Лихо з минулого життя Цього Високоповажного

Тонка межа, що відокремлює світ їнь від світу ян, уже давно перестала бути такою ж міцною, як у давнину, а невеликі розриви та діри стали настільки звичним явищем, що майже не викликали тривоги у світі вдосконалення.

Однак зараз у хмарах з’явилося справжнє криваве око, умить заливши небо й землю моторошним багрянцем. У повітрі вихором кружляв пісок, і навіть камені подеколи зрушувалися з місця. 

Почалося лихо, що буває лише раз на століття — велетенський небесний розлом.

Ніхто з присутніх, окрім Мо Жаня, ніколи не бачив на власні очі таку масштабну катастрофу. Ані сивочолий Лі Вусінь, ані свідок сотні битв Сюе Дженйон, ані орден Жуфен із Верхнього Царства Вдосконалення, ані пік Сишен із Нижнього — жоден із кількох тисяч людей, що зібралися перед містечком Кольорових Метеликів, і гадки не мав, як побороти таке лихо. Усі застигли в безпорадному жаху.

Мо Жаня ніби вдарила блискавка. Здавалося, що густий сморід крові вирвався з його минулого життя — скрегочучи зубами, жадаючи болю та скошуючи людей, як коноплі. Це він.

Той самий небесний розлом! 

У попередньому житті саме через нього загинув Ши Мей. Він і Чу Ваньнін разом працювали над відновленням бар’єра, але духовне ядро учня виявилося заслабким, тож безмежна навала демонів, що ринула з розлому, стягнула його з високих небес…

Але це мало статися аж за три роки!

Мо Жань так чітко пам’ятав ту ніч після Нового року. Червоні бризки феєрверків усіяли засніжену землю, а в повітрі відчувався легкий запах пороху від розірваних хлопавок. Напередодні він разом з іншими учнями святкував Новий рік, насолоджуючись вином тусу*. 

Тип вина, звареного на травах, який традиційно п'ють під час новорічних свят. Напій є частиною звичаю відганяти чуму та символізує побажання здоров’я в новому році.

Мо Жань, уже трохи сп’янілий, підвів погляд.

У теплому сяйві свічок очі Ши Мея були схожі на джерельну воду, ніжні й ласкаві, коли не глянь.

Пік Сишен був сповнений сміху, веселощів і дзвонів святкових келихів.

Тоді він думав, що все просто чудово. І навіть якщо він ніколи не зізнається про свої почуття людині, яка йому подобається, то все одно буде радий просто залишитися поруч із нею на все життя й наглядати на відстані.

Святкування добігло кінця, і учні почали повертатися до своїх кімнат. Він і Ши Мей разом вийшли із зали Менпо. Дорога, якою вони простували, була залита місячним сяйвом, що відбивалося від засніженої землі. Ши Мей, здавалося, трохи замерз, тож Мо Жань скинув із себе плащ і мовчки накинув його на плечі друга. Через легке сп’яніння він наважився декілька разів, — більше, ніж зазвичай, — крадькома глянути на Ши Мея.

Краса, неначе перший сніг, чиста й недоторкана. 

— А-Жаню. 

— Гм? 

— Ти трохи перебрав сьогодні.

— Невже? Ха-ха... — сміх застряг Мо Жаню в горлі. Ши Мей обхопив його обличчя холодними руками, від чого гарячі щоки юнака запалали ще більше. Мо Жань широко розплющив очі й увесь затремтів.

— Що «невже»? — сказав Ши Мей, усміхаючись. — Поглянь на себе: три чарки гарячого вина — і твоє обличчя геть розчервонілося. 

— Т-так, просто воно було гаряче, — Мо Жань незграбно почухав голову, його лице палало. 

Він тоді так мало потребував. Досить було просто любити когось. Мо Жань не розраховував на взаємність і не наважувався навіть мріяти про більше.

Ця людина лише торкнулася його обличчя, а він почувався так, ніби його благословили небеса, не здатний ані поворухнутися, ані вимовити слова.

У його чорнильно-чорних очах з’явилися сльозинки, що сяяли подивом і вдячністю.

Вони побажали один одному добраніч перед учнівськими приміщеннями. У світлі чарівного сяйва місяця на снігу Ши Мей, досі одягнений у мантію Мо Жаня, з усмішкою на вустах обернувся. 

— А-Жаню. 

Мо Жань уже було розвернувся, щоб піти, але, зачувши власне ім’я, одразу ж спритно розвернувся, мов та дзиґа, боячись щось упустити. 

— Т-так, я тут!

— Дякую, що позичив мені свій плащ.

— Дрібниця! Мені все одно було жарко!

— І.. — погляд Ши Мея став ще м’якшим, таким теплим, що, здавалося, міг прогнати довгу зиму. — А-Жаню, насправді я…

«Бах!»

