— Рено! 

— Вчителю? – маленька дівчинка спокійно дивилася на старого, поки той наближався все ближче і ближче. — Ви уже закінчили свої справи? 

— Так, дитя. Так. Але чому ти тут? – опустившись на коліна, чоловік почав оглядати обличчя своєї учениці. — Що з тобою? Хто посмів тебе образити? 

— Ці люди не варті вашої уваги, учителю. У них немає вагомого впливу на майбутнє, – байдуже промовила маленьке дитя, а потім тикнула на притихшого Кая. — Але завдяки ним я знайшла його. 

Чоловік перевів свій погляд на Кая. 

— Його? Але чому ти його шукала? 

— Хіба він не потрібен вам? Ви ж самі його шукали. – пробурмотіла дитина. 

Чоловік остовпів, а потім знову глянув на Кая, уважно розглядаючи його тіло. 

— То ти той герой, про якого гудуть навколо? – безтактно запитав старигань. 

«Він мене не знає?!» – щиро здивувався Кай, проте відразу ж кивнув. 

— Мг. 

— Тоді це справді веління долі. Я Алест, – погладжуючи бороду, представився чоловік. Не чекаючи відповіді іншого, він одразу ж продовжив: — Якщо вже ми зустрілися, чи можеш ти виділити нам трохи свого часу? 

Кай витріщився на чоловіка, злегка дивуючись швидкій зміні його поведінки. Проте щось в середині нього кричало йому, що варто погодитися. Молодий герой знову глянув на стариганя з дитиною, на мить застигши і споглядаючи в одну точку, а потім кивнув. 

— Я не проти. Чи не хотіли б ви завітати у корму? Я все одно туди повертався. 

***

— О, Каю, ти повернувся! – усміхнувся корчмар.

— Так, пробачте, що пішов не заплативши, – Кай потягнувся до кишені, дістаючи мішечок золота. 

Проте корчмар лишень похитав головою, усміхаючись і підморгуючи.

— Не варто, ти ж наш герой, тож і випивка за рахунок закладу. 

«Наче я не знаю, що сьогодні ти зібрав хорошу виручку завдяки моїй присутності...» – подумав Кай, кладучи монети на стіл. 

— Усе ж, я хотів би заплатити. А також... – він глянув на старигання та маленьку дівчинку, — чи можете ви дати чистої води та полотенця?

— Хм? – корчмар пильно подивився на двох магів, його брови злегка скривились, ніби в недовірі, але чоловік швидко повернув собі самовладання, — Пане герою, ваша доброта немає меж. Зараз все принцесу. 

Корчмар швидко взяв золото і пішов. 

— А тепер ми можемо поговорити, – вмостившись на крісло, промовив Кай.

Його очі знову почали шукати такий знайомий силует серед натовпу.

— Ти ж усвідомлюєш, що він насправді не зможе знову з'явитися перед тобою. Тоді чому краєш своє серце марними пошуками? – запитав Алест.

— Як багато ви знаєте про мене? – без тіні байдужості чи агресії запитав Кай. У його голосі звучала лише втома. Так, нарешті він міг визнати перед кимось, що він втомився. Кай схилився на дерев'яну поверхню. Його очі злегка закліпали, наче проганяючи непрошені сльози, коли він продовжив, не отримавши жодної відповіді: — Я намагався змінити цей світ, як би це егоїстично не звучало з вуст «героя», на той, де б він міг жити не приховуючи своєї ідентичності. Я хотів, – молодий герой, сам того не розуміючи, відкривав свою душу. — Хотів жити з ним, кохати його і творити разом з ним. Я просто хотів, щоб він був щасливий. Дан, Дан заслуговував на здійснення своїх мрій. Він так довго до цього йшов. А я... Я все зіпсував...

Молодик замовк. Його губи злегка стиснулися.

— Як він помер? – знову запитав Алест, пильно спостерігаючи за реакцією Кая.

— Я вбив його своїм власним мечем. – прошепотів Кай. Його обличчя скривилося від ненависті до самого себе. Потім на обличчі молодика з'явилася гірка посмішка, і він видавив із себе: — Він якось сказав, що я єдиний, кому він дозволить себе вбити. Що це моє призначення – вбити лиходія. І якщо він таким стане, я повинен не вагатися і просто проткнути йому серце. Уявляєте? Сказати таке людині, яка кілька хвилин перед цим освідчилася тобі у коханні?! У цьому весь Дан.

— У цьому весь Дан. – промовив разом з ним Алест.

Кай миттєво здивувався. Його очі розширилися, а погляд заснував то на чоловіка, то на дівчинку, які спокійно дивилися на нього.

— То ви знали Дана? Хто ви? – Раптово його осяяла здогадка, через що він ще більше здивувався. Кай пробурмотів собі під ніс, — Маг на ім'я Алест... Як я міг одразу не зрозуміти?! Ви ж вчитель Дана!

Алест кивнув.

— Так, цей маленький негідник – мій любий перший учень.