зможу все виправити.

― Тринадцятий поверх? А на якому ми зараз? ― Дональд постукав себе по голові, задумавшись. ― Здається… на десятому, певно?

― Тоді нам залишилося піднятися ще на три поверхи! ― сказав Ґуфі, намагаючись їх підбадьорити.

― Але ж Марлуксія…, ― почала Намінé.

― Марлуксія? ― повторив Сора. Це було ім'я, яке він чув раніше.

― Він контролює все в Замку Забуття, ― похмуро сказала вона.

Джиміні склав руки.

― То це він змусив тебе втрутитися в наші спогади?

― Він сказав, що якщо я не підкорюся, то буду замкнена в цьому замку назавжди… А я вже так довго була самотньою…, ― очі Намінé заблищали від сліз.

― То ти зробила те, що він сказав, бо тобі було самотньо? ― похмуро запитав Ґуфі, співчутливо дивлячись на неї.

“Може, якби ти довго залишався самотнім, то був би радий будь‑яким друзям, навіть якщо вони будуть поганими хлопцями. Я, певно, вчинив би так само в такій ситуації.”

Коли Ґуфі подумав про це, він вже не міг її звинувачувати.

Намінé затулила обличчя руками. Лише тоненький голосок пролунав з її вуст:

― Мені дуже шкода…

Дональд і Ґуфі подивилися один на одного, не знаючи, що їм робити.

Поруч з ними, нахмуривши брови, Сора простягнув руку і поклав її на плече Намінé.

― Не плач. Годі, не плач.

Його голос звучав рішуче, майже сердито. Намінé підняла очі й витерла щоки.

― Я знаю… Я не маю на це права.

― Я не це мав на увазі! ― сказав він голосніше, взявши її за плечі обома руками.

― …Що?

― Річ у тім, що… мені дуже неприємно, що ти втручалась у мої спогади, ― він відпустив її, сили покидали його. ― Але, я маю на увазі… я не можу злитися на тебе за це.

Він зробив паузу, і між ними запанувала тиша.

“Я не можу злитися на неї – не зараз. Пам'ять про те, що я пообіцяв їй, все ще в моєму серці.”

― Обіцяєш?

― Обіцяю.

Навіть якщо це справді була інша дівчина з його спогадів – та рудоволоса дівчинка, яка прийшла до нього в ілюзії на Острові Долі, – він все одно не міг звинувачувати Намінé.

Не тоді, коли він так чітко пам'ятав їхню обіцянку…

― Спогади, які ти мені подарувала… В голові я знаю, що це брехня, але вони все одно здаються правдою. Як та обіцянка, яку я дав. Я сказав, що захищу тебе. Ця обіцянка все ще в моєму серці.

“Ніч метеоритного дощу. Піщаний пляж. Тихий шум хвиль…”

― І коли ти плачеш, мені здається, що це моя провина. Тому, будь ласка… не плач, не вибачайся. Просто посміхайся мені, поки до мене не повернуться спогади.

― Соро…, ― її обличчя все ще було мокре від сліз, але вона подарувала йому крихітну посмішку. Він відповів їй.

― О, брате. Це вже занадто, ― сказав Дональд.

― Та нічого. Сора завжди так поводиться поруч з дівчиною! ― Ґуфі знизав плечима і перебільшено зітхнув.

― О, перестаньте! Ви що, не могли забути такі речі?! ― насупившись, Сора обернувся до них.

― На превеликий жаль. Хороші друзі не забувають хороших речей! ― Дональд посміхнувся.

― Облиште, хлопці…, ― Сора надувся. Потім він почув сміх.

Позаду нього тихо сміялася Намінé.

― Отак! Саме так, ― сказав Сора.

― Га? ― вона виглядала збентеженою.

― Це та Намінé, яку я пам'ятаю! Я був дуже щасливий, коли ти посміхалася. Напевно, це було лише в моїх фальшивих спогадах, але… зараз це відчуття справжнє.

― Дякую, ― вона знову мило посміхнулася.

Зніяковівши, Сора повернувся до інших і високо підняв Кі‑блейд.

― Гаразд. Ходімо!

― О, боже! Не можу дочекатися, коли повернуться наші спогади! ― Дональд підстрибнув.

― Якщо там буде Марлуксія, то, може, тобі краще залишитися тут, Намінé, ― сказав Ґуфі.

― Так, ― Сора кивнув. ― А ти доглянеш за Ріку? Ми прийдемо за тобою, коли все закінчиться.

― Гаразд, ― погодилася Намінé.

Джиміні Крікет стрибнув назад на своє місце в кишені Сори.

― Гаразд. Вперед! ― Дональд побіг вперед, розмахуючи паличкою. Ґуфі та Сора побігли за ним.

― Будь ласка, будь обережним, Соро, – гукнула йому вслід Намінé.

