Коли ти стаєш частиною історії

Розділ 2
Коли ти стаєш частиною історії

 

Помилки не скасовуються.

Ні. Це просто сон.

Звичайний сон.

Мені ж просто привиділося, так?

Щойно переді мною матеріалізувалася… система. Не екран, не рядок коду, не абстрактне поняття, а справжня, жива система.

Висока, елегантна, з коротким темним волоссям, яке переливалося, ніби нічне небо, і очима, в яких можна було розгледіти цілий всесвіт.

Я розгублено кліпнула.

— Ти… не повинна бути реальною.

Вона усміхнулася, схрестивши руки на грудях.

— І це каже авторка, яка вирішила зіграти з долею?

Я судомно ковтнула.

— Але… ти ж програма. Код. Ну, максимум штучний інтелект.

— О, ні. — Вона повільно нахилила голову, наче хижак, що розглядає потенційну здобич. — Я система. Я керую історіями, світоутворенням, балансом реальності. І, схоже, ти вирішила, що можеш використовувати мене для своїх забаганок?

— Ем… звучить погано, коли ти так кажеш.

— Бо це і є погано.

Я різко підняла руки, немов захищаючись.

— Почекай, ти ж сама прийняла моє замовлення!

Система розсміялася. Від її сміху мене пробрала дрож.

— Звісно. Але ти забула одну річ.

Я напружено чекала продовження.

— У кожної історії є свій баланс. Якщо ти хочеш, щоб твої читачі відчули сюжет на власній шкурі…

Мені раптом стало дуже некомфортно.

— …то ти теж маєш стати його частиною.

Я відсахнулася, піднімаючи руки.

— Почекай, почекай! Це не входило в домовленість!

Вона зробила крок уперед.

— О, авторко. Ти ж сама хотіла більшої реалістичності у своїх історіях, так? Що ж, тепер ти зможеш відчути її повною мірою.

— Ні, ні, ні, хвилинку! Це точно не потрібно!

Але простір навколо почав змінюватися.

Темрява заворушилася, ніби жива, і мене охопило відчуття, ніби я падаю.

Система нахилилася, її космічні очі виблискували зловісним вогнем.

— Ласкаво просимо в твій власний світ, авторко.

Я не встигла навіть закричати, як мене поглинув морок.

Світ розсипався на уламки, і я відчула, як щось тягне мене крізь нескінченний простір. Голос системи лунав у голові, змішуючись із власними думками.

"Ти теж маєш стати частиною своєї історії."

Все тіло стиснулося від нестерпного тиску, ніби я одночасно існувала й розчинялася. Потім – різкий ривок, як у швидкому ліфті, що мчить униз.

І раптом – глухий удар.

Я впала на щось м’яке, а над головою замість стелі простяглося беззоряне небо.

— Ну й ну, — пробурмотіла я, сідаючи й озираючись.

Ліс. Темний, мовляв би, створений спеціально для жахастиків. Дерева гули, хоча вітру не було, а туман повзав по землі, наче мав власну свідомість.

І я була тут.

Я.

Авторка.

Звісно, я могла б запанікувати. Але я написала достатньо книг, щоб знати: якщо система вирішила зробити мене частиною історії, то це ще не найгірший варіант. Гірше, якби вона зробила мене статистом, який гине в першому ж розділі.

— Гаразд, система, — я піднялася й глянула в небо. — Зірграєм по-твоєму. Поки що! 

А що мені ще лишалось зробити? Впасти у відчай і благати відпустити?

Цим я лише підлю масла у вогонь і можливо зроблю ситуацію гіршою ніж вона є зараз. 

" Ну що ж зараз прийму її правила, а потім щось придумаю. Я обов'язково звідци вийду і повернусь до своєї реальності. До можливо нудної, але звивичайної буденності." 

Я рішуче зробила крок уперед і запитала у неї:

- Що за сюжет ти для мене підготувала? 

І вона відповіла.

Переді мною спалахнуло золоте повідомлення:

"Вітаємо, Авторко. Ви обрали шлях Божевільної Майстрині. Ваше завдання – вижити у власному світі, уникаючи помилок. І так, ваші персонажі існують. І вони пам’ятають, що ви з ними зробили."

Я застигла.

— Ой, тільки не це…

Бо я пам’ятала, що витворяла з ними в ім’я драматичного розвитку. І це було дуже, дуже погано.