Коли твоя система не те, що ти очікувала

Розділ 1
Коли твоя система не те, що ти очікувала

 

Я завжди думала, що такі історії – вигадки. Ну справді, хтось провалюється в книгу, хтось у гру, а ще хтось – у власну вигадану реальність. Але реальне життя значно складніше, чи не так?

Принаймні, я так вважала.

Поки не вирішила найняти… систему.

Так, саме ту, що зазвичай любить жбурляти людей у фентезійні світи, змушуючи їх виживати в хаосі магії, інтриг і незрозумілих любовних ліній. Але цього разу вона мала працювати на мене. Захищати від нападок, відстежувати коментарі, фільтрувати непотрібні обурення та, можливо, карати найнахабніших критиків у їхньому ж стилі – занурюючи в сюжет, який вони так нещадно критикували.

Просто геніально, правда?

І все йшло чудово.

Допоки я не усвідомила, що система – не просто рядок коду чи бездушний алгоритм.

Вона матеріалізувалася.

Тепер вона стояла переді мною – висока, елегантна, майже нереальна. Очі, в яких можна було побачити, як народжуються й згасають зірки, голос – спокійний, але з нотками насмішки.

— Отже, — вона нахилила голову, уважно мене вивчаючи. — Ти вирішила найняти мене, щоб розправлятися з незадоволеними читачами? Оригінально.

Я судомно ковтнула й кивнула, намагаючись не видати, що нервую.

— Ну… так. Але ти ж мала бути… — Я махнула рукою в повітрі, намагаючись підібрати слова. — Кодом. Програмою. Нечимось… матеріальним!

Система усміхнулася, і в її усмішці було щось лякаюче.

— А ти, авторко, хіба не хотіла більшої реалістичності у своїх історіях?

О, ні. Це звучало дуже, дуже погано.

Я відкрила рота, потім закрила. В голові майнуло кілька думок.

Перше: вона неймовірно красива. Це несправедливо.

Друге: чому вона дивиться на мене так, ніби зараз оголосить, що я – її новий ігровий персонаж?

І третє…

— Що… що тепер? — запитала я, боязко дивлячись на неї.

Система торкнулася мого підборіддя, примушуючи зустрітися поглядами.

— Тепер ти – частина історії, авторко. І подивимось, чи зможеш ти вижити у власному сюжеті.

Щось клацнуло. Простір навколо мене закрутився, і світ розлетівся на фрагменти.

 

 

---

Кількома днями тому 

 

Найгірше рішення в моєму житті

Ідея найняти систему здавалася геніальною.

Я насправді думала, що це спростить мені життя! Ну бо що може бути складного? Знаходиш когось, хто знається на коді, платиш або домовляєшся, отримуєш круту систему-модератора – і все, кінець проблем.

Та, як виявилося, не всі системи однакові.

Усе почалося з того, що я добряче психанула.

Коментарі сипалися, наче лавина, і далеко не всі були конструктивними. Деякі читачі, мабуть, вважали, що я їм щось винна. Що я маю писати так, як вони хочуть, і негайно змінювати сюжет, якщо їх щось не влаштовує.

[ — Це жах! Як ти могла таке написати?!

— Авторко, це несправедливо!

— Повний провал! Перепиши!

— Я кидаю це читати! ]

 

Я чесно намагалася ігнорувати.

Потім намагалася пояснювати.

Потім жалілася подрузі, але вона тільки скрушно хитала головою:

— Ти знала, на що підписувалася.

О, ні. Я такого не підписувалася.

Коли ж я вкотре застала себе о другій ночі за гугленням "як заблокувати читачів у реальному житті", то зрозуміла: пора діяти.

І тоді я натрапила на той дивний сайт.

Він виглядав підозріло. Темний фон, старомодний шрифт, жодної реклами. Просто кілька рядків тексту:

"Потрібен модератор для вашої історії? Ми можемо допомогти."

І кнопка "Замовити систему".

Я довго дивилася на екран.

З одного боку, це виглядало як пастка. Ну серйозно, хто в здоровому глузді купує "систему" на невідомих сайтах?

Але з іншого боку…

Я натиснула.

Мені одразу прийшов лист із деталями. Ніяких оплат, підозрілих підписок чи прохань продати душу дияволу (принаймні, поки що). Просто прохання заповнити форму: яку функціональність я очікую, що саме має робити система, які в мене побажання.

Я написала.

"Хочу, щоб система захищала мене від неадекватних коментарів. Щоб пояснювала людям, що якщо їм не подобається книга, то вони можуть її не читати. А якщо вже критикують – то хоча б конструктивно. А ще… було б круто, якби ті, хто особливо голосно волає, самі потрапляли у свої ж улюблені кліше і відчували все на власній шкурі."

Відповідь прийшла миттєво.

"Прийнято. Зустріч відбудеться завтра. Чекайте."

Я аж відсахнулася. Яка ще зустріч?!

Але було пізно.

Наступного дня, рівно опівночі, коли я сиділа в темній кімнаті, дописуючи черговий розділ, у повітрі щось тріснуло.

Екран ноутбука затьмарився, літери зникли, а на їхньому місці з’явився напис:

"Завантаження системи завершено."

А потім вона з’явилася.

Справжня.

Реальна.

Висока, елегантна, з поглядом, у якому відбивалася сама безкінечність.

І саме в той момент я зрозуміла, що, можливо, припустилася помилки.