Він озирнувся на неї.

― Зі мною все буде добре… Обіцяю!

― …Якщо ти обіцяєш, Соро!

Він посміхнувся їй і побіг сходами, тримаючи в руках карту.

***

За дверима перед ними відкрився світ дивних, яскравих кольорів.

Дональд озирнувся, а потім задер голову.

― Вак! Ми тут вже були!

― У мене теж таке відчуття, ― сказав Сора. Підлога була слизькою і нестійкою, а Безсердечні повзли до них.

― Гроза! ― Дональд змахнув чарівною паличкою, і Безсердечні одразу ж зникли. Він випнув груди. ― Хех. З цими покінчено!

― Ходімо далі! ― Ґуфі побіг до наступних дверей. Решта двоє побігли слідом за ним.

Цього разу це був яскравий піщаний пляж з блакитним океаном, що омивав його.

― Ах’юк? Я ніколи тут не був, ― Ґуфі зупинився біля входу.

Над пляжем гойдалися на вітру пальми.

― Це… наш острів, ― пробурмотів Сора.

― Е… як він називається? ― запитав Дональд.

Сора сумно відповів:

― Острів Долі.

― На вигляд гарне місце…, ― весело промовив Ґуфі. ― Але ми ніколи не були тут разом.

― Тоді це значить… що ми, швидше за все, просто блукаємо в моїх спогадах.

Попередня кімната, а потім ця. Обидва різні світи. Тож цей поверх складається з купи різних світів, перемішаних разом.

― Нарешті ми побачили твій дім, Соро! ― Дональд почав бігти вниз по пляжу.

Сора подивився йому вслід і витягнув з кишені талісман.

Це був кулон, зроблений з плоду паопу. Але тепер це було щось інше, щось зроблене з морських раковин. Але той, який, як він пам'ятав, дала йому Намінé, був точно з фрукта паопу…

Ґуфі подивився на кулон у руці Сори.

― А цей талісман завжди так виглядав?

― Я не знаю.

Коли Сора заплющив очі, перед ним постало обличчя рудоволосої дівчини.

“Та дівчина… та, чиє ім'я я не можу згадати.”

― Хто це була? Хто для мене особлива? …Нічого, ― Сора важко зітхнув.

― Ти не можеш згадати? ― занепокоєно запитав його Ґуфі.

― Ні. Я пам'ятаю лише Намінé… Хоча, може, це була інша дівчина, яка дала мені це. Але я не можу її пригадати.

Дональд підійшов ближче.

― У чому справа? ― запитав він.

― Та годі вам, хлопці, ви хоч щось пам'ятаєте?― ‑ майже благально запитав Сора.

― Гм…, ― Дональд насупився, зосередившись, а потім похнюпив голову. ― Ні. Вибач, Соро.

― Ми теж повинні шукати друга, який дуже важливий для нас, ― додав Ґуфі. ― Але я не можу згадати.

― Ох…

“Є спогади, які Дональд і Ґуфі теж втратили… спогади наших друзів. Важливі речі, заради яких ми прийшли сюди.”

― Взагалі‑то, мені стає трохи страшно, ― дуже тихо зізнався Дональд. Шум хвиль пронісся між ними в тиші.

― Тоді ми маємо пообіцяти! ― сказав Ґуфі, намагаючись розвіяти похмурий настрій.

― Га? ― Сора підняв очі.

― Те, що ти там сказав, наштовхнуло мене на певні роздуми. Коли ти даєш обіцянку і вирішуєш, що дотримаєшся її, незважаючи ні на що… то, можливо, це додасть тобі сміливості зустрітися лицем до лиця з найстрашнішими речами!

― Сміливості…? ― пробурмотів Сора.

“Моя обіцянка Намінé… Моя обіцянка тій дівчинці… Я зайшов так далеко, тому що я намагався виконати свою обіцянку.”

― Так! Гарна думка! ― вигукнув Дональд, підстрибуючи. ― Але що ми повинні пообіцяти?

― Ах’юк. Це легко! Навіть якщо нам буде страшно, або ми вскочимо в халепу, або навіть якщо ми розлучимося… Або навіть якщо ми забудемо один одного…, ― посміхаючись, Ґуфі простягнув руку.

Сора кивнув і поклав свою руку на руку Ґуфі, дивлячись на нього.

― Що б не сталося, ми залишимося друзями.

Дональд теж простягнув руку.

― Один за всіх і всі за одного!

“Що б не сталося… навіть якщо нас розлучать, навіть якщо ми більше ніколи не побачимось… ми залишимось друзями назавжди.”

― Навіть якщо хтось із нас загубиться… Ми завжди будемо втрьох.

― Га? ― Сора звідкись почув цей голос. Він озирнувся, але крім Дональда і Ґуфі нікого не побачив.

“Це, певно, лише хвилі…”

Синє море плескалось об берег.