Удалині вибухнув феєрверк.

Мо Жань не розчув, що він сказав, або, можливо, Ши Мей більше нічого й не промовив. 

Коли все затихло, Ши Мей уже відчиняв двері до своєї кімнати.

— Зажди! — сполошено гукнув Мо Жань. — Що ти щойно сказав? 

Ши Мей був незвично грайливим. Невинно блимнувши очима, він відповів:

— Гарні речі можна казати лише раз.

— Ши Мею…

Але людина, яка полонила його душу, не піддалася. Профіль його витонченого обличчя виднілася за завісою, що захищала від холоду. 

Цю м’яку усмішку на обличчі Ши Мея Мо Жань пам’ятатиме все своє життя. 

— Уже пізно, — сказав Ши Мей. — Я йду спати. Можливо, розповім тобі вранці… — юнак змовк, його м’які, як пір’їнки, вії опустилися. — Якщо захочу.

Ніхто й подумати не міг, що ранок принесе із собою небесний розлом. 

Мо Жань так і не зміг почути тих слів, і найніжніша мрія його життя потонула в кривавому багрянці. 

Скільки разів він мріяв про цю усмішку на обличчі Ши Мея за напівопущеною завісою — таку гарну, таку ніжну? Можливо, це було грою уяви, але тоді він відчув, що за нею ховалися глибокі почуття.

Знову і знову впродовж його болісного життя Мо Жаню марилася решта цього сну. 

Уві сні Ши Мей казав, що він йому подобається. Мо Жань прокидався, усміхаючись, неймовірно щасливий, навіть на мить забував, що Ши Мей уже мертвий, і шляху назад немає. 

Він міркував про їхнє спільне життя, про те, що б смачного приготувати для коханої людини. Зрештою, таку важливу справу варто було гарно обдумати. 

Але потім, крізь усмішку, його обличчям починали котитися сльози.

Мо Жань закривав лице руками. 

Він ніколи не почує слів, які розсіяв вітер тієї сніжної новорічної ночі.

 

Розірвавши важкі хмари, відкрився прохід до справжнього пекла.

Міріади злих демонів і лихих сил вирвалися з розлому, мов військо, що рушило на облогу міста. Крики, що линули звідусіль, вирвали Мо Жаня зі спогадів. 

Ледь не збожеволівши, він проштовхувався крізь метушливий натовп. Його охопила паніка, Мо Жань несамовито вигукував, шукаючи… 

— Ши Мею! 

— Ши Мею!!! Ши Міндзіне!!!

— Ти де? Де ти?!

«Я не знаю, чому небесний розлом відкрився на три роки раніше». 

«Я не знаю, чи зможу захистити тебе тією силою, якою володію зараз». 

«Але я не витримаю знову бачити твій біль, не витримаю твоєї смерті...» 

«Будь ласка, живи…»

«Це моя провина. Мені слід було стати сильнішим, щоб відразу мати змогу захистити тебе. Яким же дурнем я був! Я нічого не продумав, не врахував, що таке може статися. Де ти?..» 

— А-Жаню… — почувся слабкий голос з-поміж брязкоту зброї. 

— Ши Мею!

Ось де він, поруч із Сюе Меном, відгороджує їх від нападу демонів бар’єром рухомої води. Мо Жань кинувся до нього, не звертаючи уваги ні на що інше. Він задихався, а його очі повністю залилися червоним. 

— Клята псино! Іди вже сюди й допоможи!

Сюе Мен володів силою десятьох, але хвилі мерців прибували безперервним потоком. Краплинки поту виступили на його чолі, коли він крикнув крізь зуби:

— Поквапся!

Йому не треба було повторювати двічі. Мо Жань підскочив у повітря з червоним спалахом, і Дзяньґвей відповів на поклик. 

Щойно він розмахнувся вербовою лозою, як божественна зброя знищила цілий ряд злісних демонів одним ударом, умить перетворивши їх на пил. Мо Жань повернув голову, щоб крикнути в бік Ши Мея:

— Залишайся поряд, будь позаду мене!

— Я хочу піти допомогти Вчителю…

— У жодному разі!!!

Ці слова вселили в серце Мо Жаня чистий жах. 

За жодних обставин він не дозволив би Ши Мею наблизитися до Чу Ваньніна в цій битві. 

Спогади з його минулого життя змішалися з реальністю. 

Тоді Ши Мей сказав точно те саме: 

— Я хочу піти допомогти Вчителю.

— Гаразд, іди швидше. Тобі буде безпечніше там з Учителем. Будь поруч і дозволь йому захистити тебе. 

Яка маячня.

«Дозволь йому захистити тебе». 

Чу Ваньнін, Чу Ваньнін… Мо Жань спланував і прорахував усі можливі варіанти, але не зважив, що та людина була Чу Ваньніном! 

