Помилки мають наслідки

Розділ 3
Помилки мають наслідки

 

Я вдихнула. Видихнула.

— Гаразд… гаразд… нічого страшного…

Це просто жарт. Дуже… дуже жорстокий жарт.

Я повільно перевела погляд на сяюче повідомлення, все ще сподіваючись, що, може, щось не так прочитала.

Але ні.

"Ваші персонажі існують. І вони пам’ятають, що ви з ними зробили."

Я похолола.

Якби це була якась романтична історія, я б ще видихнула з полегшенням. Але ні. Я писала драми. Я калічила героїв, змушувала їх втрачати близьких, виживати в жахливих умовах…

О, Боже. Мені гайки.

Вони всі мене ненавидять.

Моє серце калатало десь у горлі, коли я повільно встала з землі.

Перше, що потрібно зробити – оцінити ситуацію. Я ж автор, у мене має бути план!

…Але в моїй голові зараз було лише суцільне «ми всі помремо».

Я озирнулася. Ліс. Морок. Туман, що звивався між деревами, як змії. Повітря пахло вогкістю і хвоєю, десь у далині чути було вовче завивання.

"Що ж, вітаю мене у власному жахастику."

Перше правило виживання: не панікуй.

Друге правило: знайди собі дах над головою.

Третє правило: не зустрічайся з персонажами, поки не вигадала, як поясниш їм свою присутність.

Я вирушила вперед. Лісові стежки я знала майже напам’ять – це ж мій світ. Тут, якщо не звертати праворуч у той проклятий яр (я ж точно пам’ятаю, що там мешкає щось гидке), можна дійти до руїн старого храму. Його колись відвідувала моя героїня… але її тут не має бути. Якщо мені пощастить, я знайду там притулок.

Я ще раз вдихнула, міцніше стиснула пальці в кулак і рушила вперед.

 

 

---

 

Я блукала лісом кілька годин.

Час у цьому світі йшов інакше. Я не відчувала голоду чи спраги, лише зростаючу втому. Нарешті, крізь гілки дерев проглянули темні обриси руїн.

 - Нарешті…

Я видерлася нагору, перестрибуючи через купи каміння, і, перевівши подих, зайшла всередину.

Пилюка. Мох. Старі, розбиті статуї. Це місце мало б бути безпечним.

Я обережно зробила кілька кроків, коли…

— Ти виглядаєш так, наче загубилася.

Мене кинуло в холодний піт.

Голос.

І я його впізнала.

Повільно, дуже повільно повернула голову.

І там, сидячи на уламку колони, мене розглядав один із моїх персонажів.

 

 

---

 

Його звали Дейр.

Моя гордість і моя найбільша проблема.

Я створила його жорстоким воїном, який пройшов пекло, втратив усе, що любив, і врешті став чимось на межі між героєм і лиходієм. У нього були криваві руки, холодний розум і зруйнована душа.

 І от він тут. І він мене впізнав.

Я нервово посміхнулася, намагаючись виглядати спокійно.

— Це… випадковість? — пробелькотіла я, ховаючи руки за спиною, щоб він не побачив, як вони тремтять.

— Випадковість? — Дейр примружився, а його губи смикнулися в хижій усмішці. — Ага. Як те, що мене майже четвертували у сьомому розділі?

Я зглотнула.

— Я… ем… — намагалась щось сказати, але він не дав мені часу.

— Або як те, що мене зрадив найкращий друг?

— Ну, це для драматичного розвитку…

— Або як те, що я два місяці жив у болоті, бо ти вирішила, що це буде «цікавий сюжетний хід»?

— Ти вижив! — випалила я, намагаючись виправдати свої ідеї.

— Дякую, я в курсі.

Я зрозуміла, що зараз мені або капець, або ще більший капець.

І тут я зробила єдине, що могла.

— Системо!!!

— Чого горланиш?

— Ти мене сюди закинула, тож витягуй назад!

— Ні.

— ЩО?!

— Я ж казала: хочеш сюжет – відчуй його.

— Я НЕ ХОЧУ ЙОГО ВІДЧУВАТИ!

— Пізно.

У голові виникла нова табличка:

|Користувачу, якщо ви не пройдете цей сюжет самі, то я прийду й пройду його за вас. Але тоді наслідки вам точно не сподобаются.

Я завмерла.

— …

Що ж, тепер стало ще гірше.

Я не знаю, що саме система мала на увазі під «пройду за вас», але точно не хотіла це дізнаватися.

— Системо, я що, в минулому житті тобі боргів не віддала? Чи може… ну, знаєш, образила тебе?

Система мовчала, але я була майже впевнена, що вона посміхається.

Тим часом Дейр все ще дивився на мене.

— Що ж, — Дейр повільно підвівся. — Раз ти тут… може, розкажеш мені, як закінчиться моя історія?

Я похолола.

Він ще не знає?

Я ж… я ж ну тейво... трішки вбила його у фіналі.

 

 

***

План?

У мене не було плану.

Все, що я могла зробити – вижити.

— Знаєш, Дейре, — я вдала, що не панікую, — це ж не так важливо, як закінчується історія, правда? Важливий сам шлях.

Його усмішка розширилася.

— Як зручно.

Він зробив крок уперед, а я зробила крок назад.

— А ще важливий контекст! — швидко додала я. — Багато що змінюється залежно від обставин…

— Це правда. — Дейр нахилив голову, спостерігаючи за мною. — Наприклад, зараз обставини такі, що переді мною стоїть хтось, хто знає про мене більше, ніж я сам. І цей хтось від мене тікає.

— Я не тікаю! Я… Я просто люблю особистий простір!

— Хм.

Мені здалося, що він от-от знову рушить у мій бік, але раптом щось змінилося.

Повітря в храмі стало важчим, наче перед бурею.

І тоді я зрозуміла, що ми тут не одні.

Зі стін повільно випливали тіні, темні, як сама ніч.

— Ой, ні, — видихнула я. — Ні-ні-ні, тільки не вони…

Бо це була ще одна моя вигадка.

Сутності, що живуть між світами. Що полюють на порушників рівноваги.

І я точно була порушником.

Дейр вилаявся.

— Бігти можеш?

— Не те слово!

Я кинулася вперед, і в цей момент перша тінь кинулася на мене.

Дейр встиг зреагувати – блискавичним рухом вихопив меч і розрубав істоту навпіл.

— Що це?!

— Ти не повіриш, але я сама не до кінця знаю!

Я знала.

І він знав, що я знаю.

Але зараз не було часу.

Ми вибігли з храму, а за нами неслося щось чорне й голодне.

І єдине, про що я могла думати:

"Дурна система! Ти могла мене просто вбити одразу, а не так знущатися!"



П.а: Всім привіт🤗.  Я рада що ви читаєте цю історію і наперед хочу вибачитись за помилки в тексті. 😞
Це моя перша історія і перша спроба, якщо ви знайдете помилки, або потрібно щось виправити можете писати це в коментарях під розділами. Ще раз дякую, буду рада будь-яким коментарям🤗🥰