― Що сталось, Соро? ― запитав Дональд.

― Нічого. Ну ж бо, хлопці, ходімо! ― Сора побіг через пляж.

***

Повернувшись до зали, Намінé тихо присіла біля Ріку, який все ще лежав на підлозі, і торкнулася його волосся.

“Несправжній Ріку, створений нами, фальшивками… Його спогади, написані і переписані стільки разів. Бідолашна маріонетка, створена лише для того, щоб її використовували. Може, нам все ж таки краще порівняно з ним…”

― Намінé.

Вона підняла очі.

― …Марлуксія.

Це був він – той, хто відповідає за Замок Забуття.

― Ходімо, Намінé, ― він схопив її за руку і потягнув на ноги.

― Але… але Ріку…

― Не переймайся через цю нікчемну маріонетку, ― Марлуксія лише глянув на Ріку перед тим, як піти, все ще тримаючи Намінé за руку.

***

Трійця пішла далі, легко пробиваючись крізь Безсердечних, що з'являлися. Наступною кімнатою була палуба корабля, а наступною – ліс з великими зеленими ліліями – все це, безперечно, світи, які вони відвідали всередині замку.

Але спогади про ті місця були бляклими і розпливчастими. Вони майже нічого не пам'ятали.

Все, що вони знали, це те, що в кожному місці вони знайшли друзів. І навіть якщо вони втратять ці спогади, їхні друзі все одно залишаться їхніми друзями.

Одне лише усвідомлення цього робило їх сильнішими. Вони могли продовжувати йти.

― Хья! ― Сора замахнувся Кі‑блейдом на Безсердечного.

“Все гаразд – мої друзі все ще тут, хоч я і втрачаю свої спогади. Тому з нами все буде гаразд.”

***

Марлуксія піднявся нагору, тягнучи за собою Намінé. Там була велика кімната, яка слугувала вхідною зоною на дванадцятий поверх.

Вона залишила свій альбом у кімнаті з кришталевою кулею. Вона заплющила очі й уявила собі сцену.

“Цікаво, де зараз Сора? Всі світи всередині Замку Забуття – я втратила контроль над ними, і вони перемішалися. Сподіваюсь, він не загубився…”

“Але якщо не загубився, то скоро має прийти до цієї зали…”, ― від цієї думки обличчя Намінé спохмурніло від занепокоєння. “А якщо він не зможе перемогти Марлуксію, то не зможе повернути свої справжні спогади…”

― Як поживаєш, Марлуксіє?

Почувши новий голос, Намінé знову розплющила очі. Аксел стояв і посміхався.

― У тебе вистачило наглості показати тут свою зрадницьку пику, ― Марлуксія відпустив Намінé, кинувши на нього смертоносний погляд. ― Ну і нахаба!

― Зрадницьку? Про що це ти? ― безтурботно відповів Аксел.

― Чому ти відпустив Намінé?! Якби ти не втручався, то володар Кі‑блейда вже був би наш, і ми б ним керували! ― Марлуксія погрожував йому кулаком.

― Ах, так, твій грандіозний план. Використати силу Намінé, щоб потроху переписати спогади Сори і перетворити його на ручного пса Намінé, щоб через неї керувати Сорою. А потім, разом з Лерксін очолити організацію. Я все правильно сказав? Маю для тебе новину, Марлуксіє – це робить тебе зрадником.

Як і казав Аксел, Марлуксія виношував план зради організації.

Організація XIII. Група Пустих.

― Але ж ти… ти знищив Вексена! ― вигукнув Марлуксія, різким жестом викинувши руку.

― Так, я позбувся його. І що з того? Я лише усунув одного з нас, який не служив цілям організації. І я повинен був змусити тебе довіряти мені.

Аксел посміхнувся, але його очі зблиснули жорстоким холодним світлом.

― Отже, весь цей час твоєю єдиною метою було отримати докази нашої змови… Так? ― Марлуксія зітхнув.

― Ну… ти ж сам віддав цей наказ. “Ти маєш ліквідувати зрадника.” ― Аксел розвів руки – тоді в кожній руці з'явилися по круглому гостроконечному чакраму. ― А я завжди виконую накази, Марлуксіє.

― Хм. Якби ж то була правда, ― пирхнув Марлуксія.

― Лерксін заплатила ціну за свою нелояльність. І ти теж заплатиш. В ім'я організації, я знищу тебе.

― Ну спробуй! ― Марлуксія вишкірився і знову взяв Намінé за руку, потягнувши її перед собою.

― Це твій щит? Це тобі не допоможе. Я не проти і її прибрати, ― Аксел продемонстрував свої чакрами. ― Готовий до справжнього забуття, Марлуксіє?

― Хм… Це ми ще побачимо. Ти чуєш, Соро?