Бездушним, безжалісним та холоднокровним. 

Його розум повнився турботою про «простий люд», але на смерть власного учня йому було начхати!

— Не ходи туди! Він може подбати про себе!

Голова Мо Жаня розколювалася від спогадів із минулого, що цілком повторювали сьогодення. З налитими кров’ю очима він заревів на Ши Мея: 

— Не рухайся! Стій де стоїш!

— Але Вчитель утратив стільки сил…

— Він упорається! Думай про себе! 

Обличчя Мо Жаня палало люттю, він іще раз безжально вдарив хвилю нечисті, що виривалася з розлому. Вмить бризнула кров, і навсібіч розлетілися шматки мізків та плоті. 

Його духовна сила ще не сягнула рівня, що він мав у попередньому житті, але в кожному змаху батога було видно неабияку майстерність. Зрештою, тіло Мо Жаня бачило незліченну кількість битв, він схрещував леза з такими суперниками, як Є Вансі та Чу Ваньнін. Він бився відважно, без страху з нескінченним морем нечисті. 

Розлом у небі збільшувався.

Демони, які століттями перебували в Безмежному пеклі, ринули в царство смертних несамовитим потоком. Вони змішалися з мертвоблудами містечка Кольорових Метеликів, які скористалися раптовим припливом енергії інь, щоб із новими силами боротися з вербовими лозами Чу Ваньніна. Ситуація ставала дедалі жахливішою, навколо панувало божевілля — немов хтось вилив воду в киплячу олію, і тепер її бризки злітали до самих небес. Мерці й демони хапали живих людей і роздирали їх, мов рій сарани, що нищить поле. Такі зіткнення були звичними для адептів піку Сишен, тож вони могли протриматися. Але цього не можна було сказати про орден Жуфен і маєток Бітань. Немало заклиначів уже кричали від болю, окропивши землю своєю кров’ю.

Чу Ваньнін був занадто далеко, тож Мо Жань його не бачив.

Але в натовпі він помітив Є Вансі та Наньґон Си — хоч ці двоє й ворогували, їхні стилі бою були схожі.

Є Вансі відкинув убік свій меч, щоб зі спалахом блакитного світла викликати довгий лук. Наньґон Си теж тримав у руках лук, схожий на дугу півмісяця. Вони перезирнулися, перш ніж проскочити один повз одного, щоб перекрити по одній стороні кожен, цілячись у найщільніші маси мерців і натягуючи тятиву до межі. 

— Вжух!

Вони одночасно випустили стріли — і в небі почувся звук, схожий на клич диких гусей.

Загартовані духовною силою, закуті лезами вітру стріли розрізали повітря й пронизували кожного демона на своєму шляху.

Задоволений собою, Наньґон Си потягнувся назад за іншою стрілою, але сагайдак у нього за спиною був пустий. 

Рука намацала лише порожнечу.

— Закінчилися?

— Ось, — перш ніж той почав злитися, Є Вансі кинув йому ще одну в’язку стріл. — Ти ніколи не береш достатньо. 

Глумливе «Гмм!» почулося від Наньґон Си, але зараз точно був не час для показної впертості. Він схопив стріли, і обидва юнаки повернулися до битви.

Година промайнула, мов одна мить. Хоч заклиначі вже й убили безліч демонів, та з неба виривалося ще більше. 

Лі Вусінь одним ударом знищив дюжину потвор, а потім повернувся, щоб крикнути Сюе Дженйону: 

— Так ми довго не протримаємося. Треба відновити бар’єр!

Сюе Дженйон глянув на чотири золоті вогники, що сяяли вдалині, розташовані на кожній із чотирьох сторін селища. 

Він видихнув і різко відповів: 

— Легко тобі казати. Ти знаєш, як його відновити? У вас є хоч хтось, хто знається на бар’єрах?

— Я… — обличчя Лі Вусіня спохмурніло. — Мій орден не спеціалізується на цьому. 

— Тоді замовкни! Скільки, на твою думку, тут Юхенів? Зараз Чу Ваньнін утримує чотири критичні точки, та якщо він їх послабить, ці кляті демони прорвуться, і всі в царстві Шу будуть приречені! Ми, заклиначі, ледь тримаємося — що вже казати про простолюд.

— Краще нехай упаде царство Шу, аніж увесь світ удосконалення! Якщо ви зараз не знайдете когось, хто б залатав небесний розлом, у нас більше не буде такої можливості!

Від цих слів Сюе Дженйон спалахнув гнівом, і коли він знову замахнувся металевим віялом, щоб спрямувати нещадний штормовий вітер на орди демонів, то дозволив потоку, ніби випадково, порізати щоку Лі Вусіня. 

— І чому люди з Нижнього Царства Вдосконалення повинні вмирати заради безпеки вашого коштовного Верхнього Царства?