Намінé підвелася вище, намагаючись розгледіти – і це був Сора та його друзі, які вбігли до кімнати.

― О? ― Аксел опустив зброю.

― Аксел каже, що готовий скривдити Намінé, аби дістатися до мене, ― вигукнув Марлуксія. ― Але ти ж не дозволиш цьому статися, правда?!

― …Акселе! ― тримаючи Кі‑блейд напоготові, Сора люто витріщився на нього.

― Та годі тобі. Ти що, вже став маріонеткою Марлуксії? ― Аксел повернувся до нього обличчям, не поспішаючи, з глузливим знизуванням плечима.

― Ти так гадаєш? Після того, як я покінчу з тобою, він буде наступним!

― Хех… Слухай, Соро, між нами більше зв'язку, ніж ти можеш собі уявити. Я б не хотів битися з тобою, але… я не можу виставити себе в поганому світлі!

Аксел знову підняв свої чакрами і стрибнув у повітря, але Сора заблокувала його удар Кі‑блейдом.

― Буран! ― Дональд спрямував на нього заклинання, але Аксел відскочив назад, уникнувши крижаного вибуху буквально за волосину від нього.

― Чому б вам тоді не зайнятися один одним…, ― все ще тримаючи Намінé за руку, Марлуксія зник разом з нею.

Аксел підняв одну брову.

― Цк… Він втік. …Ну що ж, Соро, подивимось, на що ти здатен!

Він рушив до Сори повільними, рівними кроками, ніби намагаючись заманити його до себе.

― Ти можеш і нічого не казати мені! ― Сора підскочив. Позаду нього Дональд тримав паличку напоготові.

Удар пройшов крізь Кі‑блейд по руках Сори.

― І це все? ― Аксел відкинув його вбік.

― Поїхали! ― розвернувшись, Ґуфі рушив на нього.

― О, ти згориш! ― Аксель вистрілив полум'ям, і стіна вогню кинулася на Ґуфі.

Дональд був там, щоб протистояти цьому.

― Буран! ― великі шматки льоду полетіли у вогняну стіну, але не загасили її.

― Ааа‑хуууу! Ой‑ой‑ой! ― вогонь, все ще переслідував Ґуфі.

― Дональде! Допоможи Ґуфі! ― крикнув Сора і кинувся крізь полум'я, намагаючись дістатися до Аксела.

― У тебе ще довгий шлях…, ― блокуючи атаку Сори, Аксел зухвало посміхнувся. ― Смішно. У тебе справді нічого на нього немає.

― Нього…? ― перепитав Сора.

Аксел відштовхнув його вбік і розсміявся.

― У мене в рукавах є ще багато чого для тебе! Бери!

Чакрами спалахнули вогнем і він кинув їх у трійцю.

― Я знаю! Дональде! ― Сора підбіг до нього і прошепотів на вухо.

― Вак?

― Ми зробили це, коли перемогли Вексена, чи не так? ― Сора високо підняв Кі‑блейд. ― Давай, Дональде!

― Добре!

Сора кинув Кі‑блейд, як бумеранг.

― Буран! ― Дональд спрямував заклинання на Кі‑блейд, що обертався, огорнувши його крижаними кристалами.

― Я‑хуууу! Я йду! ― Ґуфі кинувся навздогін за Кі‑блейдом.

― Ох? ― Аксел тримав чакрами напоготові перед собою, щоб блокувати, але вкритий льодом Кі‑блейд крутнувся і вибив їх у нього з рук. Наступної миті Ґуфі врізався в нього своїм щитом.

― …Нгх!

― Акселе…! ― Кі‑блейд повернувся до його рук, і Сора стрибнув на нього.

Приголомшений ударом, Аксел впав на коліна.

― …Не так вже й погано.

― Ми зробили це! ― Дональд кинувся до Сори.

― Що ж, ти кращий, ніж я думав. Це коштувало того, щоб врятувати тебе, ― Аксел посміхнувся, навіть коли падав на підлогу.

― Врятував мене? Що ти маєш на увазі?

― Вибач, не хочу вбивати інтригу.

― Акселе! ― крикнув Сора, але він уже згасав – хоча посмішка на його обличчі не зникла.

Потім Аксел зник, залишивши лише одну карту.

― …Врятував мене? ― повторив Сора, піднімаючи карту.

“Як Аксел врятував мене? Що мене з ним пов'язує? І про кого ще він говорив? Аксел постійно говорив якісь безглузді речі…”

― Ходімо далі, ― сказав Ґуфі, поки Сора занурився в роздуми.

― Ми повинні допомогти Намінé! ― Дональд махнув чарівною паличкою, щоб підкреслити це.

― О, так… Нам краще йти.

“Я маю врятувати Намінé… і повернути свої спогади.”

На карті був зображений саме цей замок. Сора піднявся сходами і простягнув карту до дверей.

---

Телеграм новели