— Не перекручуй моїх слів! Я кажу, що потрібно жертвувати заради вищого блага! Якби цей небесний розлом відкрився в маєтку Бітань, я б неодмінно пожертвував своїм орденом, щоб зберегти мир на землі! 

— Легко казати, пане Лі! Але ці слова нічого не варті, — погляд Сюе Дженйона був сповнений люті, мов у тигра, проте він засміявся. — Вхід у світ демонів знаходиться в царстві Шу. Його немає і ніколи не буде у твоєму маєтку, скільки б століть не минуло! То що, пік Сишен має безперестанку жертвувати собою заради миру на землі? Пане Лі, а ви розумака!

Вони билися й сварилися водночас, не в змозі про щось домовитися, аж раптом десь на заході спалахнуло білосніжне сяйво.

Перш ніж вони встигли зрозуміти, друг це чи ворог, із-за хмар, немов заклик, долинув упевнений звук ціню*. Кожна наступна нота звучала гучніше за попередню, немов намагаючись здолати її. 

Традиційний китайський струнний інструмент, схожий на цитру.

Це нагадувало нещадну зливу: безліч гострих стріл сипалися з неба, прориваючись крізь ліс. Хоч ніде не було видно зброї, усюди відчувалося метання клинків та блиск мечів, люте іржання бойових коней і палаючі вогні попід мурами міста.

— Палац Тасюе з хребта Квеньлвень! 

Сюе Дженйон підняв голову, щоб подивитися на білосніжне сяйво. З цієї відстані він міг побачити, що сюди прямували безліч заклиначів верхи на мечах. Кожен був одягнений у плащ із морозного серпанку, а довкола них кружляли пелюстки персикового цвіту. Що чоловіки, що жінки мали гарну й ніжну вроду, а завдяки особливому методу вдосконалення з вигляду всім їм було трохи більше за двадцять років, неначе час для них справді застиг.

Деякі учні палацу Тасюе стояли на мечах, інші сиділи, тримаючи в руках піпи*, а в решти на колінах лежав цінь.

Також традиційний струнний інструмент, менший за розміром і схожий на мандоліну.

Їхня музика линула з неба, бурхлива і невпинна, але водночас чиста і плавна, а внизу демони разом з нечистю верещали в агонії, знерухомлені, ніби втрапили в невидимі тенета.

Чоловік, який очолював стрій, мав блідо-золотисте волосся й нефритово-зелені очі, а риси його обличчя вражали своєю досконалістю. Він був одягнений у шовкову одежу, білу, мов свіжий сніг, а на чолі носив підвіску в формі краплини води. Його шия, що визирала з-під одеж, була красивою й тонкою, наче запашна ніжна квітка в порцеляновій вазі. Квеньлвень — засніжена холодна земля, тож лисяче хутро, накинуте на плечі поверх шовкового вбрання, лише додавало чоловікові врівноваженості й елегантності.

Він тримав у руках вишукану піпу і, насупившись, тонкими пальцями перебирав її струни, а сяючі пелюстки персикових квітів танцювали довкола нього, підстрибуючи на кожній ноті. 

— Імператора воля сягає далеких морів,

І чисті та повні чеснот віковічні глибини.

Немає потреби тепер в обладунках важких —

Бо час славних звершень почався од нині!

Музика дещо сповільнилася, і він подивився вниз на Сюе Дженйона та інших. Але саме тоді, коли чоловік збирався заговорити, десь поряд пролунав гнівний крик: 

— Мей Ханьсюе! Ти клятий йолоп! Чому це маєш бути саме ти?!

Голос належав Сюе Мену, який кинувся назустріч, щоб стати під мечем Мей Ханьсюе. Тепер, відкинувши голову назад, він продовжив лаятися: 

— З усіх людей у світі палац Тасюе обрав твою ненадійну дупу?!

Є Вансі обернувся до метушні, вочевидь не менш роздратований присутністю чоловіка з піпою, навколо якого кружляли сніжинки та пелюстки.

— Вони прислали його?

— Ще один твій знайомий? — запитав Наньґон Си.

— Я б не назвав його знайомим. 

Є Вансі був не дуже радий зустрічі з Мей Ханьсюе, але на відміну від Сюе Мена, який підійшов, щоб вилаяти його, він розвернувся й негайно попрямував геть.

— Просто бився з ним один раз. 

— Ооо, — Зацікавленість Наньґон Си тільки зросла. — І як він? Вартий уваги?

— Гм, —  Є Вансі холодно усміхнувся. — Він змушував жінок битися замість нього, то як ти вважаєш?

Наньґон Си не відповів.

---

Нотатки авторки:

От і почалося!

У попередньому житті битва при небесному розломі перетворила песика зі звичайної людини на Тасянь-дзюня! Песику, ану на плаху! Опускайте клинок!